"Біоробот" у свинцевих латах: як викладач зі Львова лопатою чистив зруйнований енергоблок ЧАЕС
"Біоробот" у свинцевих латах: як викладач зі Львова лопатою чистив зруйнований енергоблок ЧАЕС

"Біоробот" у свинцевих латах: як викладач зі Львова лопатою чистив зруйнований енергоблок ЧАЕС

Без очищення майданчиків вентиляційної труби на ЧАЕС не можна було завершити спорудження захисного саркофага

Рівно 38 років тому стався найстрашніший ядерний цивільний інцидент у світі — аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Серед тих, хто долучився до ліквідації наслідків катастрофи був і львів’янин, нині полковник внутрішньої служби у відставці Михайло Судніцин. Тоді, 1986 року, він — викладач профільного навчального закладу — очолив групу курсантів-добровольців, з якими провів кілька днів на ЧАЕС.

Разом з колегами з Харкова їм довірили складне і небезпечне завдання — зачистити від радіоактивних елементів вентиляційну трубу зруйнованих енергоблоків. Це дозволило згодом завершити роботи по накриттю покрівлею саркофага. Як це відбувалося, ліквідатор розповів "Телеграфу".

"Слава Богу поїхали одиниці, а не всі"

На момент, коли сталася аварія на ЧАЕС, Михайло Судніцин працював у Львівському пожежно-технічному училищі, де викладав цикл пожежної тактики. Серед інших тем майбутні фахівці розглядали і зброю масового ураження, один з видів якої — ядерна, мав серед наслідків радіоактивне забруднення. Але виявилось, що небезпечним може бути й мирний атом.

— Про катастрофу на ЧАЕС дізнався "по роботі", нас тоді зібрали і повідомили, щоб ми готувалися, — згадує в розмові з "Телеграфом" Михайло Володимирович. — Відповідно, і в училищі і для курсантів, і для офіцерів я проводив заняття з радіаційної безпеки, розповідав, як поводитися у зоні ураження, які існують заходи безпеки тощо. Питання залучення до ліквідації постало у вересні, тоді всіх нас вишикували, а начальник училища запитав, хто хоче поїхати на ЧАЕС. Охочих серед курсантів було багато, але обрали з-поміж них тільки дев'ятеро, плюс я мав бути старшим групи. І слава Богу, що поїхали одиниці, а не всі.

Михайло Судніцин (в центрі внизу) каже, що бажаючих поїхати на ЧАЕС було серед курсантів багато, але обрали найкращих.

Цьому пошуку добровольців у навчальних закладах, які на той момент підпорядковувались Міністерству внутрішніх справ, передувало рішення на найвищому рівні. Адже зачистити низку об’єктів від високорадіоактивних елементів — графіту, тепловидільних елементів (ТВЕЛ) тощо — техніка була просто нездатна. А кваліфікації військових, яких залучали до цієї роботи, не вистачало.

Про це, зокрема, згадує в книзі "Дві трагедії XX століття" кандидат технічних наук, генерал-майор Микола Тараканов, який керував ліквідацією наслідків аварії в цей період: "І ось ця нагромаджена маса з 26 квітня по 17 вересня лежала на покрівлях третього енергоблока, майданчиках головної вентиляційної труби, розвіювалася вітрами, омивалася дощами в очікуванні, поки нарешті дійде черга і до її видалення. Усі чекали й надіялися на робототехніку. Дочекалися. Вертольотами кілька роботів були доставлені в особливо небезпечні зони, але вони не спрацювали. Акумулятори сіли, а електроніка відмовила".

Головна причина цього, за словами Тараканова, була в тому, що завдання на розробку й виготовлення механізмів давали без урахування особливостей робіт на ЧАЕС. А якщо деякі машини й витримували, на станції були важкодоступні ділянки, куди вони не могли добратися.

— На очищення покрівлі машинного залу, наприклад, залучили техніку, виготовлену у Львові. Але такі машини не могли піднятися по вертикальній драбині, яка вела на технологічні майданчики вентиляційної труби, — продовжує розповідь Михайло Володимирович. — Це могли зробити тільки люди, чи "біороботи", як тоді нас називали. Зрозуміло, що це мусили бути фізично підготовлені, витривалі, спокійні чоловіки, які мали навички роботи в екстремальних умовах на висоті. І під ці характеристики підходили курсанти Львівського та Харківського пожежно-технічних училищ.

Такі місяцеходи застосовували на ЧАЕС для очищення покрівлі машинного залу, але техніка довго не витримувала.

На ЧАЕС ми прибули 30 вересня 1986 року, де познайомились з колегами з Харкова. Того ж вечора один з курсантів з цього міста — Віктор Сорокін — провів розвідку. У повному екіпіруванні пробіг по даху третього енергоблоку до драбини, а звідти один за одним піднявся на трубні майданчики і повернувся назад. На основі отриманих даних був розрахований час, який можуть перебувати в небезпечній зоні люди. Це буквально лічені хвилини — від 7 до 20, залежно від показників, зафіксованих в різних точках.

Для захисту "біороботів" застосовували свинцові елементи, але це захисне обладнання було саморобним.

І вже наступного ранку після отриманих інструкцій наша група розпочала роботу. Для розуміння: ми мали на собі захисні обладунки, які важили кілька десятків кілограмів. Це були такі рентгенівські фартухи з освинцьованої гуми, захисні окуляри з оргскла, рукавиці освинцьовані, взуття зі свинцевими устілками, респіратори типу "пелюстка". До цього додавали лопати, якими мали підхоплювати шматки графіту, ТВЕЛів і скидати їх вниз у зруйнований реактор. Працювали парами, я з Віктором Авраменком завершував виконання завдання. Страху тоді не відчував, було розуміння, що хтось має виконати це очищення, бо на той момент вже було зведено стіни саркофага, лишалось його накрити, — підкреслив Михайло Судніцин.

Згадують тільки з нагоди річниці

Всю операцію за участю курсантів і викладачів з Харкова і Львова провели у першій половині дня 1 жовтня. За другу — бійці цивільної оборони виконали чистку зони "М" від шматків радіоактивних елементів, що впали з трубних майданчиків. Відзначили цю подію показовою акцією в дусі тих часів — підняттям на верхівку вентиляційної труби червоного прапора.

Курсанти з Харкова та Львова зачистили один за одним технологічні майданчики навколо вентиляційної труби.

— Після ЧАЕС нас доправили до шпиталю у Києві, де ми перебували 21 день, — додає подробиць про події 38-річної давнини Михайло Володимирович. — Тоді на трубних майданчиках, на щастя, обійшлось. Зле нікому з курсантів не стало, хоча ми отримали дози опромінення від 16 до 23 рентгенів. Як це давало про себе знати? Відчували слабкість, з’явився металевий присмак у роті. Нас тоді обстежили, призначили курс лікування. І ми також отримали багато уваги від журналістів, про нашу роботу написали відомі на той момент видання — газети "Советский инженер", "Радянська Україна", журнал "Огонек". І в перші роки після аварії про нас всі знали, пам’ятали, але згодом почали згадувати тільки з нагоди чергової річниці.

На одну з таких 2011 року у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, де певний час працював Михайло Судніцин, було відкрито пам’ятний знак героям-ліквідаторам на ЧАЕС. Крім того, Михайлу Володимировичу разом з колегами вручили пам'ятні знаки від міністра МНС України, а йому окремо — ще й ключі від автівки.

— Вийшло так, що ті ключі від ВАЗ-2107 я отримував двічі. Спочатку це сталося у Головному управлінні пожежної охорони у Києві, куди запросили на вшанування ліквідаторів, — згадує Михайло Володимирович. — Потім цю автівку я пригнав до Львова і там церемонію з ключами повторили ще раз.

Того року, до речі пішов з життя курсант моєї групи Іван Блашко, на кілька років раніше — 2007-го — Сергій Климчук, а 2006-го помер Олександр Свентицький. Спілкувався після того з їхніми рідними, вони казали, що смерті пов'язані перебуванням на атомній станції, — каже співрозмовник.

Час від часу колеги по Чорнобилю зустрічаються у Львівському держуніверситеті безпеки життєдіяльності.

Загалом за роки, що минули з катастрофи, Михайло Судніцин неодноразово повертався до подій вересня 1986 року. І під час викладацької роботи, і коли вже пішов на пенсію й був запрошеним гостем на різних заходах, присвячених Чорнобилю.

— На ЧАЕС я після того ще побував тричі, крім того відвідав й інші атомні станції України — Запорізьку, Хмельницьку, Рівненську, — каже Михайло Володимирович. — Нас там збирали щорічно на наукові конференції, демонстрували нову техніку, дозиметричні прилади, захисний одяг — те, що могла використовувати пожежна охорона. Бо саме цей напрям мене цікавив і можу сказати, що багато було зроблено у порівняно з часом, коли сталася катастрофа у Чорнобилі. І в навчальні програми у фахових закладах внесли зміни, збільшили кількість годин і детально розбирали дії особового складу при аваріях на атомних станціях. Вивчають ці теми і зараз. І на цьому тлі повним ідіотизмом виглядали дії росіян при захопленні ЧАЕС та їхньому розташуванні в Рудому лісі, де й досі небезпечно. Але що у них насправді було в голові, ми знати не можемо.

Наслідки Чорнобильської катастрофи долали за рахунок людських ресурсів, долучивши до операції і курсантів.

Я вже багато років як відійшов від справ — займаюсь собою та онуками. У мене їх четверо. Найстарший — Юра Судніцин — пішов моїми стопами. Сам це вирішив, бо бачив перед очами мій приклад, закінчив Ліцей цивільного захисту, Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, магістратуру. З 2021 року — офіцер, зараз йому 26 і він — заступник начальника пожежної частина №1 міста Львова, виїжджав на всі прильоти, які були в нашому регіоні. Гасив пожежі, людей витягував з-під завалів — всяке бувало за час повномасштабного вторгнення. Ми з ним постійно на зв’язку. А молодші онуки — зараз у 3, 9, 10 класах, поки ще не вирішили ким бути, але навряд чи оберуть нашу професію.

Як повідомляв "Телеграф", завдяки інформаційним центрам для туристів українські спецслужби мали можливість "побачити" рух ворожої техніки Чорнобильській зоні.

Матеріал опублікований українською мовою — читати мовою оригіналу
Джерело матеріала
loader
loader