«Бути жінкою — це жах перед тілом». Розмова з лавреаткою Каннського фестивалю Коралі Фаржа
«Бути жінкою — це жах перед тілом». Розмова з лавреаткою Каннського фестивалю Коралі Фаржа

«Бути жінкою — це жах перед тілом». Розмова з лавреаткою Каннського фестивалю Коралі Фаржа

«Мені дуже хотілося показати, якими є стосунки з нашим тілом, як воно визначає нашу взаємодію зі світом, як нам постійно доводиться турбуватися про нього, як наші тіла ріжуть люди, що на нас дивляться. Це системне насильство ми маємо всередині себе, і від нього важко звільнитися».

Французька режисерка Коралі Фаржа здобула міжнародне визнання вже своїм повнометражним дебютом «Помста» (2017), за який отримала нагороди кількох кінофестивалів незалежних фільмів. Її наступний фільм «Субстанція» — сатиричний боді-горор із Демі Мур у головній ролі, який зараз іде в українському прокаті — отримав нагороду за найкращий сценарій на Каннському кінофестивалі й майже миттєво набув культового статусу.

Головна героїня «Субстанції», колишня суперзірка та володарка «Оскара» на ім’я Елізабет Спаркл (Демі Мур), веде популярне фітнес-шоу, аж допоки продюсер не вирішує, що 50-річній ведучій час на пенсію. І тоді в житті Елізабет з’являється «Субстанція» — загадковий препарат для реплікації клітин, що тимчасово створює молодшу, кращу версію пацієнтки. Так народжується прекрасна юна Сью (Маргарет Кволлі). Але наслідки існування двох жінок з однією свідомістю є дуже непередбачуваними. Фаржа називає одним зі своїх прикладів для наслідування Девіда Кроненберга — і видно, що вона багато чого в нього навчилася. У фільмі вистачає страшних, кривавих і фізіологічно відразливих сцен — так, як і годиться для боді-горору (жанр моторошних трансформацій тіла). Зал не раз здригається як від жаху, так і від захвату й навіть сміху. Але при всьому цьому гіньольному атракціоні «Субстанція» у своїй глибині — дуже сумна історія про те, як жінки нищать себе, намагаючись відповідати стандартам краси, нав’язаним патріархальним суспільством.

«Бути жінкою — це жах перед тілом». Розмова з лавреаткою Каннського фестивалю Коралі Фаржа - Фото 1

Кадр фільму «Субстанція»

Днями відбулася онлайн-пресконференція Фаржа. Пропонуємо вам найцікавішу частину цієї розмови.

— Коралі, «Субстанція» спричинила ціле цунамі обговорень і суперечок. Які реакції на фільм вас найбільше здивували?

— Люди, особливо жінки, які зазвичай не люблять горори, кажуть мені: «Це не те кіно, яке я зазвичай дивлюся, але воно мені дуже сподобалося, я відчула, що мене побачили». Буквально вчора я прочитала коментар: «Коралі, ви подарували нам революцію». Це найкращий меседж, який я могла отримати від глядачів.

— Як, на вашу думку, «Субстанція» розширює естетичні межі жанру горору?

— Для мене мова кіно — візуальна та звукова, а не словесна. Я люблю виклики, люблю створювати сцени, яких ще не бачили. Наприклад, народження Сью від Елізабет — це перша сцена, яку я написала. Я ще не знала, ким буде моя героїня, але це перше, що спало мені на думку. В цій сцені закладена ДНК фільму — те, що змусить вас відчути те, що відчуває персонажка. По суті, кожна трансформація героїнь, те, як вони дивляться на себе, втілена тут. Саме поєднання цих елементів — візуальні ефекти за допомогою протезів, локація, яка відображає те, що відбувається в голові персонажів, наростання божевілля у все безумніших кадрах, — є ядром фільму. І, звичайно, плоть, яку я знімаю в макрорежимі.

«Бути жінкою — це жах перед тілом». Розмова з лавреаткою Каннського фестивалю Коралі Фаржа - Фото 2

Кадр фільму «Субстанція»

— Ви згадали протези. Наскільки складною була робота з практичними ефектами — на кшталт гриму й того ж протезування акторок?

— Кількість протезів, використаних нами, величезна. Ми провели на знімальному майданчику понад 100 днів, щоби впоратися з цим. А після того фільмували ще 15 днів у так званій лабораторії — всі протези, всі крупні плани, всі речі, які потребують мало людей. Ми були вп’ятьох у маленькому просторі, з усією цією божевільною кількістю частин тіл на підлозі, фільмуючи найважливішу сцену. Для кожної трансформації героїні у нас було близько 10 різних технік. Ми почувалися дітьми, що, граючись, дають життя речам, про які мріяли, коли були ще молодшими. Це, як на мене, надає щось справді особливе тим протезованим образам. Ви можете відчути, що команда отримувала величезне задоволення від того, що робила.

— Чи писали ви сценарій, маючи на увазі когось конкретно з актрис і акторів?

— Коли я пишу сценарій, то маю в голові якийсь образ, бо я дуже візуальна людина. Але є ваш розум, а є реальність. Здебільшого відбувається зовсім не те, з чого ви починали. Я знала, що кастинг буде складним, бо хотіла знайти актрису, яка була б культовою і водночас символізувала те, про що фільм. Я також розуміла, що це означатиме, по суті, протистояння акторки з її найстрашнішою фобією, і що мені доведеться зіткнутися з багатьма відмовами. В якийсь момент прозвучало ім’я Демі Мур. Я сказала: «Нам нема чого втрачати. Надішлемо сценарій, але не чекатимемо надто довго». Вона одразу й дуже сильно відреагувала. Ми зустрічалися, багато обговорювали специфіку фільму, щоб вона точно знала, у що вступає: 100-денні зйомки у Франції з важкими протезами, без колосальної голлівудської машини за спиною, до якої вона, ймовірно, звикла. Крім того, сцени з оголенням. Для мене було важливо, щоб вона почувалася невимушено з тим, що фільм — це візія. Я прочитала автобіографічну книжку Демі й відкрила її для себе з несподіваного боку — як насправді рок-н-рольну, з потрібним рівнем мислення й готовності до ризику. Думаю, з цього й почалася наша чудова співпраця.

«Бути жінкою — це жах перед тілом». Розмова з лавреаткою Каннського фестивалю Коралі Фаржа - Фото 3

Кадр фільму «Субстанція»

— Кому з кінематографічних попередників ви хотіли віддати шану?

— Як я вже казала, я пишу сценарії не словами, а візуальною мовою, ритмом. Думаю, що фільми, на яких я виросла, брали мене в подорож, де я могла відчути дуже сильні емоції, входячи в уяву того, хто дозволяв мені зазирнути туди. Все, що ви бачите, певним чином формує вас. Певні фільми, такі як «Сканери» і «Муха» Девіда Кроненберга, «Реквієм за мрією» Даррена Аронофскі, «Щось» Джона Карпентера, безумовно, мали сильний вплив на молоду дівчину, якою я була. Я бачила ті дивні речі, які не могла б пережити в повсякденному житті. Тепер я щаслива, що можу витягти їх із мого нутра та викласти на стіл для інших людей.

— Елізабет з усіх сил намагається відповідати певному стандарту краси, і це веде її до катастрофи. Чи вважаєте ви, що Голлівуд досі одержимий культом вічної молодості?

— Світ усе ще приймає цю культуру. Вона всюди. Ось чому я створила Голлівуд не реалістичний, а схожий більше на наш несвідомий колективний розум, тому що кожен, навіть той, хто там не був, має уявлення про те, що це таке.

— То що це?

— Мрія про те, що якщо ти молодий, красивий, сексуальний і усміхнений, то люди дивитимуться на тебе, любитимуть тебе, і ти будеш успішним і щасливим. Думаю, ми всі маємо цю мрію десь у голові. Тож для мене це не так про Голлівуд, як про світ, побудований за певним шаблоном, що формував жінок через погляд чоловіків, які дивилися на них і казали: «Це нам подобається, а це ні, це ми вважаємо сексуальним, а це — жахливим». Вважаю, це неабияк вплинуло на те, як ми бачимо себе. Навіть якщо ви знаєте, що не повинні турбуватися про це, ви все одно турбуєтеся, тому що на індивідуальному рівні не можете боротися із загальним тиском.

— Але ви можете зняти фільм, який це змінить.

— Саме тому я його і зробила.

— Виходить, ваш вибір естетики горору — це спосіб кинути виклик суспільству і побачити, як ставляться до жінок?

— О, так. В одній статті я написала: «Бути жінкою — це жах перед тілом». Мені дуже хотілося показати, якими є стосунки з нашим тілом, як воно визначає нашу взаємодію зі світом, як нам постійно доводиться турбуватися про нього, як наші тіла ріжуть люди, що на нас дивляться. Це системне насильство ми маємо всередині себе, і від нього важко звільнитися. Символічна жорстокість боді-горору була дуже точним способом зобразити насильство, яке я відчувала все життя. Для мене було важливо використати надмірну візуальну мову, щоб зайти якнайдалі в тому, що я відчуваю щодо проблем, які є масовими та все ще переважно табуйованими в нашому світі.

Кадр фільму «Субстанція»

— Чи був момент під час зйомок, коли ви зрозуміли, що створили щось особливе?

— Можливо, нерозумно так говорити, але я знала, що якщо ця енергія досягне авдиторії, то щось станеться. Але це вже не у твоїх руках. Ти просто робиш найкраще те, що можеш, робиш щиро. А далі вже авдиторія вирішує. Я щаслива, що глядачам потрібен час, щоб «Субстанція», так би мовити, настоялася, щоб її проаналізувати, обдумати. І я дуже рада бачити, що елементи починають виходити за межі картини, наприклад, шанувальники відтворюють речі із «Субстанції» та створюють меми на її основі.

Для мене цей фільм був великим кроком до того, щоб сказати: «Це — ким я є як особистість, жінка зі своєю душею, варта того, щоб розповісти про це світові». Це щастя — чути, як люди радіють новому способу розповідання історій, оскільки я все робила не за правилами. Точніше, робила за правилами, які створила для фільму. Це те, що нам так само потрібно: нові репрезентації, нова уява, нова творчість, щоб освіжити наш колективний розум, про який ми говорили.

Титульне фото: Коралі Фаржа (Getty Images)

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги за темою
Кіно Франція
Джерело матеріала
loader
loader