Острів відкинутих. На наші екрани вийшов фільм — призер Венеційського кінофестивалю «Цензорка»

Шлях «Цензорки» (копродукція України, Словаччини й Чехії) до української авдиторії видався довгим. Для словацького режисера Петера Керекеша ця робота є повнометражним ігровим дебютом. На Венеційському кінофестивалі у 2021 році «Цензорка» отримала Приз за найкращий сценарій у паралельному конкурсі «Горизонти». Однак зі зрозумілих причин фільм дістався до українських кінотеатрів тільки зараз.

Сюжет розгортається в жіночій колонії в Одесі. Головні героїні — по різні боки колючого дроту. Леся (стримана й переконлива Марина Клімова) — молода мама, яка народила первістка за ґратами. За життям Лесі та її товаришок по нещастю наглядає цензорка Ірина у званні підполковниці, робота якої — читати листування зечок і викреслювати сумнівні місця з листів (Ірина Кірізєва дійсно працювала в Чорноморській виправній колонії №74 і блискуче, з огляду на відсутність акторського досвіду, грає роль).

Керекеш не женеться за тюремною екзотикою. Уникає показувати будь-яку ієрархію, лесбійські стосунки, насильство й жорстокість. Бруд і кров зринають лише у спогадах. Леся та Надя (Любов Василина) сидять за подібні злочини — убивства на ґрунті ревнощів: перша вколошкала свого коханця, а друга зарізала коханку чоловіка. Розповідають одна одній подробиці скоєного цілком буденно. Жодна не відчуває ані крихти каяття. Хіба що Надя бачить те вбивство уві сні.

Є в цих заґратованих буднях інший фатальний момент: щойно дитина, народжена в колонії, досягне трьох років, її — якщо в породіллі немає родичів на волі, які погодяться стати опікунами, — забирають у дитячий будинок. Можуть, правда, дати умовно-дострокове звільнення. Але так щастить далеко не всім.

Ірина також самотня, але за власним вибором. Її мама (Раїса Роман), однак, одержима матримоніальним прилаштуванням дочки. Наслідком маминого натиску стає достоту кумедна вечірка-зустріч однокласників, де Ірина почувається не у своїй тарілці; сцена танцю пар із повітряними кульками варта окремої цитації як одна з найбільш ліричних і водночас кумедних у нашому кіно.

Керекеш працює стишено й детально, як уважний і співчутливий спостерігач. Тюремні ритуали, ігри дітей, щоденна робота, маленькі радощі, маса різних, влучно показаних побутових ситуацій — цей насправді дуже простий фільм уміщує все, що потрібно для хорошої історії. І наглядачки, й ув’язнені дуже близькі в іншуванні, накладеному на них суспільством. Хай і зроблена чоловіком, ця сумовита й дотепна трагікомедія має, безумовно, профеміністичну оптику.

І навіть попри затримку з прокатом, «Цензорка» лишається актуальною, адже за весь час Незалежності в нас так і не з’явився ігровий повнометражний фільм про місця позбавлення волі. А втім, наша пенітенціарна система все ще лишається нереформованим радянським монстром, скерованим не на виправлення, а радше на скалічення засуджених.