Як серіал «Сімейний консультант» про дітей з аутизмом змусив свою цільову аудиторію страждати

Не секрет, що викликати емпатію і співчуття до певної проблеми можна передовсім у тих людей, які самі мають досвід подібних складнощів. Я про дітей з аутизмом знаю багато. Починаючи від власного родинного досвіду, закінчуючи циклами статей для різних видань з історіями успіху (і неуспіху) в роботі з адаптацією дітей з РАС до життя в суспільстві. 

Саме тому почесна місія оглядачки українського серіалу «Сімейний консультант», знятого за державні гроші в рамках резонансного конкурсу від телеканалу «Дім», випала мені. Не скажу, що я гідно впоралась із цим завданням, адже перегляд вітчизняного ігрового телепродукту переважно змушує мене страждати. А страждати я не люблю. Але тема мені близька, тож цікаво було, чи правдиво наші серіальники зображуватимуть нюанси буденного життя таких родин.

Опис сюжету на сайті телеканалу такий: «Головна героїня Світлана — за спеціальністю психолог. Після народження сина вона зосередилася на кар'єрі та довгий час не помічала у дитини ознаки РАС (розлад аутистичного спектру). Тому, коли у шестирічного Богдана діагностували синдром Аспергера, Світлана з почуття провини покинула роботу та повністю зосередилася на розвитку та домашньому навчанні сина. Повномасштабне вторгнення повністю зруйнувало усталений ритм життя героїв. Чоловік Світлани, Вадим, відправив сина та дружину за кордон, а сам пішов добровольцем у територіальну оборону. У чужій країні жінка опиняється віч-на-віч із різким погіршенням стану Богдана. Однак вона не опускає руки і потроху повертається до психологічної практики, щоб консультувати сім'ї, де ростуть діти з РАС».

Я лише додала б, що героїня не просто «потроху повертається до психологічної практики», вона зовсім не потроху повертається в Україну. А різко і несподівано. Тому що їй треба піти на впізнання тіла. Її чоловік зник безвісти, і можливо, один із невпізнаних «двохсотих» — це він. Треба підтвердити це або спростувати.

І тут ми підходимо до першого цікавого моменту. На жаль, не прописаного в сценарії, а утвореного завдяки нечітким акцентам під час зйомки. Тіло Світлана своїм чоловіком не визнала, але тепер їй треба принести зразки ДНК чоловіка, щоб його в разі чого можна було ідентифікувати. Але звучить це як «здати зразки», і наголошується, що в сина матеріал брати не будуть, бо він особливий, і взагалі не треба його турбувати. Тобто виходить так, наче це сама Світлана має здати своє ДНК, щоб по ній визначали тіло її чоловіка. Ні, ну а що? Чим чоловік не родич?

Героїня приносить гребінець з волосиною чоловіка, якого грає Валентин Томусяк — штатний блондин українського серіального виробництва. Але пардон за занудство, волосина на гребінці була довга і чорна. Як у Світлани, яку грає чорнява акторка Зоряна Марченко.

Коментарі глядачів у ютубі лише підтверджують думку оглядачки. І не дають їй запідозрити себе в тому, що вона (я) заснула десь уже на перших 10 хвилинах серіалу, пропустивши пояснення щодо ДНК.

Такі незрозумілості змушують навести різкість і контролювати себе, щоб не почати в своїй голові під перегляд серіалу складати список покупок у супермаркеті або пригадувати, де ж я поділа ті кляті дублікати ключів від квартири. Глядачі таке собі дозволити можуть, а оглядачам — зась. Бо не можна написати просто «не сподобалось, відключилась на 10-й хвилині».

Тож, до суті. Дві родини (точніше дві матусі) з дітьми, у яких різні форми РАС. У Світлани син з синдромом Аспергера. Цей різновид аутизму дуже полюбляють кінематографісти. Він зручний для створення персонажа. Зазвичай високий інтелект, непогана адаптивність у суспільстві, але при цьому свій (доволі чіткий і зрозумілий) набір ненормотипових ознак: прагнення до порядку і звичних ритуалів, зациклення та зосередженість на вивченні якоїсь певної теми (що подекуди дає ефект геніальності, принаймні в кіно точно) та невисока емоційність (і герой чи героїня автоматично виглядають такими флегматичними глибокими людьми із залізною витримкою). Треба розуміти, що це далеко від реальності людей із синдромом Аспергера, але для нормотипових людей вони здаються саме такими.

У дівчинки, дочки Світланиної подружки, інша форма аутизму. Через цю героїню автори намагались показати сенсорну вразливість людей з РАС. Дівчина постійно в навушниках. Я, як потенційна цільова аудиторія цього серіалу і людина, що вивчала нюанси аутизму, розумію, що для цієї героїні зовнішні голосні звуки нестерпні. Що їй треба їх приглушати, інакше її нервова система не впорається. Але іншим глядачам цього не пояснили. Тому дівчинка ніби просто постійно слухає музику.

Це ми з вами поки що визначаємо лише правдивість зображення поведінки людей з аутизмом. Ми навіть не намагаємось аналізувати сам серіал як продукт творчої команди. 

Щодо правдивості, я б сказала як синоптик: «місцями». Як опади.

Наприклад, в сцені спогадів головної героїні про розмови з чоловіком щодо сина, моя колега побачила героїню, яка її як глядачку дратує своїми претензіями до чоловіка, який пропонує раціональне вирішення проблеми. Я ж безпомилково вгадала сценарій багатьох родин з особливими дітьми. Де мама виснажена боротьбою за майбутнє дитини, за її адаптацію до суспільства і захист від агресивного нерозуміння оточуючих, і тато, який роками робив «чік-чік, я в доміку, це моя дитина, а з моєю дитиною не може бути щось не так, не лізьте до мене з цим всім». Тобто, тут вірю. І до того ж, в кадрі Марченко і Томусяк. У сцені немає акторів-епізодників та дітей-акторів. Тому все виглядає природньо.

І тут ми підходимо до прірви.

Що робить продукт, який покликаний бути соціально вагомим, пізнавальним та захопливим для тих, хто прагне зрозуміти інакший спосіб мислення, абсолютно непридатним для високої мети?

Не так багато коментарів під збіркою всіх восьми серій на ютубі, але і серед них є деяка одностайність.

Не в останню чергу, на думку Антоніни, розчарування викликає саме гра акторів. А точніше повна відсутність роботи з ними режисера. Принаймні, глядачу така робота непомітна, якщо вона і була. Завдання було не з простих — діти в кадрі. При чому діти, які мають правдиво зіграти однолітків з різними формами та ступенями тяжкості аутизму. І не сказати, що діти не старались. Але не старався режисер. Сцена: хлопчика погані діти б'ють гойдалкою, розбивають йому ніс. До нього біжить мамина подружка. Хлопчик сидить і спокійно потирає обличчя. В наступному кадрі подружка мами вже тримає хлопчика, який виривається в істериці і кричить щось про дітей, які образили його та іншу дівчинку. Ну не було в нього цієї емоції і не планувалось в момент, коли він чухав розбитий ніс.

Я вже мовчу про двох «вічно незадоволених бабусь на лавці» (тм), які говорять з такими інтонаціями, що поволі згадуєш «У нее преждевременные, сохранять невозможно, началась родовая деятельность» (с)

Врешті решт нам вже час мати свої такі меми. Тим більше, що актори стараються.

Серіал побудовано на появі перед глядачами різних дітей з різноманітними патернами поведінки людей з аутизмом. Але ж діти в кадрі не поводяться, як діти зі спектром. Дівчинка, яка виривається від мами з бабусею і насуплено зупиняється біля головної героїні в лікарні, не виглядає як дитина з аутизмом. А наша Світлана з першого погляду безпомилково ставить діагноз РАС (і так вона робитиме щораз, коли зустрічатиме дітей). Теоретично так могло бути. Але для визначення за 10 секунд діагнозу у дівчинки, їй недостатньо побігти по коридору. Так роблять і нормотипові діти. І героїня наша виглядає як навіжена тітка, що доколупалась до дитини.

Іноземці у виконанні наших акторів самі по собі частенько виходять блаженними. А тут ще й герой з аутизмом. «Пішла вода в хату», як каже знайомий. Грай — не хочу.