Клептократія в Україні

Термін «клептократія» українська Вікіпедія визначає як «суто публіцистичний», навіть «ідеологічне кліше», що позначає «владу крадіїв, систему влади в умовах якої корупція та фінансові зловживання державних чиновників та політиків стають одним з основних стрижнів життя суспільства».

Очевидно, що таке визначення сформульоване людьми, які або не мають достатніх соціально-економічних знань, або не хочуть надавати політично сенситивним термінам якої-небудь серйозності.

Наш аналіз – політекономічний, тому ми будемо вживати всі терміни лише з точки зору наукового підходу.

З позицій наукового підходу всяка реально існуюча суспільна модель виконує наступні основні функції:

1. Ідеологічно обгрунтовує генеральну мету через національну ідею.
2. Формує під цю ідею державний апарат, що забезпечує суверенітет – дотримання законів і захист самої моделі.
3. Налагоджує господарювання – матеріальну базу суспільства.
4. Займає «простих людей» суспільно корисною дяльністю та забезпечує їх усім необхідним.

Відповідно, точкою відліку для будь-якої спільноти є інтегральний ідеал суспільства, в якому кожен хоче жити. В тій чи іншій мірі.

Цей ідеал мало залежить від особистих уподобань чи емоційного стану дотичних громадян, але, як вчить політекономія, в основному визначається їхніми життєвими інтересами.

Формою правління в сучасній Україні є класична охлократія, при якій право голосу має кожен повнолітній громадянин, незалежно ні від його особистих талантів, ні суспільних заслуг. При охлократії суспільством керують не найрозумніші, не найблагородніші, і навіть не найхитріші, а «подавляюча маса» найменш компетентних, спроможних та активних особистостей, основною силою яких є саме їхня переважаюча чисельність. Цей момент є закріпленим в актуальній Конституції України, тому нічого іншого тут бути, за визначенням, не може.

Життєвий інтерес типового представника «подавляючої більшості» в сучасній Україні, «простої людини з народу» полягає в отриманні якомога більшої кількості матеріальних благ за якомога меншого витрачання на це власної життєвої енергії. Тобто, в масі своїй, сучасні українські повноправні громадяни не володіють ні якимись вродженими талантами, ані професійними навичками, ані знаннями, ані навіть особливими бажаннями, які б спонукали їх до побудови якогось досконалого суспільства. Що-небудь змінювати в цьому житті вони і не хочуть, і не можуть, і навіть краще буде для всіх, щоб за цю справу не бралися.

Основне, що їх цікавить – це побільше благ і поменше проблем.

В сучукробивательскій ментальності немає місця якимось моральним заморочкам на тему аморальності корупції чи негативності злодійства. Суворо кажучи, в українській ментальності цивілізоване поняття злодійства відсутнє як таке.

Генетичне підгрунтя сучасного українського етносу сформувалося задовго до того, як виникли перші цивілізовані європейські спільноти, тому все те, що в Європі вважається само собою зрозумілим атрибутом цивілізації, в українців на генетичному рівні загалом не спостерігається.

Популярних пояснень цьому феномену багато, й майже всі вони безглузді, тому будемо виходити з того, що він не лише існує, але і є основним системоутворюючим фактором в соціально-економічній моделі.

Слід зауважити, що так поважана в Європі і ненавидима в Україні приватна власність – це не причина сучасних ментальних розбіжностей, а наслідок генетичних особливостей дотичних народів. Про це вже я писав не раз, зараз важливо не опускатися до пошуку простих пояснень і винних у власних гріхах.

Як би там не було: більшість, «подавляюча маса» сучасних українців своїм життєвим інтересом мають отримання матеріального забезпечення «на європейському рівні», при цьому не демонструючи ні європейської продуктивності, ні європейської організованості, ані європейської свідомості.

Цілком природньо ці інтереси переростають в ідеологію «все отобрать и поделить», з тим лише нюансом, що патріотичні почутття й природня скромність не дозволяють пересічному українцю вдаватися до відкритих грабежів, а змушують зосереджуватися на латентній «прихватизації» та вимаганні від «влади» якомога більшого утримання. Це та сама «шариковщина», тільки в профіль, адже єдиною можливістю для «влади» забезпечити благами неімущих є відібрати ці блага в тих, в кого вони є. Проте, з точки зору українців, це вже проблеми «влади».

В сучукрментальності власна неміч є основним продуктивним ресурсом, адже надає її носієві «законного» права на отримання всіх можливих благ і допомог. Мало того: вона є і основним політичним ресурсом: вимагати утримання для паразита в сучасній Україні є справою не лише поважною, але й цілком легітимною. Мало того: генетична нездатність вести порядне життя є основною індульгенцією від необхідності такого життя дотримуватися.

І цей момент також закріплений в актуальній Конституції.

Тому, беручи те, що погано лежить, підробляючи довідки, даючи хабарі, махінуючи пільги та статуси, «вирішуючи питання», нелегально підзаробляючи на полуницях в Європі, приховуючи свої статки від оподаткування й т.д., тобто – вчиняючи все те, що в будь-якій європейській країні вважалося б ганебним чи кримінальним, «щирий» українець не робить нічого поганого – він лише бере своє, перерозподіляє національне багатство «по-справедливості».

Присвоєння чужого – це завжди збуджує та мотивує, на противагу до заробляння сумлінною працею, що обмежується власними талантами й життєвим часом, а тому викликає лише нехіть та апатію. Чесно заробити в Україні можна лише якусь смішну й конечну суму, тоді як злодійство не лише не має чітко окреслених меж, але й вимагає ініціативності, підприємливості, ризику, несе в собі азарт й елементи гри. Щось на зразок полювання на дикого звіра.

В будь-якому випадку такі мотивації для генетичного українця є набагато ближчими, ніж тупе цивілізоване виконання законів та приписів.

І якщо вже вкрасти у власної держави не є чимось неприйнятним, то в чужої – й поготів. А якщо не вдається вкрасти, то хоча б вициганити – й то хліб і до хліба...

Ми бачимо, що основним мотивуючим інтересом актуального правлячого гегемону в Україні є економія витрат власної енергії на придбання матеріальних благ, і формально незаконне, але морально толероване вилучення чужого майна на свою користь пропонує цьому інтересу привабливу альтернативу.

А відтак: в кожного представника «подавляючої більшості» в сучасній Україні живе та розквітає прагнення жити за чужий рахунок – від пенсіонера до «самого». Можливо, не в кожного воно помітне, й далеко не кожного спонукає до активних дій, але в кожного воно таки є й тим чим іншим чином впливає не лише на його світогляд, але й на інтегральну ментальність суспільства в цілому.

На зауваження про те, що більшість національного майна в Україні розкрадається, що це сильно підриває національну державність і загальні перспективи країни в цілому, й, у кінцевому рахунку, ганебно, більшість українців відповідає, що «корупція є в усіх країнах», і в європейців наразі не менше проблем, ніж «у нас».

Однак корупція – це не клептократія. Корупція – це щось типу іржі на працюючому механізмі, який, загалом, виконує свою функцію.

Відповідно, корупція не може бути системною за визначенням, адже важко собі уявити організовані банди корупціонерів в працюючій системі правосуддя. Кожен корупціонер – це злодій-самітник, кревно зацікавлений в тому, щоб його не викрили, отже, наполегливо приховуючий будь-яку інформацію про свої діяння.

Корупціонери можуть збиватися в групи, допомагати одне одному чи навіть координувати свої зусилля, але вони ніколи не набирають системного значення, адже вони, за своєю суттю, – антисистемні, тобто такі, що можуть лише шкодити.

Корупціонер вельми обмежений в своїх можливостях, нікчемний покидьок, який не може мати на суспільство жодного впливу. Він в принципі не спроможний нагромадити сотні мільйонів при зарплаті в двадцять тисяч, вести розкішний спосіб життя, скупити масу об’єктів нерухомості чи зайняти панівні висоти в якій-небудь галузі економіки.

Корупціонер не світиться на тусовках, він тихо краде, ховається від сторонніх очей і веде себе, переважно, як мільйонер Корейко. Адже, раз вигулькнувши, попавши в поле зору громадськості, він назавжди втрачає можливість хоч якого-небудь пристойного життя.

На противагу цьому, клептократія – це модель державного устрою, а кожен державний устрій базується на поєднанні життєвих інтересів представників влади та лояльних до них «подавляючих мас». Без такого співпадіння інтересів лояльність «народу» випарувалася б в момент, а без лояльності гегемона будь-яка влада не протримається і днини.

Якщо б корумпованій владі в Україні протистояв чесний цивілізований народ – то всі «схеми» завершилися б на першій же спробі. З того, що за всі тридцять три роки існування незалежної України, за кілька поколінь політичної еліти ці «схеми» не лише не відмерли, але й розвинулися, поглибилися й розширилися, можна зробити лише один висновок: в них знаходять свої інтереси не лише владоможці, але й весь український народ в цілому.

Ну, якщо не весь український народ, бо чесні люди бувають навіть у пеклі, то, принаймні, його «подавляюча більшість».

Якщо якась мотивація входить в якості системоутворюючого фактора, то кожен, хто керується цією мотивацією і має під нею якісь здобутки – системою легітимізується й винагороджується. Відповідно, при клептократії доля злодія не лише не надто сумна, але й навпаки – тим більш успішна, чим більше він спромігся «нажити непосильним трудом».

Виникає очевидне питання: якщо конституююча більшість якої-небудь країни систематично оббирає ближніх, то така країна має мало шансів вижити навіть в найближчому майбутньому. Система, в якій процеси відчуження і кількісно, і якісно переважають процеси нагромадження, буде невпинно руйнуватися, занепадати й розвалюватися, аж доки не згине зовсім.

З одного боку: саме це ми наразі й спостерігаємо.

З іншого боку: часові межі та перебіг клептократичних моделей у вирішальній мірі визначаються історичними умовами їхнього існування. Десь ці умови несприятливі, десь – сприятливі, а бувають такі випадки в історії – що й унікально сприятливі.

Українцям, як ще нікому в історії, незрівнянно пощастило при утворенні власної держави. Вони її не лише здобули без крові й поту, але ще й отримали гігантський аванс кредиту. Цей кредит базувався на потужній економіці та розвинутій соціальній інфраструктурі, багатющих природніх ресурсах та, формально, високоосвічених та висококваліфікованих ресурсах трудових.

Нікому в чужоземних країнах і в голову не могло прийти, що весь цей потенціал можна так успішно занапастити. Відповідно, в перші роки незалежності Україна впевнено вийшла на друге місце за допомогою США та провідні місця серед реціпієнтів допомог всіх інших країн.

«Прихватизація» національного майна, залишеного у спадок СРСР стала основним фактором формування національної «еліти», а переважно нелегальне заробітчанство за кордоном, дрібні крадіжки й соціальні подачки – основним фактором виживання «простого народу».

Загальнонаціональні, «нічийні» багатства – це природній фундамент для формування і розвою клептократії, адже коли існує суспільний консенсус щодо того, що ці багатства має право «прихватизовувати» кожен, то в кожного інстинктивно зароджується і палає мрія щось набути з цієї «прихватизації», навіть якщо реальні шанси на це у нього зовсім невеликі. Це подібно до того, як натовпом цілком пристойних громадян раптом оволодіває іраціональна нестримна пристрасть хапати все, що можна, коли на автостраді перекидається й розлітається на друзки фургон, який перевозив гроші з банку.

Очевидно, що якби йшлося про приватні статки цілком конкретних громадян, то сила такої пристрасті була б радикально меншою, особливо з огляду на фундаментальну рішучість конкретних громадян захищати своє.

Відповідно, в країнах, де більшість громадян становлять самодостатні приватні власники, і ніколи не було чого-небудь типу більшовизму, клептократія зародитися не може, і корупціонери ніколи не перетворюються на системну силу. В Україні такий тип людей системно й послідовно «викорчовували»...

Загалом, доля української незалежності пішла за класичним сценарієм багатого, але недолугого спадкоємця колись благородного роду, що, отримавши щедрі спадки й не отримавши належного виховання, і не маючи до такого виховання жодних природніх схильностей, ані життєвої необхідності, тупо проциндрив всі маєтки, вдаючись до найбільш огидної розпусти.

Якими б не були найкращі представники українського народу, які б прекрасні ідеали вони не проголошували, які б приклади самопожертви в ім’я цих ідеалів не демонстрували – актуальна державна політика визначається не ними, а, як сказано в Конституції України – «народом України», тобто – «подавляючою більшістю», реальні життєві інтереси якої мало перетинаються зі згаданими ідеалами.

І основним цементуючим фактором цієї політики, як вже сказано, є інтегральна мотивація до злодійства.

В будь-якій цивілізованій країні мотивацією держслужбовців є державний інтерес. На державну службу, як правило, там ідуть не за грошима чи бенефітами, а тому, що це відповідає внутрішнім переконанням, природнім нахилам та життєвим принципам. Очевидно, що сформувати ефективний державний апарат можна лише тоді, коли людей з такою ментальністю є достатньо багато, і є з кого вибирати.

Тому цивілізована держава – це не само собою зрозуміле явище, а радше вершина розвитку сучасного суспільства. 80% сучасних народів до цієї вершини в тій чи іншій мірі не дотягують і змушені задовольнятися тим, що мають.

Сучасна Україна в цьому відношенні демонструє протилежну до цивілізації позицію, і якщо вона ще не опустилася до найнижчого рівня існування – то лише в силу окреслених вище причин, що лише затягують, але не відміняють неминучий фінал.

Серед українців людей з державницьким мисленням в достатній чи навіть більш-менш помітній кількості не було ніколи, ні в часи русів, ні в середньовіччі, ні, тим більше, сьогодні. Сьогодні проблема посилюється ще й тим, що українське середовище для людей такого типу стає все токсичнішим, і не дивно, що більшість з них або гинуть на фронті, або животіють на маргінесі, або опиняються поза межами досяжності цього середовища.

З чотирьох основних рівнів мислення – мудреці, державники, бізнесмени та «простий народ» – в українському етносі є більш-менш представленими лише бізнесмени, а безумовно домінуючими є «прості люди». І ті, й інші фундаментально нездатні зрозуміти, що таке сучасне суспільство, як воно функціонує, що таке держава, що таке цивілізація й т.п. Для них це все – суто абстрактні поняття, придумані «мудрагелями», щоб морочити собі та іншим голови.

Єдина доступна для них категорія – це власний приватний інтерес. Причому, якщо для бізнесмена переслідування цього інтересу безумовно передбачає дотримання «чесних правил гри», то для «простої людини» навіть такі обмеження виглядають надуманими.

З чого можна зробити висновок, що основною мотивацією в державних справах для тих, з кого формується актуальна українська влада, є саме приватний інтерес, чи в сенсі грошей (в кого їх ще не надто багато), чи в сенсі марнославства (для більш забезпечених).

І цей приватний інтерес – це те, що, як вже сказано, тримає докупи в Україні весь державний апарат, всю систему влади й усе суспільство в цілому.

Без можливості задоволення власних інтересів жоден притомний бізнесмен чи «трудящий» на державну службу не піде, для нього це не має жодного сенсу. Тому ті з українців, хто там опиняється, на системному рівні, послідовно й фундаментально, запроваджують неофіційну матеріальну винагороду за виконання офіційних обов’язків.

Але українські держслужбовці – це лише частина українського народу, яка нічим фундаментальним від цього народу у ставленні до незаробленої вигоди не відрізняється.

Основна привабливість України як країни проживання – в неймовірній дешевизні життя й украй низьких, як для європейської країни, вимогах до професійності чи рівня освіти працівників. А виростають ця дешевизна та поблажливість з того, що більшість витрат покриваються з державного бюджету. Без такого покриття, без усіх цих «соціальних виплат», субсидій, субвенцій, дотацій, «інвестицій», допомог й т.п. життя в Україні враз би перетворилося на суцільне пекло, на зразок якогось Сомалі чи Судану.

Всі «соціальні виплати» в Україні не вираховуються з якихось економічно доведених параметрів, не забезпечуються якимись економічними важелями і не несуть в собі жодної економічної логіки. Вони обгрунтовуються виключно «справедливістю», тобто – суб’єктивними уявленнями реціпієнтів. Їхній розмір визначається волею «народу», що обирає до «влади» тих, які йому ці виплати забезпечать, а вже як вони це зроблять і що при цьому осяде в їхніх руках – це справа десята...

Якщо раптом в Україні ввести якусь систему, яка унеможливлює «незаконне збагачення», наприклад, електронні гроші – все зупиниться враз і тотально. Жодного питання неможливо буде вирішити, жодного бажаючого на відповідальну посаду не знайдеться. Більшість населення враз опиниться без роботи, поза межею бідності й навіть виживання. Словом – настане повний колапс.

З чого випливає, що в актуальній моделі клептократії в Україні зацікавлені всі. Для сучасних українців дармові гроші – це щось типу наркотика, який незворотньо знищує організм, але відмовитися від нього неможливо, бо тоді організм загине в неймовірних муках.

Щоправда, часово-просторові межі існування цієї моделі вже навіть офіційно визначаються тим, чи згоден буде хтось сторонній покривати її витрати...