Дідуся поховали на городі: мати школяра з Маріуполя розповіла, як створювався його знаменитий щоденник війни
Дідуся поховали на городі: мати школяра з Маріуполя розповіла, як створювався його знаменитий щоденник війни

Дідуся поховали на городі: мати школяра з Маріуполя розповіла, як створювався його знаменитий щоденник війни

У європейській пресі записи Єгора порівнюють зі всесвітньо відомим щоденником 13-річної Анни Франк

"У мене рана на спині, видерта шкіра, у сестри розсічення голови, у мами видерте м'ясо на руці та дірка у нозі. Мені 8 років, сестрі 15, мамі 38, і їй треба робити перев'язку…"

Це уривок зі щоденника школяра Єгора Кравцова зі знищеного російськими окупантами Маріуполя, який кілька тижнів тому був представлений на виставці "Щоденники війни. Непочуті голоси українських дітей" у Берліні. Ініціатор проєкту, культурна діячка Христина Храновська, зібрала історії 14 українських дітей, які фіксували на папері та аудіозаписах те, що переживають під час повномасштабної війни.

Окрім Берліна, виставка вже відбулася у Страсбурзі, Амстердамі та Києві. Організатори планують повезти "Щоденники війни" й до інших європейських міст.

Виставка "Щоденники війни. Непочуті голоси українських дітей"

Одним із найстрашніших дитячих спогадів про війну став щоденник Єгора Кравцоваз Маріуполя. У знищеному росіянами місті він провів рівно сто днів. Під час обстрілу окупантами житлових кварталів загинув дідусь Єгора, а сам хлопчик разом із сестрою та мамою був поранений. "Телеграф" дізнався історію Єгора, поспілкувавшись з його мамою Оленою.

Єгор Кравцов з Маріуполя вижив в окупації, але став вимушеним переселенцем

У своєму щоденнику Єгор Кравцов, якому на початок повномасштабного російського вторгнення було вісім років, описує бомбардування міста, поранених сусідів, своїх загиблих собак. Домашніх улюбленців хлопчик намалював із крилами, бо "вони стали янголятами". Єгор описує й інші події — наприклад, що в нього з'явилася подруга Віка і те, що в нього незабаром день народження.

У європейській пресі записи Єгора порівнюють із всесвітньо відомим щоденником 13-річної Анни Франк, яка переховувалась із сім'єю від нацистського терору в Нідерландах. Анна померла в концтаборі, але її записи збереглися, і щоденник став важливим документом, що викривав нацизм.

Щоденник Єгора Кравцова з Маріуполя

— Коли я знайшла записи Єгора, які починаються з написаного великими літерами слова "ВІЙНА", була вражена — не знала, що Єгор вів щоденник, — розповідає його мати Олена Кравцова. — Жодна дитина у світі не має писати таких речей — тому що не має їх переживати. До приходу росіян ми мали прекрасне життя. У Єгора було багато друзів, він ходив до школи, на кікбоксинг. Ми дуже любили наш Маріуполь — син і зараз часто згадує, як ми ходили на Азовське море та в драмтеатр…

"До приходу росіян ми мали прекрасне життя", - розповідає Олена Кравцова, мама Єгора та його сестрички Вероніки

Ми не виїхали одразу, бо в перші дні війни були впевнені, що це скоро закінчиться, що хтось зупинить цей жах… Маріупольцям чути звуки вибухів на околиці міста доводилося й до 24 лютого. Ми звикли, і це було однією з причин, через яку не поїхали одразу. Я в страшному сні не могла уявити, що росіяни просто стиратимуть наше місто з землі.

У наш будинок було два "прильоти". Перший ми ще якось пережили, а під час другого загинув мій батько, дідусь Єгора. Ми були вдома всією сім'єю: я, Єгор, моя старша дочка Вероніка, мої тато, мама та 91-річна бабуся. Ми з мамою та дітьми встигли сховатися у ванній, що нас і врятувало. А тата завалило в коридорі… Він був тяжко поранений, не міг поворухнутися.

Можливо, за наявності хоч якоїсь медичної допомоги ми мали б шанс його врятувати. Але це сталося 18 березня, коли весь Маріуполь уже був у вогні. Про "швидкі" й лікарів не було й мови. Тато пролежав у одній із частково вцілілих кімнат шість днів і помер у мами на руках. А я з дітьми на той момент уже була у підвалі однієї з багатоповерхівок, куди ми перебралися після "прильоту".

Ми теж були поранені — на нас у ванній обрушилася стеля. У Вероніки була рана голови, у Єгора — спини. Свої поранення я навіть не помічала — думала лише про те, як врятувати дітей. Зупинити кровотечу (у Єгорки була дуже глибока рана) допомогли мій дядько та його дружина, які жили неподалік. Ми спочатку зупинилися у них, але за кілька днів нас вигнали з квартири кадировці. Увірвалися й виставили нас за двері, не дозволивши навіть взяти речі. Довелося йти в підвал. Там робили дітям перев'язки… Єгор не міг спати через жахливий біль. Але він тримався дуже мужньо.

У знищеному росіянами місті Єгор провів рівно сто днів. Фото Evgeny Sosnovsky

Навколо коїлися страшні речі. Треба було десь брати їжу. Багато хто з сусідів по підвалу, які виходили на її пошуки, назад не поверталися. Їх потім знаходили мертвими. Ніколи не забуду крик жінки, яка втратила одразу чоловіка і сина. Їх обох застрелив снайпер. Це диво, що ми тоді вижили, що діти з пораненнями в умовах страшної антисанітарії не підхопили інфекції, — розповідає жінка.

Дізнавшись за кілька тижнів, що обстріли в районі, де стоїть їхній будинок, стихли, Олена з дітьми повернулися до своєї напівзруйнованої хати і деякий час провели там.

— Виїжджати боялися: скільки було випадків, коли росіяни розстрілювали людей в дорозі чи під час так званих "фільтрацій", — каже Олена. — У будинку був пробитий дах, не було вікон. Сама не знаю, як ми змогли там жити. Найближчі вулиці вже були зрівняні із землею — не залишилося жодного будинку. Усюди трупи місцевих мешканців. Люди, яких застрелили, які згоріли живцем…

Батька ми поховали в нашому городі. У доньки ледь не стався нервовий зрив, а Єгорка, мабуть, заради свого ж заспокоєння почав вести цей щоденник. Записував те, що бачив, і те, що відчував. Мені записи не показував, я дізналася про них вже пізніше.

Я довго шукала людей, які могли б вивезти нас з Маріуполя, але постійно щось зривалося. Звучить страшно, але ми навіть якось пристосувалися до життя в напівзруйнованому будинку без електрики. Дуже дивне відчуття: довкола жах і смерть, а ти адаптуєшся і вже навіть думаєш, виїжджати чи ні — адже це твій будинок, хай і зруйнований…

Але коли я подумала про дітей, і про те, що окупанти змусять їх йти до "руської" школи, сумніви як рукою зняло. І ми все ж таки знайшли спосіб виїхати. Пройшли "фільтрацію" з обшуками та погрозами, і всі разом (я з дітьми та мамою, нашу 91-річну бабусю дядько евакуював раніше) вибралися на підконтрольну Україні територію через окупований Бердянськ, — згадує мама двох дітей.

Олена каже, що опинитися вперше за сто днів хоча б у відносній безпеці було полегшенням і шоком одночасно.

— Було дуже незвично бачити лампочку, що світиться — ми вже й забули, що таке електрика, — згадує співрозмовниця. — Вже не треба було розводити багаття, думати, де взяти воду. Незвичним було відчуття чистих рук — у Маріуполі ми економили кожну краплю і не могли собі дозволити часто мити руки… Інтернет і доступ до новин стали ще одним шоком: дізнавшись, що сталося в країні за останні три місяці, я довго плакала…

Першою зупинкою Єгора та його родини стало Запоріжжя.Потім — Київ, де родині допомогли із тимчасовим житлом волонтери. Нині ж Олена з дітьми живе у Бурштині Івано-Франківської області у власній квартирі, яку Єгору подарувала співачка Тіна Кароль. З Тіною Єгор познайомився під час її концерту у київському метро у вересні 2022 року.

— Цей концерт став нашою першою радістю за довгий час, — каже Олена. — Я вперше з початку повномасштабної війни побачила, як Єгор усміхається. Тіна Кароль знала про його щоденник і покликала на сцену. А після концерту нам зателефонували та сказали, що Тіна хоче подарувати квартиру. Просто не вірилося, що так буває. Ми все життя будемо їй за це вдячні. Влітку 2023 року ми змогли заїхати у квартиру, і з того часу Бурштин став нашим домом. Другим домом, адже перший — у Маріуполі, куди я обов'язково повернуся після деокупації.

Єгор із Веронікою звикають до життя на новому місці. Їм все подобається, діти швидко знайшли друзів. А мені подобається насамперед те, що ми далеко від зони бойових дій, що тут хоча б відносна, але безпека. Багато хто чомусь думає, що після пережитого в Маріуполі нас уже не повинні лякати повітряні тривоги на Івано-Франківщині, але це не так. Лякають, ще і як. Ми їх не ігноруємо, я завжди відстежую в пабліках траєкторії ракет…

Діти ставляться до цього так само. Але попри війну, наше життя триває, і це вже щастя. Єгор часто згадує дідуся, своїх улюблених собак, той "приліт" до нашої оселі, життя у підвалі. Щоденник, з яким він ділився своїми емоціями, тоді допоміг йому не збожеволіти. Зараз він уже не веде щоденник — немає такої потреби, і я цьому рада. Намагаюся вкотре не нагадувати йому про пережите. Хоча знаю, що він все пам'ятає і пам'ятатиме завжди, — підсумовує мама.

Теги за темою
Маріуполь
Джерело матеріала
loader
loader