Академічна доброчесність — шлях до справжньої інтелектуальної еліти

Нікого не треба переконувати в тому, що академічна доброчесність — це добре. Але зазвичай поняття доброчесності зводиться лише до відсутності плагіату в науці й університетській освіті — у курсових, дипломних, статтях і дисертаціях. Та насправді доброчесність має набагато глибший сенс і, відповідно, наслідки для суспільства. Це питання існування інтелектуальної еліти, яка або продукує нові сенси і є основою стійкості країни, або імітує їх і продукує культуру «підпанків», сірих гвинтиків системи. Пропоную поглянути на проблему доброчесності з філософського погляду.

У сучасному світі будь-яка людина має повагу до науки. Її мають навіть ті, хто критикує науку, — що сильніша критика, то глибше визнання її впливу на всі сфери людського життя. Відповідно, маємо констатувати повагу до вищої освіти, яка дає людині не просто базові знання, основи наук, а й причетність до наукової діяльності. Особливо це виявляється в Україні, де традиційно значна частина людей прагне здобути вищу освіту, яка своєю чергою поєднується з наукою.

Чому так відбувається? Річ у тім, що вищу освіту пов’язують з уявленням про вищий рівень життя. З радянських часів існує уявлення, що сам факт вищої освіти, виражений у відповідних документах, породжує вищий соціальний статус, а з ним — стабільність і повагу. В Україні, яка століттями перебувала у бездержавному статусі, це посилюється тим, що вища освіта може підняти над «простонародним» життям, зробити паном, а точніше, підпанком, який служить тим панам, що представляють більш цивілізовану й потужну цивілізаційну спільноту. В таких умовах цінуються не свобода і щирість думки, а хитрість, яка дає можливість впливати на оточуючих з допомогою інформації, що так і не стає справжніми знаннями, та статусу, що є лише маскою.

Диплом про вищу освіту в цих умовах не підтверджує розвитку особистості, її здатності до критичного й креативного мислення, а, швидше, документує здатність пристосуватися до сучасних трендів і слухняність, яка поєднується з маніпулятивністю, що постає вищим критерієм компетентності. І після здобуття Україною незалежності 1991 року інерція такої установки виявилася надзвичайно потужною, гальмуючи суб’єктність нашої країни, адже суб’єктність неможлива без справжньої еліти, яка формується в університетах.

Та яку еліту можна назвати справжньою? Це питання є критично важливим для сучасної України, яка може зберегти й розвинути свою суб’єктність у страшній війні лише на шляху інноваційності.

Для відповіді підемо від зворотного — окреслимо несправжню еліту і в моральному, і в інтелектуальному планах. Уявимо або, точніше, констатуємо, що існує «комплекс підпанка» — комплекс меншовартості політичної та навіть інтелектуальної еліти певної країни. Згадаймо прислів’я, яке вийшло із глибин української історії: «Не так страшні пани, як підпанки».

Підпанок — це виходець із народу, який служить не народу, а зовнішній владній силі — пану, який може бути громадянином країни, але має інтереси, принципово відмінні від її національних інтересів. Підпанки, які в минулому виступали з цинічною відкритістю і насолоджувалися своєю владою, в сучасному світі маскуються, з пафосом декларуючи відстоювання інтересів та цінностей країни.

Можуть бути підпанки-політики, які допомагають «панам» (наприклад олігархам) реалізовувати їхні інтереси з допомогою маніпуляції демократичними процедурами. Можуть бути й підпанки-інтелектуали, які створюють ідеологічні, політтехнологічні та юридичні конструкції для підпанків-політиків. І ті, й інші реально загрожують суб’єктності України, і тим більше, чим активніше його представники імітують діяльність із забезпечення національної стійкості в умовах війни. Часто-густо у підпанків відсутні не лише моральні принципи, а й інноваційність, — вони використовують стереотипні «правильні» рішення, при цьому голосно говорячи про важливість інноваційності.

Постаті підпанка протистоїть постать автора — як у політиці, так і в інтелектуальній діяльності. В сучасних умовах України бути автором означає проявити героїзм. Справжній автор — це інтелектуальний, а інколи й духовний лицар.

Інноваційна діяльність авторів робить національну стійкість дієвою та конструктивною в ім’я суб’єктності країни, що є надзвичайно важливим під час війни й повоєнного відновлення. Щирий автор не може виступати агентом будь-якого впливу, адже орієнтований не на маніпуляцію чи трансляцію чужої маніпуляції, а на інноваційність, яка розв’язує реальні економічні, політичні й духовно-культурні проблеми Батьківщини.

Саме автори як вільні інноваційні діячі є представниками справжньої елітарності, саме вони здатні нейтралізувати загрозу підпанків як агентів впливу, що свідомо чи позасвідомо руйнують і національну стійкість, і суб’єктність країн.

Можна без перебільшення сказати, що головним завданням університетів є формування авторів як справжніх інтелектуалів й органічних, а не удаваних патріотів. Якщо ж університетська освіта продукує підпанків, які імітують інтелектуальність і патріотизм, вона працює проти своєї країни, руйнуючи її стійкість і суб’єктність.

Чи можуть автори бути носіями деструктивності? Так, авторство як здатність до інноваційності не гарантує автоматично гуманістичної та патріотичної позиції. Тому завданням університетів є такі практики академічної доброчесності, які актуалізують доброчесність у ширшому сенсі, а також спрямовану у майбутнє моральну відповідальність авторів як учених, митців, політиків, громадських діячів перед суспільством за результати своїх інновацій.

Однак для того, щоб брати відповідальність за результати інноваційності, ця інноваційність має принаймні бути. Повернемося до установки, що диплом про вищу освіту є магічним документом, який відкриває шлях до певного статусу. Подібна установка породжує формальне ставлення до написання академічних текстів — від курсових до бакалаврських і магістерських робіт. Усе це гранично загострилося з появою Інтернету та його інформаційних технологій. Виникає феномен, який я називаю «гугл-мислення», — використання пошуку в Інтернеті для вирішення проблемних питань через споживання готових інформаційних блоків, без творчого пошуку. Результатом стає «скачування» з інформаційної безодні спочатку готових рефератів, потім майже готових курсових, а далі блоків інформації, з яких можна сфабрикувати бакалаврську або магістерську. Наступним сумним кроком на цьому шляху може стати фабрикація дисертацій, коли із сфери освіти ми переходимо вже у сферу науки. І тут у пригоді стає така інформаційна технологія, як антиплагіатна програма, яка констатує наявність текстових запозичень з Інтернету і зупиняє «гугл-мислячих» студентів і аспірантів, викликаючи страх бути покараним за плагіат.

То чи зводиться академічна доброчесність лише до відсутності плагіату? Якщо метою освітньої університетської діяльності є перехід від пізнання вже пізнаного до пізнання ще непізнаного, а науки — генерування інноваційних рішень, які розв’язують актуальні задачі і відповідають на виклики, то, звісно, ні. Відсутність плагіату — необхідна, але недостатня умова справжньої академічної доброчесності. Для її реалізації потрібна наукова новизна і воля до неї, а вона своєю чергою потребує майстерності академічного письма й академічного діалогу, які теж постають складовими академічної доброчесності.

Сьогодні маємо новий виклик — уже не «гугл-мислення», а «чат-бот-мислення», коли штучний інтелект у відповідь на запит фабрикує «академічні» тексти без текстових запозичень, із правильно оформленими цитатами й посиланнями, але без новизни. Ці тексти будуть суцільною компіляцією, в яких не може бути новизни.

Тому відсутність текстових запозичень ще не породжує академічно доброчесного й гідного студента, аспіранта, вченого. Їх породжує присутність наукової новизни. А така присутність має доповнюватися осмисленням не лише теоретичних положень цієї новизни, а й реальних можливостей її практичного застосування.

І все це слід змістовно і глибоко обговорювати з колегами. Саме дискусії щодо інноваційності, її використання і моральних проблем цього використання, в яких їхні учасники піднімають очі від паперів і екранів, роблять академічну доброчесність справжньою. Лише живе змістовне спілкування здатне зупинити розвиток «гугл-мислення» і «чат-бот-мислення», які загрожують самій природі виду хомо сапієнс.

Результатом буде актуалізація інтелектуальних суб’єктів, ба більше, суб’єктів моральних, духовних і душевних, які зроблять по-справжньому суб’єктною свою країну.