Ключовою проблемою повоєнної України може стати глибоке нерозуміння між тими, хто воював і хто ні, побоюється військовослужбовець і політик Ігор Луценко. Його лякає, що багато з його друзів мають намір, довоювавши до кінця, залишити країну, яку вони захищають.
Нещодавно один мій колега вразив мене. Говорячи про найтяжчі речі на війні, про приниження від "вищестоячих", він згадував значно більше, ніж про втрачених друзів і навіть власну дитину (!), котра загинула на війні.
Так, він казав, що його ухилянтська більшість радо кинула у "тюрму для героїв". Без прав, без можливості оскаржити злочинні накази й беззаконні розпорядження чи навіть просто відповісти на образи та приниження у свій бік. І той начальник, котрий при всіх на нього безпідставно кричав — тими начальницькими устами ображала і принижувала беззахисного героя більшість, керівна більшість нашого суспільства.
І я тепер думаю: цей мільйон солдатів — не знаю, чи пробачать вони усім іншим?
Їх, меншість, кинули самих воювати, а більшість — або втекли, або пішли жити таке життя, котре огидне і в мирний час, не кажучи вже про нинішній.
І навіть пояснити свою образу — навряд чи цей мільйон зможе. Бо той, хто не ходив туди, не знає, що таке воно там.
Питання навіть не в тому, що не всі зрозуміють, що таке жити рік суцільно в одному дні, поза часом. Втома, холод, спека, кров, смерть, страх, відступ, щодня на 100, на 200 метрів. Похорони — тих, з ким дружив, а гірше — тих, з ким не встиг помиритися.
Але, виявляється, є ще гірші речі, геть незрозумілі цивільним.
***
Я знаю, я не маю сумнівів, я відчуваю, що цей мільйон сумлінних переможе росіян, але чи не стане назавжди між ними та рештою українців образа?
Чому так багато друзів моїх кажуть, що поїдуть з країни, коли знищать ворога?
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо Черга на фронт: як вирішити проблему мобілізації та демобілізації