Обличчя гіперлокальної мережі Суспільного: як працюють журналісти у віддалених громадах України

Гіперлокальна мережа Суспільного мовлення — це кореспонденти, які працюють у громадах України, автори інфоприводів і новин про свою громаду. Гіперлокальні кореспонденти Суспільного в Охтирці та Ямполі (Сумщина), Прилуках (Чернігівщина) та Лозовій (Харківщина) висвітлюють події та фіксують злочини російської армії у своїх і навколишніх громадах. Гіперлокальна мережа кореспондентів Суспільного у громадах діє з 2022 року — у Чернігівській, Сумській і Харківській областях, а з 2024-го — у Рівненській, Одеській, Черкаській, Дніпропетровській і Полтавській.

«Першими регіонами, де у 2021—2022 роках було побудовано кореспондентську мережу у віддалених громадах, стали Чернігівщина, Харківщина та Сумщина. Торік ми масштабували проєкт ще на п’ять регіонів: Рівненську, Одеську, Полтавську, Дніпропетровську та Черкаську області. Станом на вересень 2024 року в громадах цих регіонів працюють 17 гіперлокальних кореспондентів і ще один — на Херсонщині. В цілому мережа кореспондентів Суспільного у віддалених містах і селах — одна з важливих складових роботи кожної філії у всіх регіонах. Саме тому у 2025 році заплановане чергове масштабування проєкту на решту областей, крім Київщини, Донеччини, Луганщини та Автономної Республіки Крим. Також наступного року плануємо підсилення вже наявної мережі на Чернігівщині, Харківщині та Сумщині», — розповів генпродюсер регіонального мовлення Суспільного Артем Шелковий.

Наталія Гаврилова: «Це можливість і реалізувати себе, і допомогти громаді»

Наталія Гаврилова доєдналася до гіперлокальної мережі Суспільного у лютому 2024 року. Вона працює в одній із найвіддаленіших громад Одеської області — у місті Ізмаїлі.

Дівчина має філологічну освіту, закінчила Ізмаїльський державний гуманітарний університет. У 2017 році отримала диплом за спеціальностями: «Українська мова та література» та «Редагування освітніх видань». По закінченні вишу протягом шести років працювала на Ізмаїльському місцевому телебаченні.

Дізнавшись про те, що Суспільне шукає локальних кореспондентів, Наталія вирішила спробувати свої сили. Вона заповнила заявку та відправила її на конкурс, який передбачав попередній курс навчання. «Мені перетелефонували та сказали, що місць небагато і я не пройшла відбір. Через два тижні на пошту прийшло повідомлення, а згодом мені зателефонували й повідомили, що звільнилося місце, і якщо у мене є бажання, то можу доєднатися», — розповідає Наталія. Фінальна робота дівчини на навчальному курсі стала її перепусткою для роботи в гіперлокальній мережі Суспільного. Вона пройшла підготовку на «Суспільне Одеса» та почала працювати.

Зараз Наталія сама пише тексти, знімає та монтує відеосюжети. За навчання монтажу дуже вдячна головній режисерці «Суспільне Одеса» Тетяні Гонтаренко. «Мені дуже подобається робота на Суспільному. Це можливість дізнатися більше нового, це можливість розповісти про події своєї громади більшій кількості людей, можливість висвітлити гострі проблеми. Це можливість і реалізувати себе, і допомогти громаді», — розповідає Наталія.

За трохи більше ніж пів року роботи журналістка зняла багато матеріалів про локальні події громади. Серед її сюжетів є і життєствердні — наприклад, сюжет про лелек, які поселилися в одній із пожежних частин, ставши її символом. Попри вибухи та повітряні тривоги птахи повертаються до свого гнізда. Ще є історія Діани Хаджирадєвої, яка після 40 років захопилася бодибілдингом, а в 45 здобула титул чемпіонки України.

«Найбільше мене зараз вражають історії військових. Багато їх після ротації несе службу в Ізмаїлі — це прикордонники, Національна гвардія. Є сюжет про хлопця, який втратив ногу на передовій. Зараз він на протезі підкорив Говерлу, служить у Нацгвардії. І попри все, що з ним було, залишається позитивною людиною. Це приклад, як треба жити й любити це життя», — розповіла Наталія Гаврилова.

• Читайте також: Суспільне розробляє навчальний курс з універсальної журналістики, який буде опублікований на платформі Prometheus

Олександр Соломко: «Я ніколи не міг уявити, що стану воєнним кореспондентом»

Олександр Соломко — спецкореспондент «Суспільне Суми» у Ямполі та навколишніх громадах Сумщини. Він доєднався до команди Суспільного у лютому 2022 року.

Здобуваючи юридичну освіту у Харківському національному університеті внутрішніх справ, Олександр Соломко вже з другого курсу почав працювати редактором районної газети «Голос часу». «Я все життя цікавився журналістикою. У 2010 році навіть відкрив одне з перших інтернет-видань в районі», — сказав Олександр Соломко.

Він розповів, що у 2021 році в редакції газети виникли фінансові труднощі, тому її співробітники шукали різні можливості якось вижити. Тоді з’явилась ідея робити відеоконтент, хоча до цього часу редакція лише писала тексти. «Почали часто знімати відео, монтувати ролики, озвучувати їх. Виходило, звичайно, не надто професійно, але для нашого населеного пункту це було щось нове», — розповідає Олександр.

Побачивши оголошення Суспільного про відбір локальних кореспондентів, Олександр Соломко заповнив заявку. «Почалося навчання. У групі було десь 20 людей. Так що конкуренція була велика. Наше відео про село, де залишився один житель, перемогло у конкурсі. І так я став кореспондентом Суспільного», — розповів Олександр. Оскільки це сталося за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, то дуже скоро тематика його робіт зазнала кардинальних змін.

«Я ніколи не міг уявити, що стану воєнним кореспондентом. Навіть думки такої не було. В одну мить ми прокинулися в інших реаліях життя. Війна, російські війська на нашій території, транспортна блокада, обстріли. Був вибір: або працювати далі, або їхати. Багато журналістів поїхало, видання позакривалися. Ми вирішили, що залишаємось. І ось уже два з половиною роки працюємо», — говорить Олександр.

Він працює разом з оператором Сергієм Одарченком, маючи одну ставку на двох. «Без нього я нікуди не виїжджав. Ми разом із ним багато років працювали в редакції газети й на сайті, зараз продовжуємо разом працювати на Суспільному. Ми вирішили, що це наша місія, бо північ області відрізана від обласного центру. Ми розуміємо, що журналісти обласних чи національних видань сюди дуже рідко приїжджають. І більшість воєнних злочинів залишилася б невідомою. Ніхто, крім нас, не розкаже про долі цих людей, які постраждали від російської агресії», — говорить Олександр.

У його пам’яті закарбувався перший виїзд на зйомку наслідків обстрілу в громаді. Говорить, що те, що він побачив, пам’ятатиме все життя. «У квітні росіяни вперше знищили школу в Шосткинському районі й шеф-редактор відправив нашу знімальну групу в прикордонне село Уланове. Ми на власні очі побачили, як ворожі війська двома пострілами з гвинтокрила знищили навчальний заклад, де навчалося 50 дітей, де працювали вчителі та техперсонал. Найскладніше було бачити відчай в очах цих людей, адже вони розуміли, що Росія знищила їхнє життя, що навряд школу в їхньому маленькому селі відбудують», — пригадує кореспондент Суспільного.

За час роботи в Олександра таких виїздів вже багато, адже прикордонна громада перебуває під постійними обстрілами росіян. «Найбільше запам’яталися поїздки на кордон. У селі Катеринівка росіяни вбили жінку, яка розвозила хліб старшим людям. Там не було військових, росіяни били по мирних жителях. Ми фіксуємо воєнні злочини проти цивільного населення. Ми просто не могли ігнорувати випадки, де від ворожих снарядів страждали цивільні люди: одним зруйнували домівки, як у Середині-Буді, іншим влучили в молочну ферму, як у Глухові, а третіх узагалі вбили. Це злочини, які потрібно документувати, щоб усі бачили, що таке “русскій мір» і яку небезпеку він несе», — говорить Олександр Соломко.

Надія Мартишко: «Я жодного разу не пошкодувала, що доєдналась до команди Суспільного»

Надія Мартишко — локальна кореспондентка Суспільного у місті Прилуки на Чернігівщині з лютого 2022 року. У 2012 році закінчила факультет журналістики у Донецькому університеті. А вже з 2010 року працювала журналісткою на місцевому комунальному телеканалі «Прилуки», у 2016 році стала його головною редакторкою. Звільнившись у 2021 році, перебувала у «творчому пошуку». Тимчасовий виконувач обов’язків шеф-редактора філії Суспільного у Чернігові Андрій Тіток запропонував Надії долучитися до гіперлокальної мережі Суспільного мовлення. Надія почала працювати у філії 11 лютого 2022 року.

Пригадує, що за перший тиждень роботи зробила кілька опитувань для загального новинного дайджесту, а також сюжет про продаж Прилуцької колонії. Тоді вже на прикордонній Чернігівщині багато говорили про можливе вторгнення росіян, були й про це новини.

«За день до повномасштабного вторгнення, 23 лютого, зібрала матеріал для сюжету про стан захисних споруд у Прилуках. Провела опитування людей про те, чи планують вони у разі небезпеки спускатися в укриття. Здебільшого мені відповідали, що не вірять у те, що це знадобиться. 24 лютого цей сюжет втратив свою актуальність, адже здебільшого люди у своїх коментарях скептичного ставилися до потенційної загрози від росіян. Сюжет так і залишився у чернетках», — розповіла Надія.

У перший день війни вона займалася моніторингом ситуації з офіційних джерел: сайти ОДА, РВА, профільних департаментів, місцеві медіа. Перший повноцінний сюжет зняла 27 березня. Це було прощання з прилучанами, які загинули під час воєнних дій неподалік від міста. Наступні сюжети також були про загиблих оборонців області. З 4 квітня почала працювати на деокупованих громадах Прилуцького та Ніжинського районів. Серед інших робила й «мирні» сюжети.

 Надія Мартишко знімає «мирні» сюжети

«У мене досить часто є історії та герої, які не пов’язані з повномасштабним вторгненням. Наприклад, про корову, яка дала рекордні 72 літри молока. Або коза в Талалаївській громаді, яка потрапила у Книгу рекордів України. Або історія переселенки з Криму, яка на Прилуччині висадила близько тисячі кущів фундука. У мене відсоток “мирних” сюжетів усе ж залишається. Як показує практика, саме вони набирають найбільшу кількість переглядів. Був такий випадок, коли ми їхали знімати сюжет про бабусю, яка їздила забирати онука з окупованого Маріуполя. Навігатор нас завів трохи не туди, ми заблукали. По дорозі побачили паркан, на якому прибито багато кришечок  від газованих напоїв у вигляді карти України, казкових героїв. Я зняла про це сюжет і він набрав більш як 100 тисяч переглядів, тоді як сюжет про бабусю з онуком — на порядок менше. Це говорить про те, що люди хочуть бачити такі історії», — розповідає Надія.

Разом із тим, за словами кореспондентки, сюжети про військових дня неї є найскладнішими та найбільш приголомшливими історіями, особливо коли доводиться працювати з родинами загиблих.

«У мене був матеріал, у якому розповідала про хлопця, який у 18 років, ще до повномасштабної війни, пішов на фронт. Він загинув у 20 років. Його батько пішов воювати у 2022 році. Коли приїжджаєш на могилу до цієї дитини, бачиш його матір… Я не знаю, як вона мені давала інтерв'ю. Ти потім видихаєш цей матеріал тиждень. Я розумію, що це потрібно знімати, але ці емоції неможливо не пропускати крізь себе. Це дуже складно. Я після цього сюжету пішла у відпустку і не знаю, чи до кінця зцілилася», — розповідає Надія.

Журналістка розповідає, що вона запланувала зняти ще кілька історій про загиблих героїв, адже хоче зберегти пам’ять про них, хай як важко не було їй самій. «Родини хочуть, щоб про їхніх дітей, про їхніх чоловіків розповідали. Вони не хочуть, щоб вони просто залишились у списках імен і фотографій», — говорить Надія.

Вона говорить, що найкращі сюжети — це сюжети про військових. «Хоч і складно, але з хлопцями найкраще. Ти бачиш ці обличчя, конкретні історії, конкретних людей. Я робила сюжет про ротацію наших прилучан. Знімаємо на телефон із петличкою. Коли підходжу до хлопців зняти петличку, вони думають, що я хочу їх обійняти — і завжди обіймають мене у відповідь. Я надихаюся позитивом від них», — розповідає журналістка.

 Надія Мартишко: «Найкращі сюжети — сюжети про військових»

Важливим для Надії в роботі в команді Суспільного є те, що її завжди чують і знаходять час, щоб вислухати. «Коли все починалося, то я працювала без оператора, це досить складно. Я зняла документальний фільм про те, як обороняли Прилуки у лютому-березні 2022 року. Я його зняла з людиною, яка на той час у штаті не працювала як оператор. Ми з ним на два айфони зняли фільм, який набрав два мільйони переглядів. Я вважаю, що це доводить ефективність нашої роботи в команді. Це побачили, почули — і тепер із ним разом ми працюємо на Суспільному», — розповіла Надія.

Важливим для неї є й те, що Суспільне працює відповідно до професійних стандартів. «Люди, коли розуміють, що це приїхало на зйомку Суспільне, знають, що можуть сказати все, що вони думають. Це дуже важливо в плані довіри до медіа. Й це не тільки на рівні столиці, а й у регіонах. Це медіа, яке показує усе як є. Я за два роки жодного разу не пошкодувала, що доєдналася до цієї команди», — сказала Надія Мартишко.

• Читайте також: Суспільне планує розширення мережі гіперлокальних кореспондентів у громадах

Людмила Трум: «Працюю так, щоб не тільки розповісти Україні про Умань, а й уманцям — про те, що їх може зацікавити, змотивувати»

Людмила Трум, яка розповідає про події в Умані (Черкаська область), доєдналася до команди Суспільного з початку 2024 року.

За освітою вона логопед-дефектолог. Навчаючись в Уманському педагогічному коледжі, паралельно працювала на місцевому телеканалі ведучою програми про життя студентів. Це був перший її досвід роботи в журналістиці. По закінченні коледжу Людмила пішла працювати редакторкою в уманську телекомпанію, а паралельно навчалася в магістратурі Уманського педагогічного університету, де отримала кваліфікацію викладача університетів і вищих навчальних закладів.

Журналістський досвід Людмили після декількох років роботи в телекомпанії доповнюється ще й навичками відеозйомки та монтажу.

Людмила говорить, що спершу оголошення про те, що Суспільне проводитиме зустріч в Умані, сприйняла як гарний інфопривід для сюжету. Коли ж дізналася, що Суспільне шукає кореспондентів свою гіперлокальну мережу, то вирішила подати заявку.

«Адже це чудова можливість покращити свої професійні навички, розширити знання у медійній сфері, попрацювати на обласному рівні, стати частиною команди, яка працює й для національного ефіру. Три місяці навчання, виконання домашніх завдань від лекторів уже показали, наскільки це потужна та серйозна мережа», — розповідає Людмила.  Вона говорить, що їй дуже імпонує командна робота — всі працюють на одну ідею, підтримують і допомагають. «Хоч у журналістиці вже майже 10 років, проте на іншу бік цієї професії поглянула саме на Суспільному. Тут незаангажовані та неполітизовані погляди, тут є свої стандарти й вимоги до подачі інформації. Це дає можливість створювати чимало матеріалів, які цікаві людям», — розповідає Людмила.

За час роботи на Суспільному вона навчилась адаптовувати матеріали для різних платформ, працювати за чіткими технічними стандартами, обирати теми, які можуть зацікавити глядачів усієї країни, швидко збирати й обробляти інформацію, видавати об’єктивні та збалансовані сюжети. Протягом дев’яти місяців журналістка створює матеріали про життя міста та громади. Уманська громада віддалена від Черкас, але у ній трапляються події та історії, які заслуговують, щоб про них довідалося більше людей.

«У центр кожного матеріалу намагаюся ставити людину, її історію, потреби. Працюю так, щоб не тільки розповісти Україні про Умань, а й уманцям — про те, що їх може зацікавити, змотивувати. За цей час створила чимало сюжетів, проте щоразу, коли знімаємо зруйнований будинок, у який майже півтора року тому влучила російська ракета, відчуваю потребу говорити про агресію росіян на весь світ, бо це мене вражає і болить найбільше», — пояснює Людмила Трум.

Вадим Новак: «На Суспільному будь-які твої ідеї вислухають, порадять, як їх краще втілити у життя»

Вадим Новак — кореспондент «Суспільне Рівне» у Сарнах, долучився до команди Суспільного у січні 2024 року. Він навчався у Національному університеті «Острозька академія» за спеціальністю «Політологія». Три роки працював журналістом у друкованих та онлайн-виданнях міста Сарни. Зокрема, працював на сайті «Сарни News. City», це один із сайтів мережі City, яка була започаткована медіаагенцією «Або».

«Чому вирішив піти в журналістику? Мене зацікавила ідея сайту “Сарни News. City”, бо це сайт локального спрямування, на якому можна втілювати свої ідеї. Свого часу журналістика точно не була моєю мрією, скоріше, я скептично до цього ставився», — згадує Вадим Новак.

Коли дізнався про набір на навчання кореспондентів гіперлокальної мережі Суспільного, то вирішив спробувати свої сили в «організації, більшій за ту, в якій працював, і навчитися створювати контент для великих аудиторій». Вадим говорить, що роль локальних журналістів є значною, бо присутність кореспондента в громаді дозволяє оперативно інформувати про місцеві події. Корисно, на його думку, це й громаді, за допомогою кореспондентів можна спонукати владу комунікувати з жителями та розв’язувати місцеві проблеми.

Йому імпонують стандарти Суспільного, особливо — об’єктивність. «Я багато позитивних моментів для себе знайшов. Дуже подобається, що є підтримка організації. Будь-які твої ідеї вислухають, порадять, як їх краще втілити у життя. І ще плюс у тому, що коли приїжджаєш у якесь село та називаєшся кореспондентом “Суспільне Рівне”, то не потрібно пояснювати, що це, як було на попередній роботі. Суспільне знають і поважають. Як співробітник я задоволений на всі 100%», — розповідає Вадим.

За його словами, найперше завдання локального журналіста — оперативно, об’єктивно та повною мірою розповідати про цікавих людей, події та історії з громади й головне — за всіма стандартами журналістики.

«Мені дуже сподобався мій останній на сьогодні сюжет про нашого місцевого підприємця, який вирощує фундукові сади. Хотілося б побільше таких історій», — розповідає Вадим.

Фото: з особистих архівів кореспондентів гіперлокальної мережі Суспільного

Колаж на головній: Микола Шиманський, «Детектор медіа»