Як африканських мігрантів рашисти обманом і погрозами вербують на війну проти України: “Папери були російською, я не розумів, що це військовий контракт”

У березні 2022 року міністр оборони Сергій Шойгу розповів Володимиру Путіну про “величезну кількість заявок” від добровольців із різних країн, які бажають приїхати на війну проти України. За його словами, тільки на Близькому Сході таких виявилося 16 тисяч осіб. Путін доручив “допомогти їм перебратися в зону бойових дій”. Наскільки можна було судити з наступних пояснень, йшлося про сирійські та, можливо, інші арабські формування (пов’язані з проіранськими групами), які брали участь спільно з російськими військовими у збройному конфлікті в Сирії.

Сирійці дійсно завербувалися до російських підрозділів, щоправда, не в офіційну армію, а в ПВК Вагнера, і не стільки для участі в українській війні, скільки для підтримки операцій в Африці. У липні 2022 року Євросоюз ввів санкції проти 10 сирійців, замішаних в організації вербування арабських найманців.

Новини про вихідців із Сирії, яких обманом примушують укладати контракти з Міноборони РФ, досі з’являються із завидною регулярністю (1, 2, 3). Повідомляється також про вербування до лав Збройних сил Росії (зокрема шахрайським шляхом і шантажем) вихідців з Куби, з Сомалі, Непалу, Індії, Шрі-Ланки та інших країн.

Влітку агентство Bloomberg, посилаючись на офіційних осіб з Європи, повідомило, що Росія вербує в армію студентів і робітників з Африки. Кремлівська пропаганда цього не приховує: державні телеканали знімають репортажі з іноземцями, які вирушають на війну, а фото і відео за їхньою участю регулярно з’являються в провоєнних Telegram-каналах, де вони представляються як добровольці.

Зокрема, у псковській новинній програмі “Вести” в травні 2024 року показали групу іноземців, які готувалися до відправки на війну в Україну. Серед них – Ламін Джатта, уродженець Гамбії, який на камеру говорив про свою любов до Росії і бажання битися за неї. Однак, як розповів The Insider його друг, Ламін спочатку прилетів до Білорусі за студентською візою влітку 2023 року, але навчання не було його метою.

Разом з іншими мігрантами він планував нелегально перетнути білорусько-латвійський кордон, щоб потрапити до Німеччини або Нідерландів. Після невдалої спроби він вирушив на заробітки в Росію, де потрапив під облаву. За словами друга, Ламіну запропонували вибір: депортація на батьківщину або контракт із Міноборони Росії. У серпні його сім’я отримала звістку про загибель Ламіна на війні в Україні.

Ламін не єдиний, хто приїхав у Білорусь або Росію для транзиту в Європу, але опинився на передовій в Україні. За схожою схемою працюють вербувальники сирійських громадян. Про одну з таких підставних фірм, The Insider вже розповідав раніше. Компанія пермського бізнесмена Сергія Мерзлякова і його партнера Халеда аль-Амірі спочатку організовувала потоки біженців з країн Африки та Близького Сходу, щоб спровокувати міграційну кризу на кордонах. Тепер цю ж інфраструктуру, як з’ясувалося, використовують для вербування мігрантів в армію. У соціальних мережах громадян з арабських країн відкрито заманюють підписати контракт із Міноборони, обіцяючи російське громадянство і зарплату в $2,2 тисячі.

За найманство російська влада обіцяє різні бонуси. Згідно з указом, підписаним Володимиром Путіним у січні 2024 року, іноземці, які уклали контракт на службу строком щонайменше на один рік у період “СВВ”, дійсно можуть претендувати на отримання російського паспорта.

Як і де воюють іноземці

Досі в зоні бойових дій не з’являлося свідчень регулярного використання російським командуванням скільки-небудь великих підрозділів, укомплектованих іноземними “добровольцями”, для виконання завдань на передовій. Очевидно, невеликі групи громадян країн далекого зарубіжжя задіяні в тилу і лише епізодично беруть участь у штурмах. Про це побічно свідчить і статистика задокументованих на основі повідомлень у відкритих джерелах втрат серед іноземців.

Станом на грудень 2023 року було відомо про 254 іноземних громадянина, які “воювали і загинули в Україні у складі російських формувань”. Загальні підтверджені втрати у війні на той момент становили 38 261 особу, тобто на іноземців припадало менше 1%. Крім того, найбільше серед загиблих іноземців було громадян колишніх республік Радянського Союзу: Узбекистану, Таджикистану, Казахстану, Киргизстану та Білорусі.

Ще одна непряма ознака не найбільшого значення іноземців для армії Росії безпосередньо на полі бою – мізерна кількість полонених. В українських таборах для військовополонених перебувають десятки (а не сотні чи тисячі) таких військових, причому за останній рік нікого з них не міняли, оскільки російська влада не звертається з відповідними запитами, а на батьківщині багатьом загрожує кримінальне переслідування за найманство.

Перший випадок загибелі завербованого для війни в Україні іноземного громадянина був зафіксований у вересні 2022 року. 23-річний студент МІФІ із Замбії Лемехані Натан Ньіренда відбував термін у російській в’язниці і там записався в ПВК Вагнера. За деякими оцінками, влітку 2024 року в ЗС РФ налічувалося понад 600 військовослужбовців з Африки.

У квітні 2024 року уряд Непалу оцінював кількість співгромадян, які воюють в Україні, у 246 осіб. До вересня 2024 року відомо про загибель щонайменше 40 громадян Непалу, щонайменше 174 людини зуміли покинути лави ЗС РФ і повернулися додому.

У сусідній Індії до вересня 2024 року завербували 91 людину, дев’ять встигли загинути. Повідомлялося, що про звільнення індійських громадян із російської армії та їхнє відправлення на батьківщину з Путіним домовився особисто прем’єр-міністр Нарендра Моді.

За даними Сирійського центру моніторингу за дотриманням прав людини (The Syrian Observatory For Human Rights), станом на вересень 2024 року в ЗС РФ налічується дві тисячі сирійських найманців, але підтверджена кількість загиблих не перевищує 10 осіб.

Міністерство закордонних справ Шрі-Ланки в червні 2024 року заявило, що російські колеги пообіцяли припинити вербувати громадян країни для участі у війні проти України. У бойових діях брали участь 288 вихідців зі Шрі-Ланки, 16 людей загинули.

“Папери були російською, я не знав, що підписую”

Про те, що на фронті іноземні найманці часто опиняються вимушено, розповідають співрозмовники The Insider. Річард зі Сьєрра-Леоне (невелика держава на заході Африки, де за останні п’ятдесят років відбулося вісім вдалих військових переворотів і шість невдалих, у середині 1990-х – на початку 2000-х років у країні вирувала громадянська війна) приїхав у Росію в листопаді 2023 року в пошуках звичайної цивільної роботи. У рідній країні він прослужив у збройних силах понад 10 років.

Річард

“Я кинув школу в ранньому віці, коли помер мій батько, і в мене не залишилося родичів, які могли б про мене подбати. Щоб заробити, я вступив до армії своєї країни, Сьєрра-Леоне. Зараз у мене двоє дітей – хлопчик і дівчинка. Донька завжди була розумною і говорила мені, що хоче стати лікарем. Я сказав їй: “Добре, я постараюся зробити все можливе, щоб ти змогла досягти своєї мрії”.

У Сьєрра-Леоне найнижчі зарплати не тільки в Африці, а й в усьому світі <середня зарплата на місяць $40 – The Insider>. Я кілька років збирав гроші і нарешті знайшов можливість поїхати в Росію за туристичною візою. В інші країни можна було поїхати, тільки якщо в тебе було $15-20 тисяч, а переїзд до Росії обійшовся мені приблизно вдвічі дешевше – $7000. Я планував знайти роботу й одразу почати надсилати гроші своїй родині”.

Дочка Річарда мріє стати лікарем, коли виросте

Позичивши гроші у родичів і зібравши всі накопичення, Річард вирушив отримувати туристичну візу в Гвінею, оскільки в його рідному Сьєрра-Леоне немає російського посольства. 24 листопада 2023 року віза була готова, і Річард із кількома пересадками полетів до Санкт-Петербурга.

Працевлаштуватися в Росії без дозволу на роботу і знання російської мови виявилося складніше, ніж припускав Річард. Після приїзду в Санкт-Петербург він сидів без діла і тільки платив за готель і їжу. Через кілька тижнів Річард вирішив зв’язатися з турагентом, який сприяв йому в отриманні візи, щоб той допоміг йому в працевлаштуванні. Під час оформлення в’їзних документів із Річардом через месенджери спілкувався співробітник “Азимут Тур Сервіс”:

“Мені не вдалося зустрітися з ним особисто навіть після прибуття в Санкт-Петербург. Якщо я намагався зателефонувати йому безпосередньо, він не відповідав. Це було дивно.

Агент сказав: “Я пришлю таксі, воно відвезе тебе в місце, де на тебе чекає людина, щоб оформити документи”. Ніхто мене не запитав, хочу я підписати контракт на військову службу чи ні. Папери були російською мовою, і я не розумів, що там написано. Від мене був потрібен тільки підпис.

Через якийсь час агент передзвонив і сказав: “Гей, Річарде, вони прийняли твій контракт”. Я запитав: “Який контракт?” Він відповів, що це робота, але для початку мені потрібно буде пройти навчання, щоб отримати досвід. Я погодився. Мій контракт ухвалили 7 грудня 2023 року. 10 грудня мені сказали взяти із собою всі свої речі, і ми поїхали із Санкт-Петербурга до Ростова”.

У Ростові-на-Дону Річарда зустріли, посадили в автобус і повезли в невідомому напрямку.

“Скло було вкрите снігом, і я майже нічого не бачив зовні. Я зрозумів, що опинився на військовій базі, тільки коли ми вийшли з автобуса”.

Річарду пояснили, що йому належить пройти двотижневу військову підготовку, а потім вирушити в зону бойових дій на Донбас.

“У нас забрали документи і телефони. Через кілька днів мені повернули телефон, і я написав агенту: “Що я роблю на військовій базі?” Він відповів: “Річарде, ти підписав контракт з армією. Це найпростіший спосіб отримати документи, і вони заплатять тобі за укладення контракту”. Мені не назвали точної суми виплати, але сказали, що моя місячна зарплата становитиме $2000. Агент сказав, що через рік служби я отримаю громадянство і мені знайдуть житло.

Я сказав: “Ні, це не те, чого я хочу. Я не хочу бути в армії, тому що вже багато років служив”. Він відповів, що не може нічого з цим вдіяти, оскільки контракт уже підписано. Я продовжував наполягати, що не хочу цього контракту, і тоді він заблокував мій номер, я більше не міг з ним зв’язатися”.

За два тижні Річарда та його товаришів по службі переправили на нове місце – як виявилося, вже на територію України.

“У мене був російський товариш, який трохи говорив англійською. Я запитав його: “Де ми знаходимося?” Він відповів: “Ти зараз в Україні”. Я в подиві запитав: “Що я тут роблю?” Він відповів: “Ти не знаєш? Ти підписав контракт”. Я був дуже наляканий. Почалися тренування, і я продовжував наполягати, що не хочу продовжувати службу. Командир тоді відповів, що скасувати контракт – не в його силах”.

На базі в Донецьку росіяни тримали новобранців під суворою охороною.

“Куди б ми не пішли, за нами слідували люди зі зброєю. Навіть до туалету. Потім я дізнався, що багато хто з російських солдатів були ув’язненими, які підписали контракти, щоб після року на фронті вийти на свободу. Я подумав: чому ми маємо бути на тих самих умовах? Адже ми не сиділи у в’язниці й не маємо проблем із законом, чому нас тримають під таким самим контролем?”

Спочатку Річарду дозволили займатися господарськими справами. Однак потім його відправили на іншу позицію, де йому довелося йти на штурм.

“Хоча ми всі підписуємо однакові контракти, більшість іноземців відправляють на передову, а “справжні” солдати залишаються позаду, спостерігають і чекають на момент, щоб захопити позицію. За цією системою нас використовували.

Командир з наступної позиції відправив мене і ще двох військових штурмувати якийсь бункер. Я запитав його, як можливо втрьох захопити бункер, якщо ми під вогнем артилерії, танків і снайперів, а над нами ще й дрони. Він відповів, що ми повинні підкорятися наказам.

Наступного ранку ми висунулися на позицію. До цього ми просувалися на 30, 50, максимум 100 метрів, але тепер подолали понад 250 метрів. Але на цій останній ділянці українські сили нас помітили”.

У підсумку підрозділ потрапив у засідку, сам Річард був поранений у ногу. Їм вдалося сховатися в напівзруйнованій будівлі, де вони провели тиждень без їжі, води і зв’язку.

“Нам доводилося пити сечу, тому що в нас не було води. Зв’язку не було, і ніхто не знав, де ми. На нас скидав гранати дрон.

Зрештою нам вдалося зв’язатися з іншими підрозділами. Командир одного з них пообіцяв відправити нам їжу і воду. Але ніхто так і не прийшов. Нас евакуювали тільки ввечері сьомого дня.

Моя поранена нога сильно опухла, мені довелося рухатися без черевиків, без захисної екіпіровки, я просто йшов за своїм загоном. Хлопці були дуже швидкими, а я був поранений. У якийсь момент мої товариші перестрибнули через паркан, а я впав. Між нами був дріт, який зазвичай використовують для встановлення мін – гострий, як лезо. Я спробував зняти дріт з одягу, зі штанів, але не зміг. Я був такий виснажений, що просто впав і знепритомнів.

За 5-10 хвилин я прокинувся і озирнувся навколо, але не побачив свого загону. І тут на мене скинули з дрона ще одну гранату. Я потрапив в епіцентр вибуху і стікав кров’ю, моя рука оніміла за лічені секунди. Але я продовжив рухатися. Я молився: “Будь ласка, Господи, прости мою душу, бо я не знав, у що вплутався”””.

Через поранення Річард відстав від свого підрозділу і всю ніч провів під обстрілами. Вранці його знайшли українські солдати:

“Вони оточили мене, повністю озброєні. Я закричав: “Не стріляйте, не стріляйте! Я російський солдат, я російський солдат. Будь ласка, не стріляйте!” Командир, який говорив англійською, сказав: “Виходь, тільки не роби дурниць, інакше пошкодуєш”. Я підняв руки і, як міг, вийшов.

Я пам’ятаю, як нам казали, що якщо українці спіймають нас, то вб’ють, як тварин. Але мені пообіцяли медичну допомогу. Так я потрапив у полон”.

Річард боявся, що українські військові його вб’ють, але замість цього вони запропонували йому медичну допомогу

Уже понад 8 місяців Річард перебуває в українському полоні. Він зізнається, що ще до приїзду в Росію чув про війну в Україні, проте не розумів суті конфлікту:

“У себе на батьківщині ми дивилися “Аль-Джазіру”, BBC, CNN і стежили за тим, як розгортається війна. Ми чули різні версії, поки я не опинився тут, в Україні. Тут кажуть, що б’ються за свою землю, яку Росія намагається забрати в них уже понад 100 років. Я зрозумів, що нічого не знаю про цю війну. Я нічого не знаю про Росію. І я був дурнем, коли виконував кожен наказ, який мені давали.

Я молюся про те, щоб, коли мене відпустять, знову не опинитися на війні.

Уже понад вісім місяців моя сім’я не знає, де я. Ніхто з них не знає, що мене захопили”.

“Гарна можливість змінити життя з сомалійського на російське”

Ще один співрозмовник The Insider, уродженець Сомалі Аділ теж спочатку поїхав до Росії на заробітки. У рідній країні Аділ працював у маленькому супермаркеті. Грошей постійно не вистачало. У Сомалі вже кілька десятиліть триває громадянська війна.

Адил

Аділ, як і багато його співвітчизників, вирішив шукати більший дохід за кордоном. Росія виявилася найдоступнішою країною.

“У Європі відмовлялися дати мені візу, туристичну чи будь-яку іншу, коли бачили сомалійський паспорт. Але візу в Росію мені обіцяли оформити за тиждень. Я подав документи в сусідній Кенії, і вони не затягували, швидко видали мені візу. У серпні 2023 року я вилетів із Могадішо до столиці Ефіопії, Аддіс-Абеби. Потім у Дубай, а потім у Москву. Загалом на квитки, готелі та документи я витратив близько $3000. Гроші я позичив у родичів”.

Незважаючи на відсутність робочих документів, Аділу досить швидко вдалося знайти роботу. Однак зарплата його не влаштовувала.

“У Росії я влаштувався в компанію, яка продає зимовий одяг. Мене взяли на роботу без документів, але платили всього $200 на місяць. Цього не вистачало на життя”.

Коли Аділ дізнався про можливість контрактної служби в російській армії, його привабили не тільки велика зарплата, а й громадянство Росії після підписання контракту з Міноборони РФ.

“По неділях у мене був вихідний. Я просто бродив вулицями, спостерігаючи, як тут все влаштовано. Потім я почав помічати оголошення про набір в армію – вони були всюди. І я подумав, що це гарна можливість отримати документи. Я зателефонував за номером на оголошенні, і мені сказали, що я можу подати заявку на службу в російській армії. Я оформив документи, пройшов медогляд, здав паспорт, і мене прийняли.

Вони пообіцяли видати мені паспорт і платити близько $2000 на місяць за річним контрактом. Я подумав, що це хороша можливість змінити своє життя з сомалійського на російське. Принаймні, я зможу забезпечити своїй сім’ї гідне життя і світле майбутнє”.

На відміну від Річарда, Аділ зробив усвідомлений вибір, однак він стверджує, що йому обіцяли посаду охоронця.

“Мені сказали, що в Росії не вистачає охоронців у таких місцях, як лікарні, банки, торгові центри і метро. Мені сказали, що я буду працювати там, але потрібно пройти навчання.

Я нічого не знав про Україну і про війну – тільки що одного разу фінал Ліги чемпіонів проходив у Києві. Я ні з ким не обговорював, що відбувається між Україною і Росією. Ніхто не сідав зі мною за стіл і не говорив: “Я розповім тобі, що відбувається на передовій, розповім про конфлікт між цими країнами”. Якби хтось пояснив мені ситуацію, все могло б скластися інакше”.

На початку грудня 2023 року Аділ підписав контракт із Міноборони і, як і Річард, вирушив на збори в Ростов-на-Дону, а потім – на лінію фронту на Донбас.

“Нас відправляли з міста в місто, щоб практикуватися в тому, що роблять військові. Ніхто не говорив мені, що я перетинаю кордон з Україною, і яку саме роботу мені доведеться виконувати.

Я провів місяць і два тижні в Ростові і майже два тижні в Донецьку. Після цього мене відправили на фронт. Я був у шоці. У мене не було жодної можливості заперечити. До того ж, якби я заговорив, ніхто б мене не зрозумів. Я теж не розумів більшу частину з того, що мені говорили. На той момент російська мова здавалася мені дуже складною, і я не міг зрозуміти, що саме вони говорять. Вони тільки говорили: “Іди на передову. Іди на передову”””.

На передовій Аділ провів лише кілька днів. Разом з іншими солдатами він потрапив у засідку, і незабаром їм довелося здатися в український полон.

“Я провів чотири дні на передовій, переміщаючись від одного укриття до іншого. Після цього я застряг у невеликому будинку з російським солдатом і не міг вибратися. Українці дізналися, що ми там. Напевно, за допомогою дронів.

Я не бився. Російський солдат, який був зі мною, теж. Хоча він був єдиним, у кого була зброя. Я втратив гвинтівку на передовій. Мій товариш поговорив з українськими військовими російською. Після цього він віддав їм свою зброю, і так ми потрапили в полон”.

Зараз Аділ шкодує про своє рішення піти служити в російську армію.

“На передовій було багато вбитих. Ти просто намагаєшся вижити. Коли хтось один раз потрапляє в таку ситуацію, він не потрапить у неї вдруге, поки він при своєму розумі”.

Хоча Росія не поспішає заносити африканців до обмінних списків, Аділ, як і Річард, сподівається, що скоро його звільнять із полону. Однак повертатися на батьківщину в Сомалі, де теж триває війна, він не хоче.

“Я стикався з війною, я бачив війну своїми очима щодня. Я був там цивільним. Якщо я повернуся у свою країну, це буде початок не з нуля, а з мінуса. Це набагато гірше. Тому я не хочу повертатися у свою країну”.