Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах
Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах

Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах

Редактори релокованих медіа поділилися досвідом роботи «в екзилі», а організації, які їм допомагають, — міркуваннями про те, чому релокантів варто підтримувати.

З початком російської військової агресії в Україні з’явилась особлива категорія медіа. Їхні редакції виїхали з окупованих або прифронтових територій, але не втратили зв’язку зі своєю аудиторією та продовжують працювати в нових містах. Якщо до 24 лютого 2022 року таких медіапереселенців було небагато, то після початку великої війни їхня кількість суттєво зросла. Щоправда, точної статистики «Детектору медіа» дізнатися не вдалося. Схоже на те, що її ніхто не веде.

Принаймні, жодна з медіаорганізацій, які опікуються релокантами, не змогла нам її надати. «Створення такого реєстру у відкритому доступі може поставити під загрозу безпеку самих медіа. Наразі лінія бойового зіткнення нестабільна і медіа, що продовжують свою роботу на прифронтових і тимчасово окупованих територіях, можуть постраждати від дій окупантів», — пояснив Андрій Кулаков, програмний директор громадської організації «Інтерньюз-Україна», яка за останні два з половиною роки допомогла понад тридцяти релокованим медіа.

Водночас, на його думку, у закритому форматі подібний реєстр був би корисним для фіксації результатів співпраці таких медіа зі старими партнерами та для пошуку нових. 

«Реєстр — це така штука, що потребує не тільки складання, а й ведення та постійного уточнення. Медіа не стоять на місці — хтось приїжджає, хтось повертається, хтось змінює фокус чи тематику, закриває одне видання і засновує інше»,  говорить і креативний директор Lviv Media Forum Отар Довженко

За його словами, набагато важливіше, щоб медіа, які були вимушені виїхати з окупованих або загрожених регіонів, на новому місці могли сформулювати свої потреби, спланувати своє життя на осяжну перспективу й відчували, що вони не покинуті напризволяще.

«Детектор медіа» поспілкувався з трьома головними редакторами релокованих медіа, щоб дізнатися, як їм вдалося налаштувати роботу на новому місці, які виклики при цьому довелося долати, як редакціям-переселенцям вдається не втрачати зв'язок зі своєю аудиторією, зберігати дієздатні колективи, розв'язувати фінансові питання та які в них плани на «після перемоги».

«Локатор-медіа», Бердянськ

Бердянське онлайн-видання «Локатор-медіа» виникло в грудні 2020 року на базі однойменної громадської організації та на початку займалося розслідувальною журналістикою, фокусуючи увагу на висвітленні роботи місцевої влади. Після 22 лютого 2022 року редакція перемкнулася на фіксацію воєнних злочинів окупантів і викриття колаборантів.

«Ми написали про першого колаборанта на окупованій території Запорізької області, коли це ще не було мейнстримом, і я лише тепер розумію, як це було ризиковано», — розповідає головний редактор медіа Олександр Пилипенко. На сьогодні у внутрішній базі, яку журналісти сформували за останні два з половиною роки, міститься інформація про кілька сотень осіб, котрі помічені у співпраці з окупантами. Цю базу часто використовують вітчизняні правоохоронні органи. 

В умовах окупації медіа пропрацювало 37 днів, після чого його команда виїхала спочатку до Запоріжжя, а згодом — до Дніпра. Але роботу не припинила — ані медійну, ані громадську. Брала участь у проєкті зі створення й облаштування шелтера у Дніпрі для внутрішніх переселенців.

«На другому році великої війни ми зрозуміли, що рамки бердянського видання локального рівня нам затісні. Люди й громади перемішалися, багато людей з окупованих сіл і міст Запорізької області оселилися в обласному центрі, а хтось поїхав в інші міста України чи за кордон. Ми вирішили масштабуватися до рівня обласного видання. Тій частині нашої аудиторії, яка залишається на окупованих територіях, цікаво, що відбувається у Запоріжжі, а запоріжці цікавляться подіями на окупованих територіях і подробицями життя земляків, які виїхали за кордон», — говорить Пилипенко. 

Самостійно з цією задачею медіа впоратися не вдалося б. Але редакція «Локатора-медіа» потрапила до програми Relaunch, яку для регіональних медіа організувала Media Development Foundation, завдяки якій отримала новий вебсайт, поповнила арсенал техніки, розширила колектив до шести співробітників та облаштувала офіс в Ужгороді. Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах - Фото 1

Олександр Пилипенко в ужгородській редакції видання «Локатор-медіа» з прапором Бердянська за спиною. Фото з фейсбуку Пилипенка

Навіть перебуваючи на відстані півтори тисячі кілометрів від рідного міста, команда «Локатор-медіа» продовжує тримати з ним зв’язок. Видання робить ставку не на новинний формат, а на аналітичні та розслідувальні матеріали. І ефективність своєї роботи вимірює не стільки кількістю відвідувань сайту, підписників сторінок в соцмережах, скільки рівнем свого впливу на громаду і процеси, які там відбуваються. 

«Нам важливо, коли після наших публікацій продовжують працювати школи, які хотіли “оптимізувати”, звільняють директорів комунальних установ, яким ми присвятили викривальні матеріали, скеровують кошти громад на невідкладні потреби, а не забаганки місцевої влади і таке інше. Тобто прагнемо не лише розповідати про процеси, а й впливати на них», — говорить Пилипенко. І пояснює: мабуть, дається взнаки зв’язок медіа з громадською організацію, з якої воно народилось і яка тепер є його засновницею.

Багато уваги «Локатор-медіа» приділяє протидії дезінформації. Два тижні тому видання запустило на своєму ютуб-каналі проєкт «Запорізький фактчек», у якому кожного тижня розбирає три-чотири приклади інформаційних вкидів, фейків і маніпуляцій, до яких вдаються окупанти.

Також сайт пише про колаборантів, і на підставі публікацій у «Локаторі-медіа» українські правоохоронні органи відкрили вже кілька проваджень проти тих, хто підозрюється у колабораціонізмі. Проти деяких із них тривають судові процеси, каже головний редактор видання.

Звідки журналісти «Локатора-медіа» отримують інформацію про те, що відбувається в окупації? Переважно з відкритих джерел, говорить керівник видання. Нерідко поштовхом для матеріалів слугують дописи у соцмережах самих окупантів або їхніх посібників. Так, відео, на якому зафіксовано, як загарбники через Чонгар вивозять з окупованого Бердянська українське зерно, журналісти знайшли на сторінці «ВКонтакте» одного московського батюшки. Він проїздив повз колони російських зерновозів, зняв її та виклав у соцмережу.    

Також чимало інформації для написання матеріалів можна знайти на сайтах окупаційних адміністрацій, у телеграм-каналах представників окупаційної влади. Іноді важливі повідомлення вдається отримати від жителів Бердянська. Але самі журналісти видання ніколи не просять своїх читачів про таке.  

«Ми знаємо, наскільки це небезпечно і не хотіли би бути причиною чиїхось величезних проблем. Самі ініціативу у цьому не проявляємо, однак якщо нам хтось щось передає звідти — вдячні. Хоча навіть у таких випадках працюємо через посередників, яким довіряємо. Тобто ми навіть не знаємо, хто передає нам ту чи іншу інформацію», — говорить Олександр Пилипенко.  

Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах - Фото 2

Олександр Пилипенко виступає на Форумі стійких медіа в Ужгороді. Липень 2024 року. Фото з ФБ Пилипенка

На окупованій частині Запорізької області, говорить він, залишається чимало проукраїнськи налаштованих жителів, хоча більшість таких людей давно виїхала на територію, підконтрольну Україні. У червні цього року окупанти влаштували на Бердянській косі пропагандистський туристичний форум, на який зібралися представники російської туристичної сфери. І журналісти «Локатора-медіа» випадково знайшли у «ВКонтакті» коментар одного з учасників цього дійства, який написав, що, за його спостереженнями, більша частина жителів Бердянська чекають повернення міста до України. «Можливо, він дещо перебільшив, але значна доля правди у цьому є», — говорить Олександр. 

На його думку, українці на підконтрольній території мають знати, що багато жителів окупованих теориторій щиро вірять у звільнення й чекають цього. Важливо, аби українці не втрачали зв’язок одне з одним.

Сам він розглядає своє вимушене перебування за межами рідного міста, у якому народився і прожив усе життя, як відрядження. Але рано чи пізно, говорить головний редактор «Локатора-медіа», його медійна команда повернеться додому. Хтось же має там після деокупації відновлювати стан речей — інформаційний, гуманітарний та загальний, аргументує він. 

Сайт «0629.com.ua», Маріуполь

На початок повномасштабного вторгнення маріупольський міський сайт «0629.com.ua» був одним із найбільших за аудиторією видань Донеччини. На той час, за словами головної редакторки видання Анни Мурликіної, його відвідувало 3,5-4 млн читачів на місяць. За плечима колективу медіа був шлях, який йому довелося пройти у 2013—2014 роках, коли «0629» був єдиним виданням у Маріуполі, що висвітлювало події Революції гідності. Його співробітники робили це під загрозою фізичної розправи та навіть були змушені якийсь час працювати з дому, оскільки до редакції періодично навідувалися погромники. 

«Тож коли настав ранок 24 лютого 2022 року, мої дві співробітниці, які пройшли через це все, сказали “Досить!”. Одна з них відразу переїхала до Ірландії, де перебуває донині, інша — пережила блокаду Маріуполя, а потім перебралася до Польщі. Обидві пішли з журналістики», — розповіла «ДМ» Анна Мурликіна. 

Редакція сайту «0629» в Маріуполі 

Ще двоє членів команди «0629» — Олександр Гуділін і Марина Молошна — доєдналися до війська. Олександр із квітня 2022 року перебуває у полоні, а Марина досі воює на фронті. Зараз у медіа працюють троє штатних співробітників — головна редакторка Анна Мурликіна, яка живе у Києві, та ще двоє журналісток, котрі працюють з-за кордону. Налагодити роботу в новому форматі виданню допомогли міжнародні донори й українські медіаорганізації, серед яких Празький громадянський центр, «Інтерньюз-Україна», IREX, «Детектор медіа», Інститут масової інформації. «Я дуже вдячна нашій професійній спільноті за підтримку, за те, що мені не довелося шукати допомоги. Усі самі телефонували і питали: “Чим вам можна допомогти?”», — ділиться редакторка.

З перших днів після початку вторгнення, за її словами, журналісти видання не припиняли роботу ні на день. Найбільшу допомогу в пошуку інформації їм надавали співробітники патрульної поліції Маріуполя. Коли місто залишилося без світла та зв’язку, з поліціянтами завжди можна було зв’язатися й отримати два-три абзаци інформації про те, що відбувається в місті, де розташовані бомбосховища, які лікарні працюють, де можна взяти воду й таке інше. 

Головна редакторка маріупольського видання «0629» Анна Мурликіна, фото з фейсбуку Мурликіної

«А те, що відбулося після того, як редакція виїхала з Маріуполя, для мене досі є дивним. Оскільки я завжди була впевнена, що сайт міста не може жити без міста. Це така концепція — ти можеш писати про місто, лише відчуваючи його ритм, знаючи людей, які у ньому живуть, постійно перебуваючи у ньому. Однак життя довело, що бувають й інші формати роботи»,  — говорить Анна. 

Тематика публікацій медіа змінювалася залежно від потреб його аудиторії. Коли люди почали виїжджати з міста, видання сконцентрувалося на їхніх історіях. «Ми хотіли, щоб світ дізнався про трагедію Маріуполя, і кращим способом для цього вважали розповіді про трагедії конкретних сімей та окремих містян», — коментує Мурликіна.

Пізніше в «0629» з’явилася рубрика «Складні питання», у якій журналісти допомагали маріупольцям, котрі залишилися в окупації, розв’язувати життєві дилеми: чи варто віддавати дитину в школу в окупації, чи вважається зрадою робота з розчистки вулиць в окупованому місті, чи можна вести бізнес під окупацією тощо.

Медіа також почало писати про жителів міста, які пішли на співпрацю з окупантами. А згодом ще з’явилась ідея створити меморіал загиблих маріупольців. Через обмеженість кадрових ресурсів справа просувається повільно, але не припиняється — у мартирологу зібрано вже понад тисячу історій маріупольців, яких убила Росія.

Чимало інформаційних приводів дають самі окупанти. Журналісти «0629» розвінчують міфи про так зване «маріупольське відродження», викриваючи брехню росіян і їхніх поплічників з-поміж місцевих колаборантів про «відбудову міста».

«Отримувати інформацію нам допомагають люди, які залишаються в Маріуполі. Це не журналісти, а просто наші знайомі, знайомі знайомих, які чекають на Україну та які попри ризики для себе допомагають нам з інформацією і періодично розповідають, що відбувається у місті, передають нам фото й відео. Це найцінніший наш ресурс, який залишається в Маріуполі. Ми дбаємо про їхню безпеку. В нас є спеціальні канали комунікації — через певні соцмережі. Комунікуємо не напряму, а через контактних осіб. І я нікому не передаю ці контакти, навіть колегам, коли вони просять», — говорить Анна Мурликіна.

Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах - Фото 3Анна Мурликіна з сином. Маріуполь, 28 серпня 2014 року, фото з фейсбуку Мурликіної 

Видання, яке до великої війни було повністю фінансово незалежним, оскільки доходи від реклами покривали всі видатки на його роботу, сьогодні повністю залежить від грантової підтримки донорів. «До цього, якщо чесно, доводиться звикати, бо це зовсім інший ритм роботи, інші правила», — пояснює Анна Мурликіна, не припиняючи поза тим дякувати донорам.

Частина аудиторії, каже Мурликіна — жителі окупованого Маріуполя, частина — ті, хто виїхав із міста, але залишився в Україні. І є також ті, хто евакуювався з міста за кордон. Інтереси у цих трьох груп читачів, за словами головної редакторки «0629», абсолютно різні, тому працювати так, щоб задовольнити потреби всіх, журналістам надзвичайно важко.

Найскладніше, звісно, з людьми в окупації. Левова частка їхніх інформаційних потреб зводиться до питань — як вижити, де знайти роботу, як полагодити дах і тому подібне. Релоковане медіа не в змозі їм із цим допомогти й тому втрачає аудиторію, оскільки люди переходять на ті ресурси, де можуть знайти відповіді на свої питання.

«Тем, які б об’єднували читачів з окупованих територій і тих, хто виїхав з Маріуполя, майже не залишилось. І все менше залишається віри у жителів міста на його звільнення. Чим більше минає часу, тим глибше пускають корені ті, хто виїхав із Маріуполя, на нових місцях проживання. Тож для мене питання, якою наша аудиторія буде, скажімо, через рік, — відкрите», — говорить Мурликіна.

Редакція готова до того, що рано чи пізно ті, хто покинув Маріуполь, можуть втратити інтерес до рідного міста, а видання — втратити їх як аудиторію. Однак поки у журналістів є підстави вважати, що їхня робота потрібна — медіа надає своїм читачам відчуття громади, можливість бути причетними до спільноти. 

«Наша аудиторія скоротилася втричі. Але вона все ще велика. І поки вона велика, ми будемо працювати. Я дуже мрію повернутися в місто й написати репортаж із площі біля міської ради. Мені здається, я навіть знаю слова, з яких його почну. І це мене тримає. Але все залежить від нашої аудиторії», — каже Анна.

«Краматорськ пост», Донеччина

«Найбільшим викликом для нас після того, як пролунали перші звуки сирен і вибухів, було зберегти колектив медіа», — згадує головний редактор видання «Краматорськ пост» Дмитро Лук’яненко. Хтось з його співробітників тоді переймався питанням, як врятувати сім’ю, хтось — як допомогти Силам оборони, чи то доєднавшись до війська, чи то зайнявшись волонтерством. Працювати практично не було кому.

Але згодом редакція почала переналаштовувати роботу. Основний упор довелось зробити на соціальні мережі, де публікувалась оперативна інформація: як відбувається евакуація, де видають гуманітарну допомогу, які аптеки, крамниці, заправки, поштові відділення працюють тощо. На сайті ж в основному розміщували експлейнери, яких на той час потребували люди. Їм потрібно було пояснювати, як діяти у тій чи іншій ситуації, до кого звертатися по допомогу і так далі.

Перебудови потребувала і бізнес-модель видання, яку довелось докорінно змінювати. «Якраз напередодні 22 лютого 2022 року ми склали новий інвестиційний план, і один з наших нових співвласників виявив готовність вкласти в наш розвиток певні гроші. Згідно з цим планом видання майже за рік мало вийти на повну самоокупність. Але широкомасштабне вторгнення усі ці плани перекреслило», — розповідає головред «Краматорськ пост». 

Втім, завдяки допомозі медіаспільноти, закордонних компаній і міжнародних донорів виданню вдалося втриматись на плаву. «Нам телефонували не лише давні партнери, а й подекуди незнайомі люди, які пропонували фінансову підтримку. Причому навіть не вимагали підписання якихось документів. Просто казали “Дайте номер номер картки і назвіть суму, яка вам потрібно”. До того ж на початках видання підтримували і деякі з наших співзасновників, чий бізнес не постраждав через вторгнення такою великою мірою, як у інших», — каже Дмитро Лук’яненко. 

Згодом видання виграла конкурс Академії DW, отримавши від організації і менторську, і фінансову підтримку. Завдяки цьому в нього з’явився новий бізнес-план, який допоміг редакції адаптуватися до екстремальних умов роботи. 

На початку квітня 2022 року редакція всім складом виїхала з Краматорська на Прикарпаття, хоча бажання покидати місто в колективу не було. Наполягали родини і партнери. З того часу «Краматорськ пост» почав жити «на два доми» — його співробітники не припиняли їздити у прифронтове місто, де збирали матеріал для репортажів, знімали фото і відео, брали інтерв’ю, а потім поверталися до Коломиї готувати публікації.

 Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах - Фото 4

Головний редактор Краматорськ Пост Дмитро Лук’яненко на Global media forum у Бонні, (Німеччина) у футболці з написом про те, що росіяни забрали в нього дім в окупованому нині Дебальцевому. Фото Віталія Улибіна 

Згодом географія перебування членів команди видання розширилась: головний редактор залишається на Прикарпатті, дві журналістки працюють у Львові, ще одна — в Одесі, проєктна менеджерка — у Києві, а кілька фрілансерів — у Краматорську. 

«Ми зберегли свою довоєнну аудиторію. Однак тепер вона розділилась на дві частини — на людей, які залишились в місті, і тих, хто виїхав з Краматорська або в інші міста України, або за її межі. Всі вони потребують контенту саме про Краматорськ, і ми як локальне медіа маємо їх ним забезпечити. Оскільки наше медіа не новинне, а тяжіє більше до аналітики, до журналістики рішень, до експлейнерів, до людських історій, нам потрібно бачити процеси із середини, відчувати, що відбувається в місті», — пояснює Лук’яненко.    

За його словами, медіа ретельно стежить за тим, що цікавить його читачів, час від часу проводить анкетування серед них, опитування у соцмережах. Це дає можливість краще розуміти інтереси аудиторії та адаптувати під них контент. 

Ворог намагається впливати на інформаційний простір, в якому перебуває читацька аудиторія видання, за допомогою російських анонімних телеграм-каналів, переповнених дезінформацією та ІПСО. Частина жителів Краматорську такому впливу, на жаль, піддаються, говорить Лук’яненко: «Але ми стараємось протиставити цьому якісний контент і більш цікаву та корисну інформацію, розвінчуємо фейки, прямо вказуємо на конкретні ресурси як такі, що транслюють ворожу пропаганду».

Крім того, медіа планує запустити проєкт про історичне минуле Донбасу, в якому спростовуватиме російські міфи про регіон та розповідатиме про історичні постаті, які вплинули на розвиток краю. «Ми бачимо, що у людей є попит на історичну правду, вони хочуть знати про український Донбас і про український Краматорськ», — каже Дмитро.

Завдяки грантовій підтримці від міжнародних донорів виданню вдалось вдвічі збільшити свій колектив — зараз у ньому працює вісім штатних співробітників та кілька фрілансерів. В планах редакції — зростати й далі. «Звичайно, ми розуміємо, що грантова підтримка не буде вічною, тому займаємось розробкою деяких проєктів, які, на нашу думку, могли б допомогти виданню отримувати додаткові фінанси», — розповідає головред. 

Що ж стосується планів колективу видання на «після перемоги», то поки, за словами Дмитра, горизонт планування діяльності медіа так далеко не простирається: «Сьогодні Краматорськ знаходиться дуже близько до лінії фронту. Обстріли міста почастішали. І нам необхідно будувати плани не на після перемоги, а на випадок, що ми будемо робити, якщо Україна втратить місто». 

Для цього редакція збирається провести консультації із представниками медіа, які релокувались з Бахмута, Маріуполя, Бердянська та інших окупованих міст, з тим, щоб вони поділились своїм досвідом. «Я щиро сподіваюсь, що нам цей досвід не знадобиться, але ми повинні мати план і на найгірший сценарій розвитку подій», — говорить Дмитро Лук’яненко.

Чому важливо підтримувати релоковані медіа та чи має у цьому брати участь держава

Підтримку релокованим медіа надають вітчизняні та міжнародні медіаорганізації. Серед них вже згадувані Празький громадянський центр, «Інтерньюз-Україна», IREX, Інститут масової інформації, Media Development Foundation, Lviv Media Forum, а також Міжнародний фонд «Відродження», «Репортери без кордонів»,  Агенція медійного росту «Або», «Детектор медіа» та інші. 

Розділилися думки медійників щодо гіпотетичної підтримки медіа з боку держави.  

«Хоча бодай часткове фінансування від держави було б доречним, аби зберегти ці видання. Зараз деякі з релокованих редакцій перебувають у критичному стані. Редакції не уповноважували мене називати їх і говорити про їхні проблеми, але вчора мала саме таку розмову», — розповіла «ДМ» представниця ІМІ у Луганській області Валентина Троян.

Водночас про бажання отримати фінансування з держбюджету від представників релокованих видань вона не чула. Всі розуміють, що в Україні є більш нагальні проблеми. 

 Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах - Фото 5

Представниця ІМІ в Луганській області Валентина Троян, фото Максима Поліщука, «Детектор медіа»

Між тим, програмний директор «Інтерньюз-Україна» Андрій Кулаков звернув увагу на те, що держава вже зробила перші кроки у цьому напрямку. Так, згідно з пунктом 26 Плану заходів з виконання рекомендацій Єврокомісії Міністерство культури та інформаційної політики розробило і затвердило «Дорожню карту для підтримки відновлення плюралістичного, прозорого та незалежного післявоєнного медіа-простору після припинення чи скасування воєнного стану». Але це, за словами Кулакова, скоріш стратегічні плани, аніж дієві рішення зараз. 

«Частково вирішити проблему можна на рівні регіональної влади. Ми вже спостерігали приклад медіа “Вісник Куп'янщини”, де місцева адміністрація замовляла друковані наклади цього медіа та безплатно розповсюджувала на території громади. Звісно, такі заходи також упираються в питання наявності бюджетних коштів, оскільки гроші, перш за все, мають йти на підтримку Сил Оборони», — каже представник «Інтерньюз-Україна».

 Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах - Фото 6

Програмний директор «Інтерньюз-Україна» Андрій Кулаков, фото з ФБ Кулакова

А ось креативний директор Lviv Media Forum Отар Довженко категорично проти навіть мінімальної бюджетної підтримки будь-яких медіа, крім Суспільного, іномовлення і армійських медіа. «Харчування з бюджету спричиняє в медіа невиліковні хвороби. Ідея створення касти медіа, які отримують дотації через те, що переїхали на нове місце, здається мені вкрай небезпечною для перспективи формування в Україні вільного, конкурентного і здорового медіаринку. Редакції, яким бракує ресурсів із традиційних джерел, можуть звертатись до міжнародних організацій по грантову підтримку», — каже Довженко.

Також проти залучення держави до підтримки релокованих медіа у розмові з «ДМ» висловився і проектний менеджер Media Development Foundation Олексій Хуторний. Зазвичай, пояснив він свою позицію, вкладаючи кудись кошти, держава хоче мати з цього свою вигоду. Тож існуватиме загроза, що в разі виділення фінансів на певну категорію медіа, держава вимагатиме, щоб вони транслювали потрібні їй меседжи. «Донори намагаються підтримувати медіа зі східних регіонів. Однак дуже великий виклик для них — досягти самоокупності без грантів. Наприклад, за рахунок спільнот. Мені здається, що для них це єдиний спосіб монетизації у разі, якщо підтримка донорів зменшиться», — говорить Хуторний.    

 Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах - Фото 7

Проектний менеджер Media Development Foundation Олексій Хуторний, фото з ФБ Хуторного

Представники донорських організацій визнають: роль релокованих регіональних медіа в інформаційній війні з ворогом, а також у підтримці жителів окупованих та прифронтових територій, надзвичайно важлива. 

«Ворог кожного дня витрачає величезні ресурси на те, щоб відвернути цих людей від України та зробити їх лояльними до себе. Регіональні медіа, давно знайомі місцевим жителям, за відповідної підтримки здатні протистояти цим інформаційним атакам та щоразу збільшувати ту кількість ресурсів, які ворог щоденно витрачає на ведення інформаційної війни, таким чином відбираючи ресурси в російської армії та поглиблюючи соціальну кризу у самій Росії. Наприклад, медіа “Карачун”, газета “Вісті”, “Трибун”, “Краматорськ Пост” отримали таку підтримку від “Інтерньюз-Україна” на виготовлення матеріалів для мешканців прифронтових територій з фокусом на протидію дезінформації», — розповів Андрій Кулаков.

Крім того, за словами Отара Довженка, у майбутньому ці медіа мають стати «рекультиваторами» інформаційних пустель після того, як українська влада і правопорядок повернуться на ТОТ. Підтримка діяльності та спроможностей релокованих медіа зберігає та збільшує їхній потенціал для участі у майбутній реінтеграції деокупованих територій.

 Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах - Фото 8

Креативний директор Lviv Media Forum Отар Довженко, фото з ФБ Довженка

Але при всьому цьому також не варто забувати, що медіа, як і будь-який бізнес і будь-які люди, які переїхали з окупованих і загрожених регіонів, вільні визначати своє майбутнє самі. «Не можна ставити їх у штучні рамки — наприклад, припускати, що маріупольське видання буде завжди тільки виданням про Маріуполь “в екзилі”, або що луганське видання зобов’язане повернутися в Луганськ, щойно місто буде звільнене. Варто бути реалістами: можливо, ми будемо чекати звільнення наших територій дуже довго. Колеги і редакційні команди можуть по-іншому розпорядитися своїм життям, ресурсом і талантом», — наголошує Довженко. 

Чимало журналістів-переселенців уже працюють у редакціях медіа інших регіонів і збагачують тамтешній медіапростір своїм досвідом і професіоналізмом. Ці люди, переконаний креативний директор Lviv Media Forum, мають розуміти і відчувати, що вони не в гостях, а в себе вдома — в Україні, і мають свободу обирати своє місце в українському медіапросторі.

Титульне фото: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги за темою
російська агресія
Джерело матеріала
loader
loader