Через тортури втратив мову: історія полоненого морпіха сколихнула усю країну

Що довелося пережити цьому військовому, і що відомо про його стан зараз - розповіла його матір.

Ця історія сколихнула усю країну: зустріч морпіха із мамою після понад двох років російського полону. Його реакція на зустріч із найріднішою вразила усіх - він не міг ані показати своїх емоцій, ані сказати щось у відповідь. А усе це - наслідки тортур у російській вʼязниці.

Усі деталі читайте в ексклюзиві TSN.UA.

Ця зустріч вразила всіх українців

Це кадри 57-го обміну з початку повномасштабного вторгнення. Цього дня до України повернулося 103 оборонців. Серед них і цей хлопець, його зустріч із мамою вразила усіх: мама обіймає свого сина, а він дивиться крізь неї моторошно порожніми очима і ніяк не реагує ні на її слова, ні на доторки. 

Через тортури відняло мову

На відео мама Юрія Гульчука, він боєць 36 бригади морської піхоти і провів у полоні майже два з половиною роки. Відразу після обміну його машиною «швидкої» доправили в реанімацію однієї з київських лікарень. Хлопець не міг самостійно їсти та говорити, ні на що не реагував. 23-річного Юрія росіяни били та знущалися з особливою жорстокістю, мамині обійми він сприймав мовчки, майже не міг говорити та не нічого чув, усе це - наслідки тортур. 

Юрій заговорив

Хлопець перестав говорити ще у червні 2022 року, про це  розповіли його мамі бійці, які повернулись з полону раніше. Юрій повернувся 14 вересня 2024 року. Його стан вразив усіх, хто бачив його на відео. Та попри невтішні прогнози лікарів Юрій все ж заговорив та поділився своїм самопочуттям із журналістами Радіо Свободи. 

"Трошки шепелявлю, але як бачите, розмовляю. Самопочуття нормальне, навіть трохи на ноги сьогодні встав. Найближчим часом планую можливо навіть на перекур сходити, якщо вийде”. 

Що хлопець розповів матері? 

Пізніше розповів матері, що відчувалося все так, ніби його душа десь окремо від нього, що він дивиться, наче крізь скло, як десь лежать його руки, а біля них тарілка, і він не може ті руки підняти…

"Моє обличчя і голос він упізнав лише через три дні. А от емоційне впізнання трапилося на четвертий — він розплакався і притулився до мене, як дитина до мами. Того ранку психіатр сказав: аби Юра заговорив, йому доведеться провести мінімум рік у психіатричній лікарні. А Юрко заговорив уже через сім годин після цього. І почав дуже стрімко відновлюватися". 

Згодом Юрій поспілкувався і з журналісткою громадського. Ось як вона описала свою зустріч із морпіхом. 

"Я прийшла до Юрія на сьомий день після обміну. Він уже не просто говорив, а висловлювався вишуканою мовою філолога. На багато запитань хлопець не захотів відповідати. Так само рішуче зупиняв будь-які спроби мами аж занадто глибоко зазирнути йому в душу. Ще не час. Він лише почав повертатися до тепла й любові з російської ненависті й холоду”.

Матір робила усе можливе, аби витягти сина

Аби витягнути сина з полону, його мама — Мілана влаштовувала пікети та пресконференції, брала приступом Верховну Раду і Міністерство у справах ветеранів. Боролася за сина навіть тоді, коли найрідніші люди казали їй: "ти женешся за привидами, зупинися, у тебе, крім Юрка, ще троє дітей, подумай про них". Нині Юрко в безпеці, а Міністерство ветеранів запрошує Мілану на роботу — як людину, яка розуміється у пошуку полонених та їхній реабілітації. Також ще у квітні 2022 року Мілана написала заяву про те, що її син зник безвісти, здала аналіз для ДНК-тесту, звернулася до Координаційного штабу й Міжнародного Червоного хреста, писала навіть до Робочої групи ООН із насильницьких або недобровільних зникнень.

"Я чекала від офіційних інстанцій хоч якоїсь інформації про сина. Але вони нічого не могли мені сказати. Останньою краплею була зустріч із керівництвом 36 бригади у червні 2024 року. Прийшли психолог, фінансист, соціальний працівник — і жодного слова про те, коли Юру й інших хлопців обміняють. Але вони нічого не могли мені сказати. Останньою краплею була зустріч із керівництвом 36 бригади у червні 2024 року. Прийшли психолог, фінансист, соціальний працівник — і жодного слова про те, коли Юру й інших хлопців обміняють. А Микола казав, що Юрко тримається вже на самому характері, і я розуміла, що він довго не протягне". 

Росіяни ігнорували усі звернення

Жінка зверталася до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини й аналогічного посадовця в росії — просила, аби для важкохворих полонених із 36 бригади створили санітарний коридор, але її ігнорували. Тоді вона запропонувала Верховній Раді ввести поняття «полонений великого терміну ув’язнення», адже, за її словами, саме ці люди зазнають найбільших травм.

"Великий термін — це понад два роки. Голодування упродовж такого періоду спричинює важку дистрофію, за якою вже наступає смерть. А наших полонених при цьому ще й б’ють, примушують стояти увесь день, у них лімфа з ран на набряклих ногах постійно сочиться! Я почала писати про це й у Верховну Раду, й у Міністерство ветеранів, й у Координаційний штаб. А потім звернулась у Медійну ініціативу з прав людини".

Тоді ж медійна ініціатива з прав людини допомогла їй провести пресконференцію та організувати пікет під Верховною Радою.

"З 20 червня цього року я по 6-7 годин проводила в пікеті. Літо спекотне, двох теплових ударів зазнала, але відлежувалась і знову йшла. Періодично до мене приєднувалися родичі інших полонених із 36 бригади, іноді нас збиралося до 100 людей. Ми надрукували фото померлих у полоні, фото ран і гематом, із якими українці повертаються з полону. Спочатку нас не помічали, але згодом мене запросили на Комітет ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки, потім я подавала свої пропозиції в тимчасову слідчу комісію. Саме після цього з полону повернули чимало хлопців, родичі яких підтримували мій пікет". 

Що відомо про родину і життя Юрія до війни? 

У день звільнення з полону її сина та ще понад 100 оборонців 14 вересня Мілану набрали і сказали їхати в Чернігів — саме туди в лікарню мали привезти Юрка й інших полонених із колонії в Мордовії. Людина, що зателефонувала, зізналася згодом, що вона довіку пам'ятатиме, як Мілана закричала…А от найріднішим, які вважали, що Мілана ганяється за привидами, довелося перепрошувати. Журналісти громадського розповіли і про родину Юрка. Його тато — програміст, мама — реабілітологиня. А сам Юрко завзято вивчав китайську мову, був студентом Київського національного лінгвістичного університету. Після другого курсу хлопець вирішив відслужити строкову. Восени 2021 року його взяли в морську піхоту. А за два тижні до повномасштабної війни хлопець підписав контракт зі своєю бригадою.

Далі — служба у Маріуполі, бої на заводі Ілліча й російський полон. Прізвище Юри як полоненого мама побачила на якомусь російському сайті 18 квітня 2022-го. Коли лиш вона дізналася, що хлопці з 36 бригади є в Оленівській колонії, унаслідок теракту там загинули понад 50 українських військовополонених.  Через росіян Мілана з’ясувала, що серед загиблих та поранених її сина не було. Але чи він узагалі був в Оленівці?.. Лише у грудні 2022 року мама змогла вирахувати точне місцеперебування Юрка — Ряжське СІЗО №2 у Рязанській області.

"На російському сайті я побачила Юркове фото. Обличчя було, як у дитинстві, коли його ображали. І я зрозуміла, що йому дуже дісталося. І ще одна промовиста деталь: у Юрка на фото були страшенно брудні руки. У довоєнному житті сина з такими руками просто неможливо було уявити". 

Як вдалося розшукати Юрка? 

Фото Юрка було на зеленому тлі. Мама розшукала родичів інших полонених, теж сфотографованих на такому самому фоні. Спільними зусиллями вони з’ясували, що на зеленому фоні полонених фотографують у Ряжську. У січні 2023 року якийсь російський канал опублікував відео із полоненими, серед яких був і Юрко. З допомогою цього відео вдалося точно встановити, що син все ж таки у Ряжську. Але вже через два тижні прийшла інформація, що його й інших полонених вивезли звідти в невідомому напрямку. 31 січня 2024 року з полону повернувся чоловік, який розповів Мілані, що сидів із Юрком в одній камері. Але Микола не знав, де розташована колонія, у якій їх утримували. Йшлося про якусь Поляну. 

"Микола сказав, що з Ряжська їх везли стільки-то часу на автобусі. Ми розрахували, на яку відстань за такий час може від’їхати автобус. Циркулем на карті окреслили відповідний радіус і вирахували колонії, які є в цих межах. Одна з них була у селищі Ударному Зубово-Полянського району Мордовії. Я зрозуміла, що “Поляна” — це про неї. Що мій син там". 

За словами Мілани, на відео з Ряжська Юрко тримався абсолютно адекватно: "Не плакав, не заїкався. Чітко, спокійно назвав себе, номер бригади. Причому, сказав: “я служу у 36 бригаді”, а не “я служив”, — мені це сподобалось. Я бачила, що він у нормальному стані й заспокоїлася на певний час".

Що з Юрієм робили у полоні? 

Миколину розповідь про життя Юрка в полоні жінка почула через рік після цього відео. Мама дізналася, що син ніколи ні з ким не б’ється за їжу, нікого не закладає. Що він допомагав хворим хлопцям. А на початку він не виконував команд наглядачів, за що його дуже били. Тож він обрав інший спосіб спротиву: мовчати. Наглядачі нічого не могли від нього добитися. Але через кілька місяців хтось із полонених доніс росіянам, що насправді зі своїми Юрко говорить. І от тоді його забрали з камери та зробили щось таке, після чого хлопець уже справді не міг говорити. Це сталось у червні 2023 року. Мілану приголомшило почуте від Миколи: "Це була розповідь про витончене фізичне насильство. Про побої, знущання. Про необхідність стояти по 16 годин на добу, від чого на ногах з’являються виразки. Про те, як росіяни спочатку б’ють, щоб утворилася гематома, потім б’ють по цій гематомі, і рана загниває".

У росіян широченний діапазон фізичного знущання. Я бачу, як Юра зараз п'є чай — він п’є окріп, бо в полоні примушували з’їдати гарячущу їжу за дві хвилини. Я в нього запитала про це, він аж обличчям сіпнувся й сказав: "Про їжу — нічого".

Нагадаємо, 14 вересня, відбувся обмін полоненими. Україна повернула додому ще 103 захисників. Серед звільнених – понад 20 офіцерів.