Не встиг народити дітей. Він, сільський хлопець, працював у театрі і вчителем. Коли приїжджав до сестри, просив не стелити йому, спав на лавці чи підлозі.
«Мені, Лікерцю, треба до твердого привикати», казав. Петра заарештували за співпрацю з ОУН. При обшуку знайшли Кобзар і намальований на сторінці тризуб.
Бабця понесла йому ковдру і якісь речі, а він сказав не приходити: «В тебе, Лікерцю, діти». Петро, як і тисячі українців, не пережив увʼязнення. За пів року помер, згнив фактично, в Челябінській тюрмі.
Йому було 25 років. Де його останки? Хтозна.
Тепер я приблизно уявляю, як хоронили людей, які гинули в радянських тюрмах. Скидали в одну яму. Бо з часу, коли я знайомилася в архіві СБУ з Дело #13682, справою мого родича Петра Пилипишина, я написала не один матеріал про жертв політичних репресій і мала за честь спілкуватися з ними.
З тих пір кожного разу, коли я в церкві складаю список померлих, за упокій душ яких моляться священники, ніколи не забуваю написати імʼя Петро. Сьогодні ми згадуємо жертв політичних репресій. І сьогодні репресії продовжуються. Їх чинить та сама країна. Тими самими способами.
Христина Коціра, головна редакторка hromadske
Текст публікується з дозволу авторки, оригінал за посиланням.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.