"У 17 років я вперше відчув, що таке мати родину": історія воїна України про перебування в дитбудинку сімейного типу
"У 17 років я вперше відчув, що таке мати родину": історія воїна України про перебування в дитбудинку сімейного типу

"У 17 років я вперше відчув, що таке мати родину": історія воїна України про перебування в дитбудинку сімейного типу

Геннадій знайшов справню підтримку у новій родині.

Дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), або великі прийомні сім'ї — одна з сімейних форм виховання в Україні, завдяки якій діти, які втратили турботу рідних батьків, можуть зростати в атмосфері любові, відчувати себе частиною справжньої родини.

Станом на 1 липня 2024 року в країні налічується 1295 великих прийомних родин, у них виховується 8885 дітей. Батьки-вихователі дбають про фізичне та психологічне здоров'я прийомних дітей, допомагають у навчанні та мають дати дітям найголовніше – відчуття своєї родини й підтримки дорослих.

ТСН поговорив про досвід перебування в ДБСТ та як він вплинув на подальше життя  із 27-річним львів’янином Геннадієм Мельничуком, який наразі захищає Україну в лавах ДПСУ (Державна прикордонна служба України - ред.). 

Чоловік стверджує, що долучення до великої прийомної родини дало йому шанс реалізуватись. Зокрема, і в професії. 

До служби в ДПСУ Геннадій працював проєктним менеджером у соціальному секторі – допомагав знаходити роботу родинам внутрішньо переміщених осіб, надавав консультації й підтримку так званим "складним підліткам" – дітям, які вели антисоціальний спосіб життя, відчували складнощі з тим, щоб зробити в житті здоровий та конструктивний вибір. 

"З підлітками мені було легко, вони мені довіряли. Десь я розповідав про свій досвід, десь пояснював, що варто змінити життя, і це реально, бо є "інший світ" - з людьми, які готові допомогти. У багатьох випускників закладів є проблеми. Навіть банально із фінансовою неграмотністю – бажання спускати за раз всю зарплату, стипендію. У когось проблеми більш серйозні – і їм справді необхідна рука допомоги. Усвідомлюю, що мене від прірви свого часу врятували саме небайдужі люди, які в мене вірили. Звісно, велику роль відіграли саме батьки", – каже Геннадій.

До ДБСТ Геннадій потрапив відносно пізно – за пів року до свого повноліття. До того підліток був вихованцем Львівської школи-інтернату №2. Коли Геннадій перебував в 11 класі – знайомі розповіли йому про можливість долучитись до новоствореного дитячого будинку сімейного типу. Хлопець зважився не одразу – думав близько 3 місяців, але зрештою пішов знайомитись із батьками-вихователями.

"Про різницю між закладом і ДБСТ завжди кажу коротко – в інтернаті я пройшов школу виживання, а в родині – відчув, що таке тато й мама. Зробив цей вибір свідомо і до сьогодні жодного разу не пошкодував. Найперше, звісно, було цікаво, хоча й мав побоювання – мені було майже 18 – самостійна людина, сам умів долати труднощі, до багатьох речей ставився скептично. Побоювання виявились марними – у ДБСТ замість пів року провів два з половиною, багато чого взяв для себе, а батьків-вихователів та 9 меншеньких вважаю своєю родиною", – продовжив Геннадій. 

Чоловік згадує, що з названими батьками сходились поступово – подружжя так само обережно шукало підходи до підлітка, який уже був цілком свідомим, довіра формувалась обопільно. Саме довіру й взаєморозуміння Геннадій називає ключовими для створення справжньої великої родини.

"Батьки цікавились мною, а я – ними. Почав ставити себе на їхнє місце, бачити, що їм важко. За законом вони не мають вихідних, свят. Максимум – знаходять час на відпочинок – 2-3 години, а так працюють 24 на 7. Я намагався частіше допомагати з меншими, зокрема в школі. Діти з великих сімей часто поводяться гамірливо, – я приходив до братиків і сестричок, розмовляв. На прикладі нашої родини зрозумів, як формується відчуття, що ти потрібен, на тебе чекають вдома і точно обіймуть, коли повернешся", – розповідає Геннадій. 

Абсолютно "своїм" став після складного випадку,  на який батьки відреагували спокійно і з розумінням. Тоді хлопець разом зі "старою компанією" потрапив до відділку поліції. Після кількох спроб приховати це від матері – вирішив розповісти правду.

"Мати сама тоді мене видзвонила – о 4 ранку. Коли повернувся додому - батьки реагували спокійно, але тоді я вперше при них розплакався. Довго говорили. Мати сказала, що маю робити свій вибір, так, щоб потім не шкодувати. Саме в той ранок відчув, що я вдома, в родині. Гадаю, батьки тоді теж це відчули – і це неймовірно, одне з найкращих відчуттів, які переживав. Зі старою компанією зав'язав назавжди – зрозумів, що не мої люди. А батьків відтоді почав називати тато й мама, сформувалось чітке усвідомлення, що кожен із нас – я і менші – як би не склалась подальша доля, можемо до них прийти, і вони радо відчинять двері", - згадує Геннадій. 

Чоловік каже, що батьки привчали дітей шанувати традиції, разом із дітьми святкували державні свята й впроваджували свої – сімейні.  На кожне свято діти отримували подарунки – Геннадій, як найстарший, відмовлявся, але братики й сестрички намагались це компенсувати – дарували малюнки, творчі роботи.

"Ми з меншими проводили багато часу разом. Пам’ятаю, що навіть уже не жив у батьків, але їздили з ними до Києва, гуляли. Спільне дозвілля єднало, формувало довіру – було повно спільних приколів, які згадуємо й тепер", – додає захисник. 

Чоловік вже має свою родину – у Львові на нього чекає кохана дружина з маленьким сином. Доки захисник на фронті – дружині допомагає сестра Геннадія, з якою вони поріднились і зблизились у ДБСТ і яка теж уже живе окремо від батьків. 

"Я зараз на війні, дружина - з дитиною, може не впоратись, то я іноді прошу сестру, щоб вона 2-3 годинки побула з малим, а дружина побігає і вирішить якісь питання. Зараз сестра працює в благодійному фонді, а до того, бувало, що разом шукали їй роботу, радились, багато часу проводили разом", - каже Геннадій. 

"Зараз особливо важливе спілкування, відчуваю їхню підтримку. Рідний син батьків теж воює, на складному напрямку. Тож їм наразі теж цінна підтримка, вдячність. І хоча словами часто не вдається передати всіх відтінків, але серцем завжди відчуваю це в повній мірі", - ділиться Геннадій. 

Він також розповів, що разом із дружиною після перемоги планує створити велику прийомну родину. Каже, що в цій справі головне бути терплячим і, взявшись за діло, важливо робити його сумлінно до кінця. 

"У будь-якому віці діти мають відчувати, що вони потрібні, що можуть довіряти старшим, покладатися на них. Найскладніше з тими дітками, яких неодноразово "зраджували". Знаю дітей, яких спочатку брали на виховання в родини, а потім діти повертались до закладів. Це ламає довіру, дитина лишається з розбитим серцем", – каже Геннадій. 

Чоловік акцентує на тому, що майбутнім прийомним батькам, батькам-вихователям варто бути терплячими і своєю добротою та турботою добиватись позитивних змін в житті дитини. Сам Геннадій упевнений, що зможе стати гідним батьком для великої родини. 

"З дружиною про це говорили, але поки лише натяками. Після війни будемо більш конкретніше обговорити. Я цього хочу. Хоча розумію всі нюанси, що це складно, Але відчуваю це так: якщо я за своє життя зроблю дитину або дорослого хоч на трохи щасливішим - то життя проживу не даремно", - вважає він.

Детально про процедуру усиновлення дітей в Україні та інші способи запропонувати дитині родину можна почитати на сайті "Україна для кожної дитини".

Джерело матеріала
loader