Нескінченна історія. Кілька абзаців про антропологію «Племені»

Цього дня маємо річницю, про яку багато хто може й не пам’ятати. Між тим, для сучасного українського кіно це ключова дата; можна навіть сказати, що саме сьогодні наша «нова хвиля» отримала фестивальне хрещення. Усі регалії перераховані у Вікіпедії: перший у світі фільм, знятий винятково жестовою мовою, перший фільм, що взяв одразу три призи «Тижня критики» з Гран-прі включно, прокат у десятках країн, понад 40 призів тощо.

Мирослав Слабошпицький

А втім, попри всю закордонну сенсаційність, «Племені» вдома не дуже пощастило. Провини режисера в тому немає: не те місце, не той час. Суспільна дискусія, яка мала б стартувати за національною прем’єрою, фактично так і не відбулася — бо почалася війна. Замість розмови по суті ми мали хіба що скандал із тодішнім Оскарівським комітетом, що відправив замість «Племені» завідомо непрохідний фільм.

Зараз, через десять років, зрозуміло, що «Плем’я» внесло Україну на сучасну світову кіномапу. Та все ж таки значення цієї роботи, яку досі регулярно зводять до суто соціального контексту, досі недооцінене. І це спонукає зробити додаткові зауваження, які видаються важливими для розуміння фільму.

Відштовхуватися потрібно від назви. Йдеться про плем’я. Не про окремого персонажа, не про конкретну банду здичавілих інтернатівців (напевно, буває гірше), а про плем’я як спосіб організації людської спільноти.

Саме тому помилково думати, що «Плем'я» — далека від нас картина суспільного дна. Будь-яка диктатура в тому чи тому вигляді є племінним устроєм — із вождем, ініціаціями, кастами, суворими законами, нещадним добором із самого народження (слабким, зайвим не жити — звідси й сцена аборту), донезмоги прагматичними відносинами, в яких людино-одиниці стають міновим товаром. Помри ти сьогодні, а я завтра. Тиранія племені, керуючись розрахунком, зводить у культ смерть (звідси євразійський «культ смерті» в «1984» Орвелла).

Здається, це і шокує у фільмі: жахливий уклад, за якого жодна жорстокість не виглядає перебільшенням.

Але ж так нас намагалися змусити жити з 2010 року. Саме в цій пастці варварського устрою і зробили ми рівно або майже те, що зробив головний герой: (політично) знищили вождя, вбили або прогнали його псів, відмовилися слухати жерців-повідувачів. Тому, коли «Плем’я» вийшло в прокат, воно здавалося не менш актуальним, ніж документалістика Майдану.

Є й більш фундаментальний момент.

Думаю, кожен, хто пам’ятає свої ранні роки, погодиться, що дитинство, юність, молодість відтворюють племінні ігри. Завжди й усюди, незалежно від характерів, національностей, походження. Відмінності — лише в ступені жорсткості ритуалів. Незмінно: вожді, ієрархії, посвяти.

Кожна й кожен рано чи пізно потрапляє в плем’я. І кожному й кожній рано чи пізно доводиться своє плем’я залишити, а іноді не просто піти, а підірвати зсередини, зруйнувати в той чи той спосіб, заради любові чи заради свободи — що часто одне й те саме.

Ось чому фільм Слабошпицького — універсальна оповідь. Зокрема про тих, хто думає, що їх це жодним чином не стосується.