Та за що! Росіянин зняв еротичну драму про любов української біженки та росіянина

Ваша Антоніна ще на початку великого вторгнення наслухалася чуток, що у декого з виробників наших серіалів з'явилася ідея фільму про українку і росіянина за кордоном. Мовляв, зустрілися, сподобалися одне одному і далі пішло романтичне заборонене кохання. Очевидно, «Нічного портьє» передивилися. 

Але бог спас. Вочевидь, знайшловся хтось із мізками та залишками емпатії та вмовив не витворяти такої дичини. 

А ось для російського режисера Бориса Гуца такої людини не знайшлося. Тому зустрічайте – стрічка «Deaf Lovers» («Глухі коханці»). Про цю ідею, як з'ясувалося, режисер торочив ще на початку повномасштабного вторгнення. І нині хвалиться, що 17 листопада її покажуть в основній програмі «Темних ночей».

Борис цитує рядочки з, як він пише, першої європейської рецензії: «Найкращий фільм про війну та кохання за останні роки». Найкращий! Дуже сміливо. Саму рецензію можна знайти на сторінці стрічки на сайті фестивалю. Ну а автором є упорядник програми цього ж фестивалю Міхкель Мьольман. 

Ось його інша цитата: «Сама ідея сценарію як відправної точки задуму сюжету чудова і кидає виклик кліше, що зустрічається в багатьох фільмах, про те, що кохання перемагає все. Але, може, й перемагає, якщо не мати слуху, то неможливо чути чи говорити про війну? Автор йде ще далі і через головних героїв приходить до грандіозного узагальнення: не можна бути глухим та німим до війни. Мине ще одне покоління людства, як соціальна пам'ять потьмяніє і перестане заважати любові».

От клята соціальна пам'ять! 

Синопсис фільму наступний: «Українка Соня і росіянин Даня зустрічаються в Стамбулі. У них спільні проблеми: потрібно знайти гроші на їжу, квартиру, роботу. У них однакове бажання веселитися, танцювати, пити і займатися сексом. Але головне питання полягає в тому, як впоратися з минулим».

Але це все взагалі квіточки, бо справжній трешак – у трейлері. І це ми ще про сам фільм не говоримо. 

Починається усе з розповіді про Бучу, бо як же без неї? Головна героїня сидить на підлозі і шоковано слухає, як хтось говорить по телефону (українською мовою):

«Вчора ми зайшли в Бучу. Трупи скрізь. На кожному, бл*дь, розі. Чоловіки, жінки. Зв'язані, розстріляні. Вони просто їх вбили. Я не знаю навіщо. Знаєш, який там запах? Смаженого м'яса і бруду. Не знаю. Війна – це бруд. Чорне все. Облич немає».

Це третина трейлеру. Далі нам показують пару цих ось Соні та Дані. Вони лежать на ліжку, гуляють, веселяться. Щоправда, в одній зі сцен він зривається з ліжка і ввалює їй по обличчу. Далі йде пристрасть і страждання. Даня, переживаючи якісь страшні рефлексії, кричить у подушку. І загалом нам демонструють історію, в якій закохані люди опинилися перед неймовірно болючою ситуацією, яка заважає їхній любові розквітнути. 

Зрештою, в самому кінці бачимо Даню, який б'ється в істериках, плаче і кричить: «Сука, как вы меня за*бали все уже. Со своей войной, бл*дь! Со своими яйцами, предателями. От*ебитесь! Идите вы на*хуй? бл*ядь, сука! Я жить хочу!».

От жалко пацана. 

В коментарях до допису Бориса Гуца вже є українці, які доволі передбачувано почали йому натякати, що він – людина не надо приємна. 

Критикуєш – пропонуй. Тому панові Борису також підкинули кілька ідей для нових стрічок. 

Ба більше: у коментах багато білорусів, які почали пригадувати йому попередню стрічку «Minsk». Вона про протести в Білорусі, і її заклепали усього за пів року після подій. Тут хочеться знову цитувати Митця – про скорость. Тоді режисер потрапив під лавину критики. Білоруси йому закидали, що він узагалі не зрозумів суть протестів, усе перекрутив і показав протестувальників абсолютно позбавленими адекватної мети. Це просто якісь агресивні футбольні фанати або мажори, яким оце тільки побитися з ОМОНом. 

Я подивилася стрічку і, в принципі, з відгуками погоджуюся. Враження таке саме. Ось тут — один із багатьох оглядів цього скандалу. Але це не завадило Борису потрапити на різні кінофестивалі та отримати там нагороди. 

На коментарі режисер відповідає агресивно. І взагалі, виявляється, фільми не про Білорусь та Україну, а про нього самого. 

Що ж, усе це неприємно, але не дивно. Сюрпризу тут ніякого немає, бо росіяни із самого початку намагаються так чи сяк примазатися до української теми. Ну а сам Борис, як бачимо, взагалі любитель примазатися не до свого. Хоча тут мені пташка принесла інформацію, що спочатку цей «Minsk» задумувався як історія про протести в Росії за Навального. Це тоді, коли його затримали після публікації резонансного розслідування про палац Путіна. Але щось пішло не так і автор усе переробив «під Білорусь».

Але це ще не все, друзі. Є такий російський режисер Іван Твердовський. Серйозний режисер, хороший. Лавреат і учасник різноманітних престижних подій. В Україні колись він мав доволі теплі прийоми. Наприклад, у 2014-му отримав нагороду на фестивалі «Молодість» за свій фільм «Клас корекції». У ньому йшлося про спецклас із підлітками з інвалідністю, куди приходить новенька – дівчина на колісному кріслі. Особливості інших дітей були помітні не одразу, але проявлялися впродовж стрічки: жорстокість та відсутність натяку на емпатію. І це була доволі точна картинка російського суспільства. 

Але ось що ми бачимо у його телеграм-каналі зараз – Іван стоїть із командою в окупованому Маріуполі і заявляє, що знімає кіно. За підтримки президентського фонду, заснованого у 2021 році і який пачками фінансує пропаганду. Там, до речі, один із активних отримувачів грантів — наш колишній співвітчизник, а нині русский человек Юрій Бардаш. Пам-пам!

Після хвилі критики Іван відповів на неї так:

Також є і жабогадюкінг. Твердовський пише, що після його оголошення про зйомки рекламна агенція відмовилася від співпраці з ним. Але Іван пише, що вони — просто лицемірні людиська. 

А взагалі напишу, що ось це все не скінчиться ще довго. Ну і в нашому кінопроцесі теж схожі проблеми. Багато команд ще з літа 2022-го взялися клепати ігрові стрічки про повномасштабне вторгнення і особливо про Бучу. Один із них щойно вийшов у прокат і, як ми і передбачали, має всі шанси на непогані касові збори. Хоча автори твердили, що знімають перш за все для іноземного глядача, але з ним якось теж передбачувано не склалося.

Є в нас і трилер про окупацію — «Донька» називається. Це режисерський дебют продюсера Єгора Олесова, у якому в будинок до сім'ї завалюються росіяни і ми спостерігаємо напружений сюжет. Хто ж лишиться живим? Фільм показали на Тижні кінокритики, що було доволі дивним місцем для такої якості стрічки. Люди в залі отримали полярні враження і не забарилися про них сказати творцям. 

Ще є стрічка «Медовий місяць», яка хоч і отримала гран-прі «Молодості», але в особистих розмовах я чула переважно невисокі оцінки. Через недостатньо пророблений сюжет, слабких персонажів і загалом доволі шаблонний підхід, який сильно спростив таку складну тему.

І це вкотре нам демонструє, що ігрові стрічки про щось глобальне не варто знімати одразу. Навіть не через можливу ретравматизацію, а через те, що так швидко це все не осмислюється. Це на тєліку серіали так штампують, а кіно з претензією на глибину робиться якось геть з іншим підходом. 

Хоча, як бачимо, ті, хто хоче щось робити з претензією, поки мовчать і думають. 

І одразу у відповідь на те, що ми ж маємо щось протиставляти цій всій російській пропаганді та індивідуальним спробам «лібералів» бути в актуальному порядку денному. Практика двох останніх років показує, що по-справжньому боротися з цим явищем може саме документалістика. Про що було сказано сотні разів. Вона у нас на досить високому рівні, і саме ці стрічки вже дуже добре себе показали на важливих подіях. Це «Порцелянова війна», «Мирні люди», «20 днів у Маріуполі», «Пісні землі, що повільно горить» тощо. 

Ігорові роботи поки що не можуть похвалитися схожими успіхами.