Повернувшись на своє попереднє місце в календарі — кінець жовтня-початок листопада — «Молодість» виграла у відвідуваності, бо на покази знову почали ходити студенти, яким наприкінці травня просто було не до кіно через зайнятість на сесіях. Але зміна термінів має і свій мінус: тепер у фестивалю троє конкурентів, котрі активно перехоплюють свіжі національні та світові стрічки: Docudays UA, Одеський кінофестиваль та «Київський тиждень критики». А втім, організаторам вдалося таки отримати яскраві фільми, зокрема призерів Каннського, Венеційского й Берлінського форумів.
Найважливішим підсумком фестивалю є здобуття українськими фільмами трьох головних призів у різних категоріях.
Почати варто з Національного конкурсу короткого метра, де перемогла документальна новела Ґали Козютинської «Лелеки завжди повертаються додому».
«Лелеки завжди повертаються додому»
22-хвилинний фільм майстерно скомпонований. Спочатку перед нами — неквапна оповідь про те, як молода пара, Ґала та Віктор, в’їжджають у занедбаний будиночок у Карпатах і починають його відбудовувати. Це справжній рай: мир і спокій, яблуня на дворі й гори на обрії, кіт на порозі та гніздо лелек. Ґала та Віктор дотепні, веселі, на них цікаво дивитись. Але в останні пʼять хвилин Ґала різко міняє настрій і стиль. Камера застигає на нічному вікні, а режисерка за кадром розказує про кота, про Віктора, про те, як він пішов на війну, — і не повернувся з неї. І все одно вмонтовує наостанок короткий залитий сонцем епілог зі словами «часу не існує». Виходить, словами журі, що присудило нагороду, щемка і смілива історія.
«Додаткові сцени» Романа Хімея та Яреми Малащука, що здобули приз Спілки кінокритиків України та Спеціальну відзнаку національного конкурсу, теж торкаються війни, хоча їхня естетика інакша. Хімей і Малащук — насамперед експериментатори-відеоартисти. Власне, вони й перенесли нелінійну стилістику відеоарту у фільм, поєднавши сцени з ігрового фільму «Снайпер. Білий ворон» з власними чорно-білими фрагментами, причому в обох сюжетах грає Павло Алдошин — актор, воїн ЗСУ, який спеціально приїхав із фронту заради зйомок. Вийшло парадоксальне осмислення тем війни та мирного життя.
Найкращим короткометражним фільмом Міжнародного конкурсу став режисерський дебют акторки Александріни Туркан «Ми хочемо тут жити».
«Ми хочемо тут жити»
Фільм розповідає про трьох хлопців із Бородянки, що на Київщині: Матвія (13 років), Вову (11 років) і Віталія (14 років). Режисерка знайомиться з ними через рік після початку повномасштабного вторгнення, спостерігає за їхнім повсякденням, інтерв’ює перед камерою і їх, і їхніх однолітків. Картина, виконавчим продюсером якої є Шон Пенн, дає миттєвий і співчутливий зріз життя підлітків, що пережили і все ще переживають травму війни.
Першість у документальному конкурсі — у стрічки Аделіни Борець «Квіти України» (Польща — Україна).
«Квіти України»
Режисерка дуже вдало вибрала героїню для свого повнометражного дебюту. Киянка Наталія, яка живе на Дарниці, є свого роду місцевою знаменитістю: вона мешкає в сільській хатині, тримає курей і кіз, глядить за великим городом і масою квітів — і вся ця оаза розташована в оточенні багатоповерхівок. Забудовники роками намагаються її вижити — але нічого не виходить. Дотепна, гостра на язик, розкута Наталія — з тих персонажок, під яких навіть не треба писати якусь особливу історію: достатньо просто увімкнути камеру. Однак Аделіна до того ж дуже майстерно вибудовує історію, так що годі й відірватися від екрану.
Звісно, найважливішим і найпрестижнішим змаганням «Молодості» лишається повнометражний конкурс. Тут цьогоріч ситуація ускладнювалася тим, що в програмі брали участь фільми-призери Канн, Берліна й Локарно. Тож перед журі стояв такий вибір: додати до «важковагових» нагород ще й нашого «Оленя» чи свідомо не брати до уваги світових лавреатів.
Рішення прийняли компромісне і навіть несподіване. Але все по черзі.
Приз глядацьких симпатій отримало «Мовчання устриць» (режисер Маркос Піментель, Бразилія).
«Мовчання устриць»
Головна героїня Кейлані народилася в родині шахтарів. Мати втекла з мандрівним цирком. Троє братів вирушають на заробітки й теж зникають, четвертий брат опиняється у в’язниці, батько помирає. Зрештою, видобуток корисних копалин у регіоні припиняється, селище перетворюється на справжню пустку. Але й цього мало: через варварський видобуток сель прориває дамбу та знищує селище. Кейлані намагається вижити в цьому екологічному апокаліпсисі зі зграйкою собак. Фільм є доволі повільним, навіть монотонним, але надзвичайно красиво знятим — окремі кадри просто гіпнотичні.
Спеціальну відзнаку Міжнародного конкурсу присудили сатиричній комедії «Новий рік, що так і не настав» (реж. Богдан Мурешану, Румунія — Сербія). Мурешану описує події останньої передреволюційної доби — 20 грудня 1989 року. Вже відбулися заворушення в Тімішоарі, однак герої живуть як завжди. Телережисер шукає спосіб урятувати пропагандистське шоу після демаршу головної акторки. Син режисера планує втекти до Югославії. Офіцер «Секурітате» приймає звіти стукачів, а ще намагається перевезти свою матір із будинку, що мають знести, до нової квартири. Переїздом займається робітник фабрики — він панікує, дізнавшись, що його син написав листа Діду Морозу, де згадує, що батько бажає смерті Чаушеску. Репліка з фільму, яка тягне на слоган: «Тут і за 30 років нічого не зміниться». Але події наступного ранку, зображені Мурешану у феєричному фіналі під «Болеро» Равеля, переконливо спростовують це: звичайні люди можуть стати героями й господарями своєї долі.
«Новий рік, що так і не настав»
Найкращим повним метром Міжнародного конкурсу визнано стрічку «Все, що ми уявляємо як світло» (реж. Паял Кападія, Індія — Франція — Нідерланди — Люксембург), уже раніше відзначену Гран-прі журі в Каннах. Головні героїні фільму — медсестри Прабга й Ану, котрі живуть і працюють у Мумбаї. Чоловік Прабги виїхав на заробітки до Німеччини та припинив спілкуватися з дружиною, а в Ану зв’язок із хлопцем з іншої релігійної спільноти, тож їхні батьки будуть проти.
Власне, в Паял Кападії вийшло інтелігентне й зворушливе кіно, поетичне в найкращому сенсі. Режисерка творить оповідь із побутових, звичайних речей, із буденних розмов, з уривчастих спогадів, зі співу птахів, із відбиття світла в очах. Те, що ми уявляємо як світло, може виявитися ілюзією, самооманою — але це те, що нас і робить людьми.
І, нарешті, суперечливе, але втішне для української кіноспільноти рішення головного журі на чолі з відомим іранським режисером Мохаммадом Расулофим — Ґран-прі для «Медового місяця» (реж. Жанна Озірна, Україна).
«Медовий місяць»
Дія фільму відбувається в маленькому містечку поблизу Києва, де мешкає пара молодят — психотерапевт Тарас (Роман Луцький) і художниця Оля (Ірина Нірша). Вони справляють входини з друзями, балакають про мистецтво, привидів, французьких філософів. Звичайне мирне життя. Однак на світанку Тараса й Олю будять вибухи. Їм не вдається покинути місто, а тим часом російські війська облаштовуються просто у дворі їхнього будинку і займаються тим, що найкраще вдається росіянам, — убивають, ґвалтують, грабують.
Подружжя опиняється в пастці квартири без електрики та мобільного зв’язку, з обмеженими запасами води та їжі. Лірична драма перетворюється на трилер.
Недоліки цього фільму починаються якраз там, де виконавцям треба відпрацьовувати обставини. Діалоги переповнені штучністю й пафосом, грі акторів бракує переконливості, натомість забагато непотрібної театральщини.
При всьому тому задум Озірної вартий уваги: таких історій про окупацію в нас іще не робили. В цієї режисерки є потенціал, який, щиро сподіваюся, вона зреалізує в наступних проєктах.
54-та «Молодість» розпочнеться 25 жовтня 2025 року.
Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.