Донецьк був би нашим: відомий доброволець про оборону ДАП і втомлених від війни

Щороку 16 січня Україна згадує захисників Донецького аеропорту. Запеклі бої за один із найбільших аеропортів країни стали символом незламності та бойового духу українських військових та добровольців.

Захисники терміналів, або ж кіборги, тримали оборону з вересня 2014 року до 22 січня 2015 року. Міжнародний аеропорт Донецьк імені Сергія Прокоф’єва став одним із головних символів російсько-української війни на Донбасі.

У боях за Донецький аеропорт, за різними даними, загинуло понад 300 українських захисників, понад 500 отримали серйозні поранення.

Окрім Збройних сил України, левову частку захисників аеропорту складали бійці добробатів – добровольчих батальйонів.

Факти ICTV поспілкувалися з одним із засновників українського добровольчого батальйону ОУН Андрієм Пастушенком, який разом зі своїми солдатами брав безпосередню участь у захисті аеропорту.

Як аеропорт став символом боротьби за український Донбас, чи могла Україна продовжити наступ на бойовиків, та про головні принципи командира й солдата на війні – далі у матеріалі.

З чого все починалося

Андрій Пастушенко (позивний – Сивий) потрапив на фронт у квітні 2014 року. На той час розбудова добровольчого батальйону ОУН проходила під егідою Міністерства внутрішніх справ, у місті Бердянськ. Тоді усі добровольці входили до складу батальйону Азов.

У такому складі військові звільняли Маріуполь та Урзуф. Підрозділ батальйону брав участь у штурмі Савур-Могили.

Наприкінці липня 2014 року Андрій Пастушенко став заступником командира батальйону Миколи Коханівського.

В район населеного пункту Піски, одразу біля Донецького аеропорту, добробат підійшов наприкінці серпня.

– Тоді ми звільняли населені пункти один за одним, повертали захоплені території. Ми займали позиції ще до того, як нам починали нарізати завдання. Копали бліндажі, утримували позиції.

На кінець жовтня ОУН базувався за 300 метрів від Донецька в селищі Піски, тримаючи правий фланг захисників Донецького аеропорту.

Аеропорт. Метеостанція

Як почали розгортатися події під час оборони аеропорту?

Грудень 2014  — лютий 2015, ми перебували на метеостанції. Це була найвища точка, тому ми відповідали за коректування нашої артилерії. Ми бачили весь аеропорт, як наш, так і сепарський бік.

Як тільки з того боку починалися якісь зайві рухи, ми в ту ж мить передавали нашим координати, і їх накривали.

Як довго залишалися на позиціях?

Наш підрозділ був там недовго. Була ротація, ми всі мінялися. Витримати там довгий період часу і не зійти з розуму – це було неможливо. Тому підрозділи ротували людей. 242 дні – думаю, там тисячі наших воїнів побували.

Так само неочікувано було, коли прийшов наказ перестати відстежувати дії противника: А, все, вже не потрібно. Було декілька моментів, коли потрібен був тільки наказ наступати – і цілком можливо, що Донецьк був би нашим. Але наказу не було. А якщо проти наказу – все, тюрма.

Чому ж керівництво не дало наказу, як думаєте?

Вважаю, що просто боялися. Боялися, що подумає Європа. Кожна країна повинна сама дбати про свій добробут, за свою родину, за свою землю.

Живий приклад з дитинства, наприклад, вуличний футбол: згадайте, усі ж хотіли грати у команді з сильнішими гравцями? Оце і світ такий. І ніхто зайвий раз не хвилюватиметься за долю слабаків.

Аеропорт. Значення

Чи вартувала оборона таких значних жертв?

Вартувала! Донецький аеропорт був чи не єдиним аеропортом в Україні, який мав змогу приймати військово-транспортну авіацію. Йдеться про таку авіацію, на яку російський окупант міг повантажити і танки, і БМП.

Захоплення аеропорту противником могло б коштувати Україні ще більших втрат на мирних територіях.

Тоді Росія не церемонилася, і кордон проходили цілі колони їхньої техніки. Однак такі грубі порушення хоча б фіксували представники ОБСЄ. А порушення повітряного кордону з подальшою посадкою у Донецькому аеропорту не помічав би ніхто.

Українські війська вщент розгромили злітно-посадкову смугу аеропорту – зараз вона є непридатною для використання за призначенням.

Ми боролися за кожний метр, за кожний сантиметр – бо це наша земля. Її треба захищати.

Я не розумію пишних поразок, коли під час війни війська з гордістю та під український гімн покидали населений пункт. Особливо коли були сили боротися далі, а наказу наступати не було.

Визначає дія, а не слово. Слово може роз’єднати, а от дія об’єднує завжди.

Від війни втомилися ті, хто на ній ніколи не був. Добровольці до бою готові.

Людський фактор

Про справжнього воїна

Я думаю, героїзм. Не геройство, не вихваляння і медалі. А здатність на такі вчинки, які потім стануть прикладом для інших.

Був у мене такий воїн – Юра, вчився на четвертому курсі у Київській політехніці. Він стріляти не вмів, я особисто вчив його тримати зброю в руках.

Його поранили під час бою, він продовжував відстрілюватися, хлопці бачили, як від його куль впали двоє. Розуміючи, що може потрапити в полон, кинувся в Сіверський Донець, там його і добили. Але не здався, бо справжній воїн!

Не мав навичок стріляти, а мав дух, мав патріотизм.

Знаєте, як воно: патріота можна зробити танкістом. А з танкіста патріота не зробиш.

Про справжнього командира

Командир тоді справжній, коли його таким вважають його ж солдати. Якщо готується вечеря в казані, то не командир перший має наїстися, а його солдати.

І кожен солдат хай бере порцію, але якщо командиру нічого не залишать – то це не солдати погані, а командир. Істинний бойовий командир не забирає все собі, а чекає, поки візьмуть всі його хлопці. Такий порядок має бути.

Любити мають, як батька рідного. А командир – виховувати, як рідних синів. Тоді не страшний буде жоден ворог.

Про майбутнє Донбасу

Буде так, як буде. Ніхто зараз не скаже точної відповіді. Активна фаза війни завершилася, але порушення режиму тиші тривають.

Дуже правильно сказав Рузвельт.

Коли починається війна, люди кличуть солдата і Господа Бога. А коли війна закінчується, то Бога забувають, а солдата садять до в’язниці.

А що запам’ятають про його героїв та захисників?

Це гірка правда, але героями стають ті, хто вже загинув, кого вже тут немає. Бо мертві герої не є небезпечними.

Ми, українці, дуже любимо вшановувати, поплакати, розказати, як ми їх любили. Але насправді треба цінувати захисників зараз, поки вони живі й поки роблять свою справу. Так ми зможемо об’єднатися, а коли ми разом – ми сильніші.

Фото: