Фільм української режисерки Капоріної отримав нагороду як найкращий документальний повний метр на кінофестивалі в Манчестері

Власне, все починається репортажем. Молода дівчина з песиком на повідці й українським прапором поспішає на мітинг солідарності з Україною в Манчестері. Маса синьо-жовтих знамен, участь беруть переважно жінки й діти. Телевізійна група питає в маніфестантки про причини акції. Далі — розгорнутий сюжет каналу ІТV, присвячений річниці широкомасштабного російського вторгнення в Україну.

Героїнею фільму є одна з тих жінок, що зібралися хмарного дня в центрі Манчестера — Яна Мотицька, 1991 року народження. Працювала у фінансовому відділі в Київській міській держадміністрації, аудиторкою в Держаудитслужбі. Ростить сина Даміра. Батько Даміра, чоловік Яни — Бадрі Лолашвілі, народився 3 січня 1980 року в Грузії, ще в дитячому віці переїхав із батьками в Україну. Очолював КНП «Освітня агенція міста Києва», сприяв диджиталізації освіти, запровадженню в школах сучасних технологій. У 2014 році підписав контракт із ЗСУ, ніс військову службу на сході України. З початком повномасштабного російського вторгнення був мобілізований і перебував на передовій. Обіймав посаду офіцера запасної роти 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Загинув 13 березня 2022 року внаслідок запеклого бою в селі Мощун Київської області. Тіло довго не могли знайти. Похований 6 травня 2022 року в селищі Драбів на Черкащині.

Капоріна розкриває історію поступово, крок за кроком. Спочатку Яна здається дуже впевненою в собі, коли, наприклад, фотографується у вінку та з Даміром на руках. Але в цю фотосесію різким, болісним монтажем вклинюються кадри весілля Яни та Бадрі: відео з урочистими вбраннями та білою сукнею, з квітами й танцями, з прогулянками парком.

Для Бадрі, природженого освітянина, не стояло питання йти чи не йти на фронт. Він перевіз дружину й дитину до батьків на Черкащину заздалегідь, ще до 24 лютого. А потім відправився на «нуль», навіть до пуття не сказавши близьким — оберігав їх.

Капоріна взяла непросту тему — фільмувати людину після такої втрати. Яна цілком соціальна, добре тримається. Дбає про Даміра, шукає роботу і нове житло, ходить на мітинги. Але глибина її травми проривається найгострішими емоційними моментами, фразами на кшталт «Війна поставила життя на паузу», «Я не знаю, що я хочу», «Яна в Бога не вірить». На черговій демонстрації, коли всі співають гімн, Яна раптом замовкає, збивається на сльози — дуже нечаста реакція. По суті, ці миті інтимності є найціннішими у фільмі.

І саме тому, коли героїня врешті-решт говорить: «Треба жити далі. Треба жити за двох» — це не просто слова. Це готовність до вчинку, до руху. Це твердість воїтельки.

Альона Капоріна, пряма мова:

— Наприкінці травня минулого року я приїхала до Манчестера та через пару місяців почала працювати в продакшн-компанії Chief. Компанія знала, що я режисерка, і запропонувала зняти документальний короткий метр із їхньою допомогою на 2–3 знімальні дні. Адже я беру активну участь в українських мітингах у Манчестері щосуботи. Я дуже зраділа й одночасно дуже злякалася. Адже від початку повномасштабної війни я зовсім втратила творче сприйняття світу. Просто замкнулася на базових налаштуваннях: їсти, пити, щось робити для України та й усе.

Альона Капоріна

Одного разу подружка сказала мені, що до нас на мітинги ходить дівчина, яка втратила чоловіка на війні. Вона живе в Манчестері з маленьким сином. Коли прийшла пропозиція зробити короткий метр, я зустрілася з Яною і спитала, чи згодна вона розповісти свою історію. Вона погодилася, компанія все схвалила, але тут почалися проблеми, бо я ніяк не могла знайти цікавого режисерського рішення. Лише за місяць-два-три змогла викласти свої думки на папері. Але це вже був повний метр, і вже було запізно. Тож рішення фільмувати переважно на мобільний є вимушеним, бо стояв такий вибір: або знімаю сама, або не знімаю нічого. Я обрала знімати. І це спрацювало як творчий прийом.

Альона Капоріна та Яна Мотицька

Приз на кінофестивалі дуже мене здивував. Адже це мій перший неігровий фільм, я ніколи не хотіла знімати документалістику. Багато в чому була не впевнена. Тож спочатку здивувалася, коли фільм відібрали на фестиваль. А потім була прем’єра і ця нагорода. Я досі вражена, досі не можу повірити в це.

Скриншот на головній: Яна Мотицька, кадр фільму «Сонце, що сходить»