Відторгнення. Стрічка про прірву між ветеранами й тими, до кого вони повертаються

Леся Дяк багато років працювала у сфері комунікацій і журналістики. Навчалася в кіношколі документаліста Сергія Буковського, закінчила міжнародну програму режисури неігрового кіно DocNomads, заснувала власну продюсерську компанію «Драма Фрі», в якій і зняла свій повнометражний дебют «Татова колискова», що є копродукцією України, Румунії та Хорватії. Картина нагороджена призом HBO на кінофестивалі Last Stop у Трієсті та спеціальною відзнакою за найкращий перший повнометражний фільм на фестивалі Doclisboa в Лісабоні.

Леся Дяк показує будні родини ветерана АТО/ООС Сергія Зінчука. Сергій одружений із Надією, в них троє синів — Сашко (11 років), Артем (8) і Нікіта (3). Маленька Маргарита народжується під час зйомок.

Кадр фільму «Татова колискова»

Сергій воював три роки, однак возз’єднання з родиною не дає щастя — бо додому повернулася зовсім інакша людина, якій треба відповідати на питання: «Тату, чому тебе так довго не було?». Між Сергієм і Надією, між Сергієм і дітьми весь час спалахують конфлікти. Дяк вглядається в життя цих людей уважно й співчутливо. В неї виходить надати поетичності абсолютно звичним, побутовим сценам — як діти граються з батьками й одне з одними, як іде дощ за вікнами квартири Зінчуків, як мерехтить вечірнє місто. Але невидима стіна, що відокремлює Сергія від його рідних із кожним днем, вищає. Причину він пояснює на прикладі побратима з його підрозділу — розвідника, що на всі завдання брав лише ніж: «Чим він живе? Кров’ю тою живе. Всі, хто прийшов [з війни], хочуть повернутися».

Кадр фільму «Татова колискова»

«Татова колискова» — назва двоїста. З одного боку — це колискова для дітей, яку впівголосу мугикає Сергій. З другого боку — колискова для самого тата. Це той світ, який він, за його словами, створив для себе і в якому він ховається все глибше й глибше — він родини, від себе, від усіх — і в якому йому навіть не сняться сни.

Кадр фільму «Татова колискова»

Але у фільмі насправді не 6, а 7 героїнь і героїв. Бо, досягши інтимної довіри з Зінчуками, Леся не лишилася документалістською «мухою на стіні», а в певну мить дала камеру в руки Сергію і почала відповідати на його питання. Бо в режисерки — свій сюжет і свій надлам. Леся зустрічалася з військовим. Проводжала його на війну. Дуже любила. Але після повернення коханого з фронту почало наростати відчуження. Зрештою, пара розлучилася. У 2017 році Леся запустила блог, присвячений партнеркам ветеранів війни, та вирішила зняти документальний фільм на цю тему.

Кадр фільму «Татова колискова»

Власне, найбільш пронизливі сцени у фільмі — діалоги Сергія і Лесі на вечірній кухні. Про любов. Про смерть. Про страх. Про зламану психіку. Про те, що ми хочемо бути потрібними людині, яка на нас може начхати. Про самовідторгнення. Двоє людей: рано посивілий чоловік із нескінченно втомленими блакитними очима, і молода дівчина з немолодим сумом у погляді. Дві сторони однієї біди. І ця біда прийде до нас повною мірою вже після перемоги.

Леся Дяк, пряма мова:

— У мене була потреба знайти спосіб давати раду з психологічною травмою від розлуки з ветераном, з яким я зустрічалася два роки. Я дуже любила цю людину. На війні він отримав досвід, до якого не був готовий, і цей досвід його зламав. «Татова колискова» — моя спроба зрозуміти людей, які повертаються з війни та більше не можуть любити так, як любили до того.

Взаємодія з головним героєм давалася доволі складно, тому що іноді він, наприклад, зникав — я десь пів року не могла до нього дотелефонуватися, коли він розлучився з сім’єю. Він не хотів спілкуватися з іншими людьми, зі своїми друзями. Тож я насмілилася просто прийти до нього, туди, де він жив із батьками після розлучення, тому що хотіла зробити стрічку, яка би його не засуджувала, а показувала його особистість у багатьох аспектах. Але найскладніше було зустрітися зі своїми страхами. Наприклад, коли я знімала Сергія, камера мене якось захищала. Але все одно іноді я опинялася в ситуаціях, коли бачила людину дуже відсторонену або загублену, обтяжену тим, чого я не могла зрозуміти. Від нього йшла хвиля навіть не смутку, а ніби чогось із зовсім іншого світу. Іноді я боялася злості від Сергія в моєму напрямі або у напрямі його дружини й дітей. І мене тригерило, коли я бачила, що він не може впоратися зі своїми емоціями і йде в під’їзд, аби лишитися наодинці з цигаркою. Я згадувала, як у мене були конфлікти з партнером і він хотів кудись вийти або випити, щоб захиститися від самого себе. Але оскільки я розуміла, що створюю щось для інших людей, що це благородна мета, то це допомагало мені впоратися.