— Пане Романе, чи є у вас зараз можливість попри складнощі воєнного часу працювати за своєю основною професією та зніматись у кіно?
— З тих робіт, що хотілося б виокремити, не враховуючи епізодів у серіалах, можу назвати тільки свою участь у повнометражному фільмі «Вічник» режисера Івана Ніколайчука. Як на мене, це буде непогана картина, події в якій розвиваються з 1939 року і до кінця 80-х років минулого століття. Наскільки мені відомо, Іван Ніколайчук давно хотів зняти цей фільм і кілька років носився з цим сценарієм, шукаючи кошти на виробництво. У підсумку зібрав дуже круту команду. Оператором запросив Сергія Ревуцького, який був оператором у багатьох проєктах, зокрема й у серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія», в якому я теж знімався. Актори також дуже класні були. Так що цей проєкт я б однозначно виокремив. І роль також цікава. Я граю сотника Скобала, рекрутера, який заохочує головного героя іти воювати за Карпатську Україну. Вони під час бою разом потрапляють у полон до угорців. І далі саме Скобало допомагає герою втекти.
Під час зйомок серіалу «Козаки. Абсолютно брехлива історія»
— А що стосується волонтерства? Пам’ятаю, ви у перший рік повномасштабного вторгнення займалися машинами для ЗСУ.
— Звісно, продовжуємо роботу. І займаємося не тільки машинами. Якщо можемо десь щось дістати та відвезти туди, де це потрібно, — ми все це робимо. Я зараз здебільшого працюю з хлопцями з Броварської громади. Вони дуже завзяті. В основному «катаюся» з ними. Допомагаємо кільком бригадам: і «літунам», і танкістам, і мотопіхотним підрозділам. Також співпрацюю з волонтерською командою Михайла Жоніна (актор Михайло Жонін, зокрема, виконував роль капітана Гніздилова у серіалі «Пес» — «ДМ»).
— І в чому полягають, якщо можна так сказати, ваші волонтерські обов’язки?
— Якщо я можу десь щось дістати, я це дістаю. Якщо треба, сідаю за кермо. А ще спілкуюсь з особовим складом, граю для них концерти. Якщо дозволяють, то виступаю у прифронтовій зоні. В основному співаю у бліндажах. Здебільшого пісні Васі Гонтарського.
— До початку повномасштабного вторгнення у вас у репертуарі було багато російськомовних пісень. Зараз немає проблем із виконанням пісень і зі спілкуванням українською мовою?
— Жодних. У мене ж «половинчаста» сім’я. У мене батько російською, а мама — українською розмовляли все життя. Тому я здебільшого сам розмовляв російською мовою і співав також нею. Але я дуже добре знав і українську мову. У нас у сім’ї вільно розмовляли двома мовами. Коли навіть батьки інколи сварилися, то кожен висловлював претензії тією мовою, якою йому було зручніше (посміхається). І всі одне одного добре розуміли. Тобто «мовного питання» як такого для мене ніколи не існувало.
— Ви родом із Каховки, яка зараз під окупацією. Є якась змога підтримувати зв’язок із рідними та близькими, які залишилися там?
— Звісно. Намагаємося підтримувати їх, як можемо. На жаль, нещодавно там помер мій хресний. Не дочекався нас. І ми не змогли провести його… Його доньки живуть тут. Старі не захотіли виїжджати, а молодь поїхала. Це дуже болісна тема. Бо ми фактично ніяк не можемо їм допомогти. Тільки підтримати словами.
— Свого часу ви навчались у Донецькій державній музичній академії. Ймовірно, у вас і в Донецьку залишилися друзі. Чи є якась інформація про них?
— Серед моїх друзів таких, які підтримують Росію, начебто немає. А от серед колишніх колег — так. Є навіть такі, що воюють проти України. Або воювали. Можливо, вже і загинули. У мене зараз дуже мало інформації з того боку. Причому цікаво, що багато хто воював не за власним бажанням. Була така «промовиста» історія з оркестром Донецької філармонії, музикантам якого сказали, що вони поїдуть на гастролі у Маріуполь концерт грати. А насправді всім роздали автомати й погнали в окопи. Там половина складу цього оркестру і полягла. Взагалі спілкуватися з тими, хто зараз живе у Донецькій та Луганських областях, немає жодного сенсу. Їм неможливо нічого довести або пояснити. Телевізор робить із людьми неймовірні речі. Російська пропаганда — та будь-яка пропаганда — промиває мізки людям дуже сильно. Достатньо згадати, як нам за часів СРСР розказували про бандерівців. Що це якісь кровожерливі нелюди. Мої колишні вже тепер друзі з того боку, з якими я намагався спілкуватися, закидали мені зі зневагою: «Так що, кажуть, ти тепер “бандерівцем” став?». А я їм відповів: «Я ніколи їм не був, але ви, б…ді, зробили все, щоб я їм став! І я буду бандерівцем! А ви — горіть у пеклі! Ви вбиваєте людей: старих, малих! Ви братів моїх повбивали! Тому я готовий бути ким завгодно, якщо це потрібно, щоб помститися, щоб за…ти таких як ви!».
Тут відсидітися збоку не вийде. Якщо хтось ще «не визначився», значить, війна його ще не зачепила. Але якщо у людини гине хтось із рідних, близьких або знайомих, це дуже сильно «допомагає» самовизначитися.
— Знаю, що у вас також на фронті загинув рідний брат. Чи знаєте ви обставини його загибелі? Можете розказати про це?
— Знаю. Це сталося на Маріупольському напрямку під Старомайорським. Хлопці займали там дуже невигідні позиції, які було відбито у росіян. Але ці позиції, попри те, що вони були пристріляні росіянами, все одно наказували тримати. Максим зателефонував мені за два дні до загибелі й каже: «Брате, три доби відбули на передку. Людей не вистачає. Загалом справи дуже кепські. Всі пацани, які зайшли за ними — всі «двохсоті» й «трьохсоті». Зараз доварюємо борщ — і потім зранку знову на ті позиції. Брате, я не боюсь»…
Моєму брату було лише 43 роки. Він був дуже стриманим чоловіком, дуже врівноваженим і дуже сильним фізично. Я поклав слухавку і заплакав… Потім мені розказали, як усе сталося. Там на позиції було поранено одного хлопця. Брат побіг надавати йому допомогу, хоча можна було цього не робити. Поранення у того хлопця було легке й він сам міг би впоратися. Росіяни скинули на брата з дрона ВОГ — і йому осколками посікло праву частину тіла. Я був на упізнанні тіла та бачив ці поранення. Слава Богу, що ми ще тіло отримали. І змогли його гідно, як героя поховати. Максима, до речі, першого відспівували з загиблих воїнів у Храмі Святих Бориса і Гліба у Вишгороді. Цей храм довгий час був під Московським патріархатом, який забороняв відспівувати полеглих воїнів. Уявляєте?! Але минулого літа місцева громада відібрала цей храм у московських попів.
Побратими Максима, які його виносили після поранення, були впевнені, що врятують його. Він був у свідомості після поранення, розмовляв. І лише коли його вже вантажили на медевак, він почав трохи заговорюватись. Як я й казав, у нього була посічена права половина тіла від ноги й до плеча. І начебто осколки там дрібні, але один залетів під «бронік» і пробив печінку. Тому його просто не довезли. Він помер від внутрішньої кровотечі. Але він виконав наказ і свій обов’язок до кінця і загинув зі зброєю у руках, як герой.
— Що для вас зараз означає можливість хоч інколи займатися своєю основною роботою: зніматись у кіно, співати на концертах?
— Це просто дає мені змогу трохи відволіктися на деякий час від нашої реальності. Але це повністю не знімає того морального тягаря, якій зараз відчуваю не тільки я, а й усі українці. Я не виняток. Все одно ти з ранку прокидаєшся і ти знову поринаєш у нашу реальність. Я з концертів майже нічого не маю. З військових, звісно, ми жодних грошей не беремо. А на інших концертах якщо на паливо заробляємо, то вже добре. Все, що ми збираємо з аукціонів, ми до копійки перераховуємо на ЗСУ. У кожного з нас, якщо так можна сказати, є свої «підшефні» підрозділи, на які кожен із нас перераховує гроші. Поки я не зі зброєю у руках — я намагаюся бути максимально корисним там, де я це можу робити. Якщо завтра станеться по-іншому й буде така потреба — я без вагань візьму до рук зброю і піду воювати.
Я вже перебував у лавах ДФТГ. Це Добровольчі формування територіальних громад. І я вважаю, що тоді мені пощастило хоча б туди прилаштуватися і я був радий, що нам зброю роздали. Бо, наприклад, мені телефонували колеги-актори й питали: кому треба дати хабаря, щоб узяли у батальйон. До смішного доходило попри те, що було зовсім не до жартів. Бо артистів тоді дуже неохоче брали до ТрО й подібних підрозділів, оскільки й без того охочих вистачало. Далі, коли русню від Києва відігнали й наш батальйон розформували, нам прямо сказали: «Хлопці, далі шукайте самі свою долю». Нас нікуди не агітували, не заохочували. Нас просто розпустили. Я тоді поміркував і вирішив залишитися там. Принаймні, поки я займаюсь тим, що вмію, і в такий спосіб допомагаю тим, хто воює. Далі буде видно.
— Зараз, щоб вийти на сцену або знімальний майданчик, вам потрібно пересилювати, змушувати себе, чи у вас усе це йде легко, без проблем?
— Коли ти вже досвідчений артист, то можеш «перемикатися» підсвідомо. Це особливість професії. Ти посміхаєшся у кадрі або на сцені не тому, що тобі хочеться посміхатись і у тебе гарний настрій, а тому, що так треба. І співаєш ти не тому, що тобі хочеться співати. Ти артист. Ти повинен перевтілюватися, попри те, які в тебе емоції вирують у душі.
— Як ви ставитеся до деяких «зірок-блогерів», які попри війну продовжують знімаються в гламурних фотосесіях і викладають ці світлини у соцмережах? Чи взагалі це припустимо під час війни?
— Різні бувають блогери. Взяти хоча б мого друга Мишу Жоніна. Він влаштовує стрими в соцмережах не для того, щоб похизуватися в капелюсі, не тому, що це йому приємно і не тому, що йому немає куди витратити час. Він цими стримами збирає донати на ЗСУ. І перераховує всі ці гроші хлопцям на фронт. Я це знаю точно. Якщо блогер зумів пристосувати свою діяльність для допомоги ЗСУ, для допомоги державі, то хай він хоч голий скаче перед камерою. У мене до нього жодних претензій немає. Але якщо людина вдає, що все, що відбувається навкруги, її не стосується, що все це минеться і без неї, то значить цю людину ще не «зачепила» ця війна. Не вбила нікого з її близьких і рідних. От і все. Я про це казав вище. Хай кожен робить все, що він хоче. Я нікого не засуджую. Але якщо ти живеш окремо від цієї війни, то ти — не українець або не українка.
Усі росяні несуть відповідальність за цю війну. Навіть якщо вони сами не вбивають українців, це роблять інші з їхньої мовчазної згоди. Якщо вони платять податки своїй державі-агресорці, якщо вони нічого не роблять, щоб скинути цей кривавий путінський режим, вони вже злочинці для мене. Колективна відповідальність за цю війну має бути у всіх росіян.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.