Рецензія на серіал «Пінгвін» / The Penguin

10 листопада на сервісі HBO, а трохи згодом офіційно на платформі MEGOGO, завершився показ кримінально-драматичного серіалу «Пінгвін», титульну роль у якому виконав до невпізнаваності загримований Колін Фаррелл. Сюжет шоу ґрунтується на однойменному персонажі коміксів DC, а сам проєкт є спінофом успішного супергеройського блокбастера «Бетмен» (2022), де Освальд Кобблпот у виконанні Фаррелла вперше і постав перед глядачами. В огляді нижче будемо розбиратися, чому «Пінгвін» претендує на звання одного з найкращих серіалів 2024 року.

«Пінгвін» / The Penguin

Жанр кримінальна драма
Шоуранерка Лорен ЛеФранк
У ролях Колін Фаррелл, Крістін Міліоті, Рензі Феліс, Майкл Келлі, Майкл Зеген, Кленсі Браун, Шогре Аґдашлу, Дейдра О’Коннелл, Джеймс Мадіо, Скотт Коен, Кармен Іджого, Тео Россі, Марк Стронг
Прем’єра HBO, Megogo
Рік випуску 2024
Сайт IMDb, офіційний сайт

Після смерті кримінального авторитета Кармайна Фальконе та затоплення частини Ґотема, яке сталося внаслідок витівок божевільного Загадника, дрібний гангстер Освальд Кобблпот, він же Пінгвін, вбачає у цій ситуації перспективи просунутися вище у гангстерській ієрархії. Втім, через власну імпульсивність, Оз жорстоко розправляється з Альберто Фальконе — спадкоємцем злочинної імперії батька.

На додаток, після багатьох років ув’язнення у психіатричній клініці Аркгем, на волю виходить дочка Кармайна і сестра Альберто, Софія, яка жадає знайти убивцю брата. Той був єдиним у родині, хто підтримував сестру у важкі часи, тож дівчина налаштована вкрай рішуче. Оскільки її підозри падають саме на Пінгвіна, тому доведеться добряче постаратися, щоб уникнути фатальних наслідків.

Паралельно Оз вербує собі у помічники юного вихідця з ґотемських нетрів Віктора Агілара, а також з усіх сил намагається виконати давню обіцянку, яку дав матері. Коли у місті розгортається неабияка боротьба за владу, де будуть залучені різні кримінальні угрупування, Кобблпот намірений зіграти вирішальну роль у новому розкладі сил.

Якщо Філліпс надихався роботами Мартіна Скорсезе, а у творінні Рівза відчувалися відгомони маніячних трилерів Фінчера, то автори «Пінгвіна» явно дивилися у бік видатного гангстерського епіка від Френсіса Форда Копполи. А про те, що вони також завзято озиралися на величний хіт від того ж HBO «Клан Сопрано», не згадає, напевно, тільки ледачий.

Натякають на певну спорідненість із «Джокером» і окремі моменти. Наприклад, неочікуваний для головного героя вибух у сьомому епізоді перегукується з вибухом у недавньому сиквелі. А сам Освальд Кобблпот теж свого роду витанцьовує на сходинках, щоправда, цього разу міської мерії після вдалої угоди з одним з чиновників. Однак поки Джокер на великих екранах у своїй хворій уяві безпорадно співав пісеньки, Пінгвін на малих взявся завойовувати Ґотем, а разом з ним — прихильність глядачів.

Пінгвін постійно потрапляє у скрутне становище, і завжди існує інтрига, як саме він вибереться із, здавалося, чергової безвихідної ситуації. Не менш інтригує і героїня Крістін Міліоті, котра, до речі, миготіла у вищезгаданому «Клані Сопрано». Ніколи не знаєш напевно, чого очікувати від цієї навіженої дівиці. Спостерігати за принциповим антагонізмом цих двох — справжнє задоволення. Обоє йдуть до своєї цілі по головах трупів, причому не цураються позбуватися рідних. В одній зі сцен вираз «криваві гроші» набуває лячної наочності. І обоє готові піти буквально на усе, щоб задавити вже не конкурента, але справжнього ворога. 

Навіть сам Ґотем відчувається повноцінним учасником подій: місто завжди наче дихає у кадрі, живе своїм галасливим життям і завмирає лише тоді, коли це вигідно покидькам. Водночас воно вражає суцільною похмурістю і безвихіддю ледь не для всіх, кому не пощастило тут жити. Поряд з елітними хмарочосами та дорогими ресторанами сусідять тепер вже геть постапокаліптичні нетрі, де відсутня електрика. Тільки такому цілеспрямованому і безстрашному виродку, як Пінгвін, що і сам є вихідцем з убогого району, по силах щось змінити. Але не заради багатостраждальних містян, а виключно задля себе.

Добряче загримованому Коліну Фарреллу лишилася опція грати лише очима, але й за таких умов він видає переконливий образ не тільки фізичної, але і моральної потвори, котра керується виключно власними інтересами. Нині важко уявити (і згадати), що саме цей чоловік колись грав ексцентричного лиходія Міченого з прицілом на лобі у марвелівському «Шибайголові» (2003) з Аффлеком. Крістін Міліоті виявилася чудовою противницею Пінгвіна, але навіть її подекуди гарліквіннівського божевілля недостатньо, щоб зупинити це чудовисько зі спотвореним шрамами обличчям. Другорядні персонажі вже менш цікаві, але гарно доповнюють загальну картину оповідання.

На початках єдиним, за кого ще якось можна повболівати, здається юнак Віктор Агілар, якого Оз бере собі під крило. Герой проходить крізь важкий моральний вибір, а його мотивація відхопити свій шмат пирога на тлі нікчемного жебрацького життя — цілком зрозуміла. Та згодом для молодика відбувається та сама точка неповернення, завдяки якій він наближається до монстрів, що фігурують у цій брудній грі.

Коротше, на Бетмена, повернення на екрани якого планується у 2026 році, дійсно чекає купа роботи. Хоч це не скасовує того факту, що кожна помітна фігура на тутешній шахівниці, пішак чи умовний король, у підсумку все одно отримує персональне покарання. Незалежно від того, хто переміг, а хто програв.

Тут присутні певні сюжетні шорсткості і відчувається не критичне просідання, зокрема, у шостому епізоді. Та загалом маємо доречно похмуре, безнадійно далеке від звичних легковажних кінокоміксів, потужне становлення одного з найзапекліших противників Бетмена. Тож у світі, де всі думали, що він не вміє літати, цей Пінгвін абсолютно справедливо злетів настільки високо, наскільки дозволяє найвищий пентхаус у клятому Ґотемі.