Олександр Зікунов народився у 1993 році в місті Середина-Буда на Сумщині. Тут він здобув освіту в педагогічному коледжі. Згодом чоловік переїхав до Києва, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною.
"Ми мріяли разом побудувати наш спільний будинок, об'їхати всю Україну та просто насолоджуватись життям. Він не цурався роботи: працював і вантажником, і на лісопильні, аж допоки йому не вручили повістку", - каже Катерина.
Спочатку Олександр пройшов навчання у Дніпропетровській області. Там, за словами дружини, він і зустрів свого найкращого побратима та товариша, з яким пліч-о-пліч продовжив службу як солдат розвідник-помічник гранатометника розвідувальної групи 71-ї Окремої єгерської бригади десантно-штурмових військ.
Катерина з теплою усмішкою згадує, як вперше дізналась про позивний коханого, якого побратими нарекли "Завучем", адже за професією він був учителем, а у війську - старшим загону.
"Коли він отримав коротку відпустку, я не могла повірити, що знову побачу його. Ми до шлюбу йшли два роки, і коли Саша приїхав, то запропонував побратись. Наче відчував щось… 30 серпня ми офіційно зареєстрували наш шлюб, а вже за декілька днів мусив їхати назад до побратимів", - розповідає жінка.
Олександр із бойовим товаришем вирушив на бойове завдання 11 вересня 2024 року. Відтоді зв'язок з ними повністю обірвався. Катерина розповідає, як разом із дружиною побратима місяць сподівались на краще та шукали бодай згадку про захисників. Хоч командуваня бригади запевняно, що чоловіки живі, однак все ж сумніви та страхи переконували жінок у протилежному.
"Нас довго запевняли, що вони живі, що це помилка. А потім 12 жовтня нас із дружиною Сашкового побратима викликали на упізнання… Будь-яка надія згасла, коли ми побачили тіла. Навіть в той момент наші хлопці були пліч-о-пліч, - згадує жінка.
Побратими загинули під час виконання бойового завдання поблизу Вовчанських Хуторів Чугуївського району Харківської області від мінометного обстрілу.
Попрощалися з Олександром Зікуновим 20 жовтня 2024 року. Військового зустрічали на щиті, віддавши шану та честь в селі Митки Жмеринського району Вінницької області, де він мешкав.
Катерина згадує, як Олександр постійно їй говорив: "Котусику, я скоро повернуся". Однак, стоячи біля його труни, жінка плакала, що не на таку зустріч вона очікувала...
У розвідника залишились батьки, дружина та донька.
Родина зареєструвала на сайті Президента петицію з проханням присвоїти Олександру Зікунову звання Героя України, яка ще не набрала необхідної кількості голосів, тож рідні воїна просять допомогти своїми підписами.
Вічна слава і шана Воїну!
Фото з відкритих джерел та сімейного архіву