Прогресивний податок на доходи фізичних осіб. Чи є сенс іще раз входити в цю ріку?
Прогресивний податок на доходи фізичних осіб. Чи є сенс іще раз входити в цю ріку?

Прогресивний податок на доходи фізичних осіб. Чи є сенс іще раз входити в цю ріку?

Прогресивний податок на доходи фізичних осіб. Чи є сенс іще раз входити в цю ріку?

У парламенті заговорили про запровадження в Україні прогресивного податку на доходи фізичних осіб. Зокрема таку заяву зробив керівник парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев, чиї «податкові новели» традиційно викликають збурення суспільства, хоч би якими вони були по суті. Але це той унікальний випадок, коли Гетманцева можна підтримати, в усякому разі саму ідею, тому що механіка реалізації ідеї прогресивного податку може бути різною.

Вибудовування справедливої шкали прогресивного податку, коли ставка податків знижується за мінімальними доходами за рахунок вищої ставки за великими доходами, потребуватиме часу та цілеспрямованої державної політики.

Це як вирощувати дерево соціальної стабільності та справедливості. У нас це наразі карликове деревце бонсай… Але мета такої політики — подолати нерівність, і це завдання не тотожне досягненню «загальної рівності», як дехто думає.

Ось він — «багатий дециль»

В Україні вже є досвід запровадження прогресивного податку, причому з досить розгалуженою системою ставок. Цей досвід визнано в цілому невдалим, і цьому є досить логічне пояснення — прогресивна ставка має з’явитися лише тоді, коли в суспільстві виникає стабільне й досить глибоке фінансове та майнове розшарування. Умовно кажучи, мають з’явитися соціальні групи з вищими доходами.

Україна формату 1990-х — початку нульових — це більш-менш гомогенне суспільство, нижні «децилі» якого не так уже й сильно відрізнялися від верхніх. Так, у той час з’явились і надбагаті, але їх було менш як 1%, і їхні доходи перебували переважно в «тіні».

Якщо говорити про нинішній формат суспільства, то в Україні вже існує так званий верхній дециль, або 10% найбагатших. Ці дані підтверджуються і даними статистики: в Україні група населення, яка може накопичувати фінансові та майнові активи після покриття всіх поточних витрат, становить у середньому 5–8%.

Кількість сходинок або шкал прогресивної ставки податку на доходи фізичних осіб має відповідати кількості тих самих розшарованих за доходами суспільних груп. Звісно, що багатше суспільство, то більше там застосовується шкал чи сходинок оподаткування. Наприклад, у США семиступенева модель, у Швейцарії — 14-ступенева для сімейної пари та 10-ступенева для одиноких людей. А в Польщі — лише двоступенева.

Класична прогресивна модель виглядає так:

1) нульова ставка на мінімальну зарплату;

2) базова ставка на середній рівень доходів;

3) підвищена/прогресивна ставка на великі доходи.

Прогресивний податок — це не лише інструмент зниження соціальної нерівності, а й іще механізм перерозподілу податкового тиску між багатими регіонами та бідними, між столицею та провінцією.

В Україні основна частина прогресії з ПДФО у разі запровадження додаткової шкали припала б на Київ, Київську область, Львів і Дніпро. Водночас запровадження прогресивної шкали майже не торкнулося б сіл, невеликих міст і містечок та навіть деяких обласних центрів, таких як Чернігів, Суми, Миколаїв, Херсон. Тобто більш справедливо відбувався б розподіл податкового навантаження не тільки між суспільними стратами (бідні-багаті), але й у рамках географічного вирівнювання.

Хто теоретично в Україні міг би платити збільшений податок на доходи?

Однозначно з цього переліку треба виключити військових.

Щодо інших, то ми вже з’ясували, що в Україні сформувався свій «дециль» — це передусім підприємці та, так би мовити, «надбудова»: аудитори, юристи, фінансисти.

Ще одна група — «нова шляхта», тобто люди, які працюють на посадах у державних структурах (бюджетних і на держпідприємствах) і отримують досить високу зарплату. Більшу частину цих людей сконцентровано у Києві.

Розпочинаємо обережно

Саму реформу в Україні можна було б розпочати досить обережно. Наприклад, із зниження базової ставки на мінімальні доходи (на рівні реального прожиткового мінімуму) з 18 до 13%, тобто на 5%. Сумарно це призведе до падіння доходів держбюджету приблизно на 20 млрд грн. Людина із заробітною платою не більш як 10 000 грн на місяць, унаслідок таких змін отримає додатково 500 грн доходів щомісячно, або 6000 грн на рік.

Проте додаткова прогресивна ставка на доходи (зростання з 18 до 23%) у розмірі понад 100 тис. грн на місяць принесе до бюджету додатково 15 млрд грн. Реальна ставка для зарплати в 100 тис. грн при базі для орієнтовного мінімального доходу в 10 000 грн становитиме 22,5% (22% х (100 000 — 10 000)/100 000). Переплата податку — до 4000 грн на місяць.

Надалі, після війни, у міру зростання прошарку людей із високими податками, ставку для людей із низькими зарплатами необхідно знижувати доти, доки вона не зменшиться до нуля відсотків (доходи у розмірі мінімальної зарплати варто взагалі не оподатковувати).

Важливо відзначити, що такий фіскальний маневр вигідний економіці та навіть, хоч як це парадоксально звучить, людям із високою зарплатою (які платитимуть більше). Адже 4 мільйони людей, які отримають збільшення доходів у 500 грн на місяць, — це 2 млрд грн додаткового платоспроможного попиту, або до 24 млрд грн на рік. Стимулювання економіки через попит — це зараз ключовий драйвер зростання.

Умовно кажучи, можна платити всім одну пласку ставку податку на доходи у розмірі 18% у бідній країні, а можна частині заможного населення сплачувати прогресивну ставку у 23%, але у країні із зростаючим рівнем життя і, відповідно, зростаючими можливостями (звісно, цей фактор зараз певним чином нівелює війна, але лише частково). У такій моделі одна людина з великими доходами платить на місяць на 4000 грн більше, щоб вісім осіб із низькими доходами отримали додатково по 500 грн. І ці 4000 грн знову повернуться в економіку.

Тут дуже важливо звернути увагу саме на цей момент: запровадження прогресивної ставки для одних і зменшення базової ставки для інших, бо в моделі Гетманцева прогресивна ставка запроваджується без зниження базової ставки для бідних, — щипати пір’я будуть з «обох гусок», і з тієї, що з «жирком», і з тієї, що майже гола.

Ще один варіант — встановлення цільових напрямів використання збільшеної прогресивної ставки податку, наприклад, на допомогу хворим дітям, на потреби інвалідів війни тощо.

Привид бродить країною, привид Податкової революції

Незважаючи на критику прогресивної моделі оподаткування, в Україні вона вже існує! Адже є базова ставка у розмірі 18% (заробітна плата, доходи за депозитами у банках, тощо), 0% — ставка за операціями з державними цінними паперами, 5% — ставка за дивідендами та 9% — ставка за операціями інститутів спільного інвестування (ІСІ).

Неважко помітити, що в Україні діє прогресія навпаки, коли ставка податку зменшується, а не збільшується, із зростанням доходів. Тому що найменші індивідуальні доходи — це зарплата більшості населення. Значно більші доходи (індивідуально, а не у загальному обсязі) отримують за операціями ІСІ (наприклад, венчурні фонди), але ставка вже менша — 9%. Ще більші індивідуальні доходи за дивідендами по корпоративних правах, а там ставка ще нижча — 5%. Ну а одні з найбільших — це доходи за операціями з державними цінними паперами, там узагалі 0% (згадаймо електронні декларації деяких наших політиків).

Тобто податкова система в Україні налаштована на користь багатих і на пригнічення доходів більшості населення.

Які кроки потрібно зробити?

По-перше, встановити золотий стандарт соціальної політики: мінімальна пенсія, мінімальна заробітна плата, реальний прожитковий мінімум і неоподатковуваний мінімум доходів громадян мають дорівнювати одній сумі.

Зараз неоподатковуваний мінімум доходів громадян в Україні становить 17 грн! Тобто кожна гривня, починаючи з вісімнадцятої, підлягає оподаткуванню. І лише щорічними законами про державний бюджет цю суму підтягують під певну соціальну податкову пільгу у розмірі 50% бюджетного прожиткового мінімуму — зараз ця пільга становить лише 1514 грн.

По-друге, нарешті передати обов'язок зі сплати податків від роботодавця найманому працівнику. Тобто роботодавець сплачує найманому працівнику брутто-зарплату, а не нетто, як зараз. А найманий працівник уже сам раз на рік сплачує податки до державного бюджету за базовою ставкою, скажімо, 15% (при цьому мінімальна заробітна плата не оподатковується).

Цим повністю знищуються стимули бізнесу щодо оптимізації системи оподаткування праці: набагато простіше заплатити працівнику брутто-зарплату, адже механізмів оптимізації більше не існує (роботодавець не платить цих податків і не впливає на них).

Найманий працівник під час щорічної сплати податку отримує право на широкий податковий кредит, тобто на зменшення бази оподаткування на суму інвестицій у свою сім'ю: іпотека, витрати на освіту, медицину тощо.

Такий механізм заохочує до реінвестицій доходів в економіку: будівництво, медичну галузь, освіту, а не до непродуктивних накопичень. Крім того, годувальник сім'ї має отримати право на зменшення бази оподаткування відповідно до кількості членів сім'ї на утриманні, передусім дітей. Таке зменшення доходів годувальника до оподаткування здійснюється згідно із розміром реального прожиткового мінімуму на одну утримувану особу.

Це надаватиме додаткові фінансові стимули до інвестицій у дітей і непрацездатних осіб на утриманні. Право на соціальну допомогу необхідно чітко прив'язати до сплати податків.

У такій моделі, крім базової ставки у розмірі 15% і нульової ставки на мінімальні доходи, встановлюється прогресивна ставка на великі доходи у подвійному розмірі, тобто 30%.

Великі доходи розраховуються як певна кількість середніх заробітних плат на місяць, наприклад 10 чи 15.

У рамках такої революційної реформи необхідно вирішити проблему касових розривів місцевих бюджетів, адже нинішня система нарахування ПДФО є головним джерелом їхніх доходів.

На перехідний період (до п’яти років) місцевим бюджетам можна залишати 100% податку та надавати казначейські безвідсоткові позики для вирівнювання дисбалансів протягом року (адже запроваджується новий механізм нарахування податку на доходи раз на рік, а не раз на місяць).

Це дійсно революційні зміни, справжня Податкова революція, яка відновлює баланс оподаткування між працею, капіталом, активами та споживанням.

Вона відокремлює оподаткування населення від оподаткування бізнесу. От і подивимося на реальні платежі різних донорів бюджету і хто насправді годує державу. Спойлер — населення!

Зрештою, цей підхід створить прошарок громадянського суспільства — вільних платників податків, які усвідомлюють ціну держави та голосують за бізнес-плани політичних партій, замість прошарку «податного стану», який голосує або за медійну порожнечу, або за «гречку».

Майже політична програма майбутньої партії, залишилося тільки знайти відповідні суспільні рушійні сили.

Джерело матеріала
loader
loader