Культура трактористів, м'ясо мамонта, жук і жаба. Що Мінкульт збирається робити наступні п'ять років?

Сталося неймовірне. Міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький заявив, що відомство збирається розробляти стратегію розвитку галузі. На цілих п'ять років. Не даремно міністерство переназивали. Ні, ваша Антоніна рада й цьому. Просто культурні стратегії розробляються на значно довший період, бо виробництво фільмів, книг, музичних творів, театральних постановок — це тривалий і комплексний процес. Так звана м'яка сила діє ефективно тоді, коли це вимірюється роками. 

Яскравий приклад — кейпоп. Цю музику вирішили зробити іміджевою для Південної Кореї ще на початку 90-х. Справи вирішувалися на урядовому рівні. Років 10 пішло, щоб отримати перші результати. Ще десять, аби про кейпоп справді заговорили у світі. Нині це один із найпопулярніших жанрів, з якого країна отримує неабиякі фінансові та іміджеві дивіденди.

Тому п'ять років — це сміхота. Але. Давайте серйозно. До цього взагалі нічого не було. Держкіно досі телиться зі своєю стратегією, основа якої, відверто кажучи, є позориськом, яке навіть не обговорювали з кіноспільнотою. Представники Мінкульту не лише заявили про розробку концепції, але й запросили різноманітних митців та культурних менеджерів, щоб її обговорити. Зустріч призначили в Українському домі. 

Ваша Антоніна підтвердження акредитації так і не отримала, але її це зупинити ніколи не могло, і тут винятку не відбулося. Я планувала вступити в бій із пресслужбою за допомогою фраз штибу «Та ви знаєте, хто я?», але не знадобилося. Уваги на мене ніхто не звернув, незважаючи на красиве та сяюче біле пальто. 

Заходжу до зали, а там уже виступає пан Микола. Представляє слайди. Можете, говорить, мене критикувати, я не ображатимуся. Оце так номер, думаю. Мене двічі просити не треба. Хочеться більше життя у виступах, пане міністре. А то публіка нудьгує.

Микола Точицький

Сказати чесно, я тут не збираюся вам писати серйозний репортаж. Це завдання впало на плечі Насті Платонової, з якою я одразу ж і перестрілася. Не заздрю їй ні на секунду — дійство було таке, що серйозно й не напишеш. Аби не стояти, ми з нею вирішили пройтися залою, щоб знайти гарне місце. Заразом роздивилися, а хто ж прийшов.

Ну, скажу я вам, публіка настільки різна, наскільки це можна собі уявити. Очільник Українського інституту Володимир Шейко, засновниця Українського тижня моди Ірина Данилевська, гендиректорка «Мистецького арсеналу» Олеся Островська-Люта, режисер Алан Бадоєв, дизайнерка Ольга Навроцька, співак Тарас Тополя та шоумен і співзасновник «Культурного десанту» Миколай Серга. Хай бог милує. Вже й не знаю, чи зустрінемо ми цих людей на одній події ще раз. 

Нарешті ми побачили, як нам махають голова правління Коаліції дієвців культури Ольга Сагайдак, менеджерка культурних ініціатив фонду «Відродження» Радослава Кабачій та редакторка відділу культури на LB Ксенія Білаш. Поважні посади дівчат не завадили нам добряче пореготати і влаштувати черговий клуб «Чорний рот» просто на місці. 

Причиною наших веселощів стали виступи панства на сцені. Перед цим пан міністр уже сказав фразу про культуру трактористів, яку ніхто не зрозумів.

Та загалом його посил був у тому, що разом з критикою давайте і пропозиції, аби документ мав якийсь сенс, а не просто так. І ще заявив, що міністерство не має втручатися у процеси, а лише допомагати і регулювати.

Але далі ситуація почала набирати обертів. Очевидно, панове спікери вирішили спрямувати свої слова лише на частину запрошених. Тих, до яких війна прийшла у 2022 році, бо до того щось якось непонятно було. Зі сцени впродовж двох годин лунали неймовірно свіжі істини на кшталт «культура — це важливо», «культура — це стратегічно», «культура — це зброя». Тому поважні менеджери та митці, які вже роками в професії, сиділи трохи офігівші. Цим згодом і поділилися з вашою авторкою.

На сцені були (читати урочисто): заступниця керівника Офісу президента Олена Ковальська, міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький, заступниця голови фракції «Слуга народу» і голови Комітету ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенія Кравчук, перша заступниця міністра культури та стратегічних комунікацій України Галина Григоренко, голова Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв і заступниця міністра закордонних справ України Мар’яна Беца. 

Фух. Скажу одразу: злі язики торочать, що пані Ковальська у нас — «смотряща» по культурі від ОП.

Олена Ковальська

Отож, це вельмишановне товариство довело наш клуб «Чорний рот» до істерики. Поводилися ми підкреслено некрасиво та не інтелігентно. Закочували очі та сипали жартами. Або вигукували щось типу: «Дивіться, Олесь Санін уже заснув!».

Але це виявилася неправда, бо Олесь — нормальна відповідальна людина. Він просто втичив у телефон. А спав один із запрошених іноземців. Так і сидів з навушниками та заплющеними очима. І, як кажуть у тіктоках, нуль відсотків засудження, сто відсотків розуміння. 

Серед нудних тверджень про те, що Росія довго колонізувала нашу культуру, а ми тепер повинні її деколонізувати, траплялися й цікавинки. Приміром, повідомлення, що культура — це інструмент, який інструменталізує. 

Микита Потураєв вирішив зробити всім екскурс в історію і звернув нашу увагу на розвиток культури 25 тисяч років тому. «Хтось починає охрою обводити власну долоню, — сказав він. І продовжив: — Але мені здається, що вождь того племені, він не виставляв художнику такий рахунок, що ти оце намалював п'ять долонь, тому тобі сьогодні м'яса мамонта буде менше. Ну, мені здається, що там не було такої кореляції. За десять долонь — більше, за п'ять — менше».

Микита Потураєв

Ось так і живемо — від охри та м'яса мамонта до кейпопу. Тому ось вам, шановний Мінкульте, пропозиція від нашого злобного куточка. Не варто, запрошуючи професіоналів, дві години розповідати їм, що вода мокра, а сонце світить. З іншого боку, ваша Антоніна підозрює, що не всі спікери самі розуміються на складній темі культур-мультуру, бо увірвалися в неї зовсім недавно. 

Але не все так погано, друзі. Бо після невеличкої паузи, в якій людоньки жалілися одне одному на всю цю охру, на нас чекали півторагодинні обговорення різних напрямів. Тому всі поділилися на групки і розійшлися по різних кімнатах. Ну і там уже було значно предметніше. 

Я пішла слухати про наше позиціювання за кордоном і культурну дипломатію. З цим у нас біда. Модерувала все це діло креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська, в якої я мрію випитати рецепт заспокійливого. Навіть найбільш екзотичні репліки не могли її вибити з колії.

Тетяна Філевська

Петро Качанов, директор Київської опери на Подолі, заявив радикально: «Я був у багатьох світових театрах, і про нашу культуру насправді не знає ніхто. Українці, якщо ми говоримо про діаспору, в театр не ходять узагалі. Про українців знають як про сільську націю, яка крім гопачків і народних пісень взагалі нічого у своєму багатстві не має». Тому, каже пан Петро, треба збільшувати кількість творів українських композиторів у світових театрах. 

Треба то воно треба, але ось про наших за кордоном я постійно чула абсолютно протилежні думки. Їх висловили і на цьому обговоренні також. Про те, що  діаспора і біженці, навпаки, є надзвичайно активними і радо ходять на різні концерти, вистави, виступи тощо. Тому хто його зна, звідки в пана Петра така інформація.

Але і треба згодитися, що наша культура у світі поки все ще в стадії непроявленої. І тут зараз буде важливий акцент. Бо цю ганебну ситуацію дехто намагається чимдуж виправити і вважає, що іноземцям потрібно пропонувати просто щось українське. І воно за замовчуванням повинне їм сподобатися. А це якраз велика помилка. Яку, до речі, представники культурної спільноти зрозуміли ще в році максимум 2017-му.

Коли побачили, що на наші патріотфільми в різних країнах приходить хіба та сама діаспора. Бо тих, у кого до України нема особливого сентименту, умовними «Крутами» і «Щоденником Петлюри» не зацікавиш. Ба більше — відштовхнеш. А ще більше поглиблює проблему сприйняття наших творів мистецтва як провінційних та низькоякісних. Тобто виходить так, що багато авторів, які проявляють ініціативу та везуть щось за кордон, на жаль, роблять тільки шкоду.

Петро Качанов та Юлія Ваганова слухають Євгена Нищука, який розповідає про успіхи «Конотопської відьми» та послаблення українських інституцій

Практика показує, що справді створити позитивний імідж Україні вдається авторським, мистецьким кіном, яке з року в рік доводить свою спроможність отримувати нагороди на престижних фестивалях. Але наше Держкіно у своїй стратегії пропонує давати на цей напрям три копійки. Натомість у кілька разів більше виділити на серіали. Водночас відомство готове слати на різні події гнівні листи про експансію фільмів від росіян, які, бачте, туди пролазять. Що в людей у голові — нам не ясно. 

До речі, над цими нотами протесту нам теж потрібно серйозно замислитися, бо з комунікацією пороблено. Росіяни просочуються на безліч міжнародних подій та просувають свою повістку. Йдеться як про «хорших росіян», які вічно вдають із себе жертв, так і прямих пропагандистів, які ще більш небезпечні. Але щоразу наше обурення їхньою появою має дуже неаргументований вигляд. Ось почитайте про тих самих нашумілих «Росіян на війні» і реакцію в Канаді та США. 

Десь про це саме сказала Ірина Данилевська. Вона розповідає, що організовує різні події за кордоном, і команда цілком може впоратися сама як організаційно, так і матеріально. Але їм потрібен якийсь дороговказ, консультації від міністерства. Приміром, чи варто їхати в певну африканську країну з українським фешнпроєктом? Чи важлива для нас ця країна? Якщо так, то які меседжі варто підготувати для тамтешньої публіки? З дипломатичної точки зору. 

І я тут пані Ірину абсолютно розумію, бо такі настанови потрібні багатьом митцям та культурним менеджерам. Про це кажуть усі, хто, як на мене, при здоровому глузді і хоче діяти раціонально та розуміє відповідальність за свої слова. Наприклад, хто його знає, що там в Уганді чи Мексиці робиться? На що люди будуть добре реагувати, а на що і образяться?

На початку великого вторгнення було популярно говорити про кенселінг російської культури, але митці швидко від цього відмовилися. Побачивши, як погано на це реагують іноземці. Бо це ми тут можемо зносити Пушкіна, і то лементу не оберешся. А в умовній Франції, просякнутій сентиментами до російської культури, потрібно діяти більш витончено. 

Також говорили про те, що потрібно поглиблювати співпрацю з іноземцями, які готові до співпраці з нами. Наприклад, робити спільні проєкти. Але. Дистриб'ютор Денис Іванов нагадує, що ми могли б знімати багато фільмів разом із французами, які роблять велику ставку на мультикультуралізм. Як і багато країн, до речі. Але Держкіно не збирається фінансувати копродукцію в достатній кількості. 

Між тим, наші партнери не зацікавлені в тотальній благодійності. Вони хочуть заробляти на культурі. На нашій зокрема. Тому треба серйозно подумати, що ми можемо запропонувати справді цікавого, а не «давайте розповімо про Україну світові», а він з жалості буде дивитися.  

Що ж, мушу сказати, що це обговорення вийшло більш конструктивним, ніж виступи чиновників, якими нас мучили на початку. Ініціатива хороша, ми в «Антоніні» зацінили. Але наступного разу пропоную обійтися без говорильні й одразу сідати за конкретику. 

Фото: Укрінформ