«Сьогодні дуже важливий соціально вагомий контент. Скільки ми зробили серіалів про лікарку, якій за сорок років, або про ментів, наслідуючи росіян? Треба мати сміливість, щоб говорити на теперішні теми з глядачем і бути актуальними. Це заклик до всіх продюсерів, що врешті решт треба повертатися з того фантастичного світу і подивитися навкруги, — закликав режисер Тарас Ткаченко під час представлення свого спільного з Зазою Буадзе фільму «Хазяїн 2. На своїй землі». Мінісеріал Дениса Тарасова «Евакуація», прем’єра якого відбулася в ефірі «2+2», а пізніше — на каналі «Дім» (такі умови державного фінансування зразка 2023 року), теж належить до цього сегменту.
Не варто мірятися якістю та рейтингами, в нашу воєнну добу обидві опції — лише суб’єктивна оцінна думка та загалом не мають значення. Натомість варто наголосити: маємо і ще довго, якщо не назавжди даність, у якій будуть зніматися фільми, серіали й писатися художні книжки, події яких переносять глядача на прифронтові й окуповані (все ж маю надію — тимчасово) українські території. І якщо продукт художній і декларативно належить до масової, популярної культури, він за визначенням допускає узагальнення та спрощення. А творці дозволяють собі використовувати весь інструментарій, який працює на умовах жанру, за його лекалами та не пропонує іншої картини створеного на екрані світу, аніж чорно-білу.
Але це також означає: у проєктах можуть бути залучені актори, котрі станом на зараз мобілізувалися в ЗСУ. Як, наприклад, виконавець головної ролі в мінісеріалі «Окупація» Юрій Феліпенко чи ось Костянтин Темляк, який зіграв головну роль у «Евакуації». Проте на момент зйомок жоден із них досвіду участі в бойових діях не мав. Так само переважна більшість членів знімальних груп, на щастя, не пережили жахів окупації. І хоча на ідею «Окупації» наштовхнув актор Геннадій Попенко, котрий її відчув на собі й потому теж мобілізувався, загалом такі історії — не власний досвід, а моделювання ситуацій, вигадані сюжети.
Усе це дає певній категорії глядачів, — як вони щиро вважають, — право сумніватися в достовірності зафільмованих історій і визначати їх коротким словечком «кринж». Причому дивним чином це не стосується кіно, яке називають авторським: «Відблиск» Валентина Васяновича, «Забуті» Дар’ї Онищенко чи «Бачення метелика» Максима Наконечного (до речі, виконавиця головної ролі Маргарита Бурковська теж нещодавно мобілізувалася). Там жахи окупації, полону й методи російських військових і спецслужбістів показані об’ємніше й справді можуть травмувати непідготовану аудиторію. Хоча не знаю, якого глядача сьогодні слід вважати підготованим або не підготованим для сприйняття таких сюжетів.
Але стоп, знаю. Це той глядач, якого обурив телефільм «Юрик». Який у лютому 2023 року, вже після прем’єри, спровокував і досі провокує дискусії, можна чи не можна сьогодні знімати кіно та серіали про нинішній, найважчий, найтрагічніший етап війни. Бо наведені вище авторські стрічки, створені, до речі, до масштабного вторгнення — чомусь не спекуляція, маніпуляція та кон’юнктура. А все, що зараз виходить, — рівно навпаки. Адже йдеться, нагадаю, про продукти для ширшої, ніж фестивальний показ, аудиторії.
Бідний «Юрик» став мірилом, водорозділом, негативним стандартом спекуляції на вразливих темах. Кому цікаво, може витратити не так багато часу й підняти в мережі все, що про нього писали. З детальним розбором, чому фільм поганий. Хоча за основу взята реальна історія хлопчика, котрий сам вибирався з Запоріжжя до західного кордону. Тобто без батьків, за підтримки добрих людей, евакуювався з небезпечного для життя місця. І якби в «Юрику» не згадувався багатостраждальний Маріуполь, чия трагедія — реальний біль навіть тих українців, котрі в місті Марії ніколи не були й уже не будуть, творців «Юрика» ще й похвалили б за соціально вагомий контент. Причому обложений росіянами Маріуполь у стрічці не має жодного стосунку до реалій. І тут правдою художнього кіно не прикриєшся. Адвокатів заплюють і правильно зроблять. Вигадана історія все одно має відбуватися в реалістичних координатах.
Одісея Юрика відразу пригадалася з початком перегляду «Евакуації». Тригером стало не місто, а слово «Маріуполь». Цього разу, за сюжетом, фотограф-поляк їде до України, охопленої війною, аби вивезти з окупованого Маріуполя свою 12-річну доньку. Якої Марюс ніколи в житті не бачив, ба більше — не знав про її існування. Його довоєнний роман із мамою дівчинки був коротким. Проте настільки бурхливим, що коханці не подбали про контрацепцію. Хоча обоє — сучасні обізнані цивілізовані люди. Словом, одну з найкласичніших мелодраматичних сюжетних схем задля більшої драматичності підсилено Маріуполем як містом краху надій.
Чим, на моє щире переконання, не підсилили драматичну складову, а поставили фільм на шлях катастрофи. Згадувати Маріуполь всує — поганий тон, і для такого висновку є всі підстави. Все ж таки між контекстами документальної стрічки Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», кліпом Святослава Вакарчука «Місто Марії», романом Бориса Артемова «Марік» і декораціями телефільму «Юрик» є суттєва різниця.
До честі авторів «Евакуації», далі їм удалося вчасно зупинитися. Не посилати Марюса в окупований Маріуполь і взагалі відійти від локалізації. Щойно поляк без володіння українською та — от несподіванка! — російською потрапляє в Україну, історія плавно переходить у формат роуд-муві. Марюс знайомиться з волонтерами й допомагає їм. Потім запобігає теракту, зіпсувавши плани коригувальника ворожого вогню. Далі за допомогою місцевого чи то контрабандиста, чи то перевізника Вадима — тут Роман Ясиновський грає персонажа, рівного за статусом міфологічному Харону, котрий перевозить душі померлих до пекла, — потрапляє в реальне пекло, на окупований схід. Де його полонять, катують і ледь не страчують, натомість залишають живим в очікуванні обіцяного викупу. Нарешті Марюс разом із колишнім атовцем Миколою (Олег Стефан) зухвало тікають із полону, потрапляють у компанію оточених українських бійців, котрі зробилися партизанами. Вони ж допомагають знайти та врятувати дівчинку, причому врятувати буквально — вона тяжко хвора. Словом, усі компоненти жанрового кіно працюють і цілком можуть обійтися без Маріуполя як фону.
Якщо заморочитися більш детальним розбором сюжетних поворотів, можна знайти низку конфліктів із логікою. Хоча для драматургії вони потрібні, і тут постає глобальніша, вже породжена продюсерами не лише «Евакуації» проблема. Не раз стикався і не раз бачив її в інших: персонажі, лінії та сюжетні ходи з’являються через те, що вони потрібні або для ще більшого спрощення, або — банально, але факт, — для хронометражу. Подібне в згаданому фільмі присутнє.
Найперше — головний антагоніст, російський диверсант на прізвисько Мага (Євген Єфремов). Той самий, кого випадково зупинив Марюс і відтоді став його особистим ворогом. До того, як поляк потрапив у полон, Мага про нього знати не знав. Нічого не додала і їхня коротка випадкова сутичка. Мага знає лише те, що мав справу з поляком. Але, повернувшись на окуповану територію, затявся відшукати саме Марюса. Так, ніби важливіших справ, ніж полювання на цивільного, диверсант, якого всі довкола бояться й поважають, не має. Розумію: потрібен головний антагоніст. Проте лінія до моменту полону, коли вони зіткнулися віч-на-віч, виглядає не надто переконливою.
Не менш алогічним є епізод, коли захоплений разом із Марюсом його провідник Вадим раптом мовби злітає з котушок і з доброго дива починає обзивати своїх катів різними поганими словами. За це Вадима прогнозовано б’ють, та чомусь лишають живим. А головне — не зрозуміла мета. Аби цей зухвалий і небезпечний вибрик якось сприяв утечі обох чи бодай поміняв ставлення вартових до бранців, було б зрозуміло. А так — щоб що? Між іншим, схожий персонаж і, відповідно, схожий епізод є у згаданому вище «Хазяїні-2».
Попри всі згадані й не згадані зауваги «Евакуація» залишається хай не вікопомним чи шедевральним, але доволі міцно зробленим продуктом, котрий відповідає вимогам до соціально вагомого контенту. В останній момент удалося уникнути долі «Юрика», що вже добре. Ну і хай краще кілька схожих, багато в чому прохідних та все ж драматичних стрічок, ніж абсолютно незрозумілі й нелогічні під час війни так звані іронічні комедії. В яких ані іронії, ані комедії.
Фото: пресслужба телеканалу «2+2»
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.