Дмитро Гирявець – про другий сезон «Голови», стосунки між акторами, роботу аніматором та весілля

4 листопада на глядачів Нового каналу чекає другий сезон серіалу «Голова». У продовженні цієї історії, яка розгортається вже під час повномасштабної війни, найкращі друзі – Богдан та Антон – бачитимуть розвиток сіл Антонівка та Дубці, головами яких вони стають, по-різному. Але без гумору та комічних ситуацій не обійдеться.

В інтерв’ю Коротко про виконавець ролі Богдана Дмитро Гирявець розповів, чому шляхи найкращих друзів розійшлися, які насправді стосунки між акторами серіалу, чим ще заробляє на життя, окрім акторства, про своє весілля у День Незалежності та сім’ю.

Було розчарування у романтичних поглядах на професію

- Дімо, судячи з вашої біографії, це перша головна роль у великому проєкті?

- Так. У мене були головні ролі в «пілотах», але ті проєкти так і не запустилися.

- Важко було пробитися на головну роль?

- Ще з університетських часів у мене все складалося добре. Були головні ролі в студентських виставах, у виставах, з якими ми їздили навіть у Польщу. Але це тривало недовго. Мій випуск і початок повномасштабної війни сталися в один рік. Тому маємо те, що маємо.

Якщо я правильно пам'ятаю, кастинги тривали близько місяця. І складність була в тому, що я ходив туди, як на роботу. Бо спочатку кастингували мене, потім пробували з іншими акторами в ансамблі. Близько місяця щодня ти в підвішеному стані, не знаєш, пройдеш чи ні. Важко було й очікувати на зйомки після пілотної серії. Ми зняли її ще у 2021 році. Але я вірив, що цей світлий проєкт колись має вийти.

Був до нього готовий. Говорю зараз не в плані готовності до зіркової болячки (сміється).

- Так всі спочатку кажуть.

- Я хлопець з Білої Церкви, і знаю, з чого починав. Ніколи це не забуду. Ми просто робимо свою роботу й насолоджуємося.

- На початку повномасштабної війни все зупинилося. Багато хто думав, що кар’єрі кінець. Що ви думали?

- Десь близько року в мене було розчарування у своїй професії. Точніше – у романтичних поглядах на професію, коли нас вчили, що слово може змінити людину, буття.

А тут ти розумієш, що коли перебуваєш у стані війни, слово нічого не змінить. Міняє щось не слово, а дія. Від тієї романтики, коли слово, театр, кіно дарує людям наснагу, натхнення, не лишилося й сліду. Адже коли ми опинилися в хаосі, романтику треба було вимкнути й намагатися вижити та допомогти вижити іншим людям. Тому перший рік у мене був дещо депресивний у стосунках з професією.

- І чим ви займалися? Елементарно потрібна була робота, щоб прожити.

- Бюджети були стиснуті максимально. Напередодні війни закінчив один проєкт, і мені вдалося відкласти 15 тисяч гривень. За ці гроші ми жили з дівчиною у моєї мами в Білій Церкві майже два місяці. Волонтерили, потім повернулися до Києва.

Ще я працюю в івент-агентстві, де ми організовуємо свята для діток. Це мій стабільний заробіток, коли немає зйомок.

Перші замовлення пішли десь після пів року війни. Багато заходів ми проводили на волонтерських засадах. Було дуже складно емоційно, але це варто було робити заради дітей. От уявіть: приїжджаю до хлопчика, якого родина взяла під опіку, бо тоді усиновлення було неможливе. У хлопця в Маріуполі вбили маму, потім тата, коли він пішов її шукати. Бабуся і дідусь не могли його утримувати, тому віддали людям, які змогли вивезти його з Маріуполя і турбуватися про нього.

Виходжу до нього в образі Людини-павука, а він мене питає: «А ти знаєш, що в Маріуполі війна?» І що йому може сказати Людина-павук? Що навіть Людина-павук, супергерой, не може зупинити цю війну?

Важко говорити на цю тему. Але навіть зараз чуєш від людей: йде війна, а ви вмикаєте музику і стрибаєте з дітьми. Я трохи сперечаюся з такими, бо дітям треба дитинство. Якщо я буду розповідати їм про жахіття, які відбуваються, їм від цього краще не стане. Тому й сьогодні моя місія – дарувати діткам щастя. Бо хоча б їм ми можемо його подарувати, щоб вони забули про тривоги на декілька годин.

- Працювати з дітьми важко, бо до кожного треба знайти підхід.

- Я почав працювати з дітьми ще студентом у Бориспільському муніципальному театрі «Березіль». Викладав акторську майстерність. Мені було в задоволення. Та й діти не хотіли йти додому, коли я з ними працював.

Це, до речі, також моє романтичне поняття в навчанні, що художній керівник має стати батьком. І я хотів зробити це реальністю – коли художній керівник маленького дитячого гуртка може стати батьком на дві години і знайти до кожного свій підхід. Щастя було бачити, як дитина, наприклад, яка чогось соромилася, була затиснутою, змінюється за місяць.

Тепер я просто перестав боятися

- У другому сезоні «Голови» між друзями Богданом та Антоном, яких граєте ви з Євгенієм Лісничим, стається конфлікт. У чому суть цього конфлікту?

- Сподіваюся, люди, які виїхали на початку повномасштабної війни, будуть повертатися в Україну. І, звісно, вони побачать суть покращення країни зовсім інакше, ніж бачимо ми, ті, хто залишився тут. Я навіть бачу це по своїм знайомим, коли вони заряджені якимись європейськими системами, звикли до того життя. І вони розказують, як краще.

А ти, будучи тут, розумієш: ні, друже, так не краще. У Європі стиль життя вибудовувався поколіннями, там живуть інші люди, вже звиклі до своєї системи. У нас інша структура, і нам треба знайти інший підхід.

Тому Антон, який не застав важкий період на початку війни, повертається з Америки заряджений і натхненний. А у Богдана, який залишається тут під час війни, бачив всі ці жахіття, інші настрої. Звісно, настрої теж боротися, але зважаючи на ті обставини, які ми маємо, а не які ми можемо мати, що є важливим.

На цьому й побудований конфлікт мого персонажа з персонажем Жені.

- У реальному житті, коли дружба з якихось причин закінчується, це важкий момент. У вас бували такі ситуації?

- Бували. Це стається якраз через те, що ви зростаєте в різні сторони. І таких випадків буде ще більше, мені здається. Боляче стає постфактум, бо наче класна, добра людина була у твоєму житті, а потім щось пішло не так. Ми дуже дружили з одним хлопцем в університеті. Могли розмовляти і 12 годин про літературу, філософію, могли плакатися один одному в сорочку, який несправедливий світ, було стовідсоткове розуміння одне одного. А потім він поїхав вчитися, і з часом ти розумієш, що це вже й не твоя людина.

Я ще в такому віці, коли можу мало філософствувати про дружбу. Вона перевіряється не кількома роками.

Наразі в мене не дуже багато друзів, яких можу називати саме друзями. І я щасливий, що люди, яких я можу називати друзями, це якраз друзі мого дитинства. Ми дружимо, незважаючи на те, що виросли з різними інтересами. Але коли приїжджаю додому, ми так само збираємося у мене компанією, як у старі добрі часи, і просто поринаємо в дитинство. Це незмінна капсула часу, яка дає сили та відпочинок.

- Режисер Олег Туранський розповідав, що, в порівнянні з першим сезоном, молодь «подорослішає» у всіх сенсах. І через війну, і через перипетії, в які вона потрапляє. Як ви «подорослішали» за ці понад два з половиною роки війни?

- Раніше в мене були якісь затиски, невпевненість у собі. А тепер просто перестав боятися. Куди вже боятися більше, якщо над тобою летять ракети?! Я якось робив допис про те, що ми живемо одне чудове життя, і в нас буде ще максимум 80 весен, 80 зим і одне кохання на все життя.

Якщо брати глибше, останнім часом відчуваю якусь масову істерію, коли люди ховаються у свою бульбашку. І готові гризтися за цю бульбашку до останнього. Навіть у простих буденних речах. У метро, наприклад, ми будемо сваритися за те, хто має пройти першим у вагон. Сваритимемося в чергах. Не знаю, як це виправити словом, бо ніхто не чує слів. Я намагаюсь ділом. Пропущу когось першим, скажу «гарного дня», піднесу, подам, бо щасливі люди не сваряться в чергах. Шкода, що втрачається чуйність одне до одного.

- Перестали боятися, що щось складеться у житті не так, як планувалося?

- У 18 років я казав своїм приятелям: якщо в мене не буде квартири, сім'ї, автівки і кар'єри, то застрелюся (сміється). Зараз повертаюся до себе й кажу: ну ти й дурень. Є життя, і воно чудове.

Нещодавно зустрівся з однокурсником, він навчався на режисера, працював помічником режисера в театрі, але полишив цю роботу. І в розмові ми дійшли висновку, що життя без театру і творчості можливе. І воно може бути яскравим. Є сотні тисяч цікавих людей і професій.

Я, наприклад, вважаю себе артистом, це значно ширше, ніж просто актор. Артист і малює, і співає, і пише. І мені хочеться всього потрошку взяти собі.

Коли Іра повернулася з-за кордону, взяв валізу і сказав: їдемо додому

- Ви з Іриною одружилися на День Незалежності. Спеціально цю дату обирали?

- Я не нумеролог, але мені дуже подобаються парні цифри. Я освідчився Ірі 24.04.24. Серпень – восьмий місяць, і це теж парне число. А якщо ці числа ще й співпадають з таким чудовим днем – то чому б ні.

- Люди полюблять красиві дати. Черги на цей день були великі?

- Ми подавали заяву за три місяці до одруження, і на 24 серпня вже було лише одне вільне місце зранку.

- Між заручинами і весіллям у вас рівно чотири місяці. Ви з тих людей, які не відкладають життя на потім?

- До початку війни я був з тих людей, які відкладають життя на потім. А з Ірою якраз яскраво проявилась відсутність страху, про що я розповідав вище. Ти розумієш людину, вона розуміє тебе, ви разом не боїтесь, ви впевнені, вам кайфово. Так, мені друзі кажуть: можливо, це цукерково-букетний період, можливо, це тимчасово.

Та в будь-кого цукерково-букетний період тимчасовий. Але саме в цей момент, мені здається, закладається повага, бо любов базується на повазі одне до одного. Та й взагалі, коли ти розумієш, що це твоя людина, немає страху, що чогось не вийде.

- Ви зустрічалися менше року. І одразу зрозуміли, що це ваша людина?

- Ми працювали разом в анімації з 2020 року. Коли вперше побачилися, їй було 17 років. І я на той момент перебував у тривалих стосунках. Зраджувати – це не про мене.

Тоді дивився на Іру, як на молодшу сестру, яка переїхала з Володарки до Києва. А світ Києва не дуже легкий і не надто чистий у багатьох сенсах для маленької дівчини. Тому готовність десь комусь щось пояснити чи дати в лоба в мене була. Ми пропрацювали разом два роки, а на початку війни Ірі запропонували роботу за кордоном.

Не бачилися дуже довго, не спілкувалися. Знову ж таки, було б дуже дивно спілкуватися з іншою дівчиною, питати, як у неї життя, коли в мене є дівчина.

А потім ми з тою дівчиною розійшлися, і якраз приїхала Іра. Вона запропонувала зустрітися – і все. 13 жовтня у нас був рік від початку спілкування до стосунків, які ми маємо зараз.

Ми поспілкувалися три дні, потім вона знову поїхала на роботу за контрактом на три місяці. Але вже тоді пообіцяв, що чекатиму на неї. Коли вона повернулася, я її зустрів, взяв валізу і сказав: їдемо додому.

- У вас дві кішки. Іру ці дві мешканки прийняли?

- Я дуже сумую за Радуською і Мілою. Вони живуть у моєї колишньої дівчини. Вона не хотіла віддавати Радість, а я не хотів їх розлучати, тому що вони дуже люблять одна одну. От їм потрібні саме вони, а не ми.

Важко мені було з ними розлучатися, але киці чудово почуваються. Фоточки в мене є.

- На весіллі у вас були колеги з серіалу «Голова». Зазвичай на весілля запрошують дуже близьких людей. Ви стали близькими друзями?

- Так. Це також величезне надбання, щоб люди, які працюють в одному проєкті, настільки зійшлися і здружилися. Не часто таке буває. Тож, продюсери, робіть якийсь ситком «Друзі», ми всі там класно зіграємо (сміється).

Хочу мати велику родину

- Ви пишете музику й записуєте пісні. Музика – це просто хобі? Чи в цьому напрямку теж хотілося б розвиватися?

- Хотілося б. Це ж не означає, що, займаючись музикою, ти викреслюєш себе як актор. Мені подобається і акторство, і музика, вони мене рятують. Це все поміщається в слово «артист». Наприклад, нині в мене немає зйомок, чому б не зайнятися музикою!

- А є якісь пропозиції по зйомках?

- Поки що немає. У мене є агент. Але я й раніше розумів, що агент не гарантує тобі зйомки, агент – це гарант твого правового захисту на майданчику. Можливо, треба самому активніше надсилати портфоліо і всім набридати.

Зараз у планах піти в зал, тому що мій Бодька піднабрав. Я спеціально від’їдався для ролі, адже коли в кадрі і я, і Женя були б однакові статні хлопці, це не цікаво. Цікавіше, коли є, умовно кажучи, красунчик і щокастий, трохи дивакуватий хлопець, як мій герой. Тепер треба цього позбуватися, бо мені самому не комфортно у цій вазі.

- Про що ви сьогодні мрієте?

- Не дуже люблю слово «мрія», якесь воно наче далеке. У мене є задачі та цілі. От був на концерті «Океан Ельзи» і кайфонув від звуку. Думав: якби й мені так з моїм музичним проєктом. Оце ціль. Дуже багато треба зробити, щоб звучати на такому майданчику.

Хочу мати велику родину, бо я ріс у неповній сім'ї – це мама, бабуся і собачка. Хочеться, щоб у моїх дітей було багато родичів.

А віддалена задача – виховати своїх дітей так, щоб вони були гідними. Це кропітка справа. Працюючи з великою кількістю дітей, я бачу різних батьків. Тому не хотілося б пропустити момент закладання в дитину чогось святого і світлого.

Нещодавно працював на заході, де зібралися блогери. Батьки залишили трирічну дитину на аніматорів і за 8 годин жодного разу не прийшли поцікавитися, як вона. Тому мені б хотілося бути хорошим батьком. І це ціль.

- Ви вже хочете дітей?

- Дуже хочу. Але ще треба подбати про фінансову підтримку хоча б на перший час. 860 гривень на місяць на дитину ситуацію не врятують. А морально і Ірчик, і я готові. З іншого боку, Ірі 21 рік, і мені б хотілося, щоб моя дружина ще пожила безтурботним життям. Хочеться їй таке життя дати.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Дмитро Гирявець (@dima_giryavets)