Український погляд на дев’яності — чому нашому фільму "Ля Полісіада" важко конкурувати із "Словом пацана"

У прокат виходить перший цьогорічний український фільм "Ля Полісіада" режисера Філіпа Сотніченка. Незважаючи на те, що це його дебют у повному метрі, картина вже отримала кілька нагород на престижних міжнародних фестивалях. Але при цьому одразу можна констатувати, що лідером українського прокату вона навряд чи стане.

"Телеграф" побував на прем’єрі фільму та пояснює, чому "Ля Полісіада" не матиме успіху у масового глядача і чим вона так сподобалася експертам міжнародних кінофестивалів.

Автори визначили жанр своєї картини як пострадянський нуар. І відповідати обраному напрямку, тобто якісно показати загальну депресію та безвихідь героїв у них вийшло чудово. Сотніченко з командою дуже уважно поставилися до найдрібніших деталей, щоб передати атмосферу середини 90-х років в Україні. У кадрі з’являються старі радянські машини, герої одягнені за модою тих років, а на екрані телевізора фрагменти футбольного матчу тих років. Усю картину знято так, ніби оператор користувався весь час аматорською камерою. І все це зібрано і показано так, що від атмосфери того часу стає дуже душно. Режисер зовсім не церемониться із глядачем, таким чином він досягає своєї мети — глядачеві має бути некомфортно. Сотниченко цим фільмом спробував висловити своє ставлення до такого явища, як смертна кара.

Крім цього, йому вдалися деякі метафори. Наприклад, сцена де повільно рухається поїзд та продавці, які прямо на рейках влаштували хаотичний ринок, швидко прибирають свої лотки. Але чи варто йому проїхати, вони знову повертають все на свої місця. Так, найімовірніше, режисер хотів показати процес оновлення в Україні. На якийсь короткий час нові закони та порядки можуть розпочати діяти, але потім усе повертається на колишні місця. Змінити тут практично нічого не можливо, тому що люди не хочуть змінювати те, до чого звикли.

А тепер про слабкі сторони картини. Проблема в тому, що фільм не має стрункого сюжету. Є два умовні головні герої, слідчий і судмедексперт, які ведуть розслідування вбивства міліціонера. Тільки тут немає погонів, бійок, перестрілок чи демонстрації дедукції. Все дуже буденно і від цього немає жодних емоцій. Як глядач ти нікому з героїв взагалі не співпереживаєш. Можливо, автор фільму не ставив собі такого завдання, але тоді стає незрозумілим, що конкретно він хотів цим сказати. Концептуальності цьому фільму надає той факт, що в ньому показано розслідування реального злочину, після якого вбивця був засуджений до страти. І це була остання людина, яку розстріляли у незалежній Україні.

У своїх інтерв’ю режисер говорить про своє страшне потрясіння від того факту, що ще в середині 90-х років минулого століття в Україні була страта. Нагадаємо, останній вирок був виконаний у 1997 році. Цього року режисеру було лише 8 років, тому він належить до того покоління, яке не встигло усвідомити, що в нашій країні діяла така запобіжна запобіжна дія.

Ось тільки аргументи Сотниченка у цій картині не чути. Є лише невеликий натяк на те, що можлива судова помилка. Свідок, який прийшов на впізнання, не впевнений на всі сто відсотків, що людина на яку вона показала справді той самий убивця. Режисер у цій картині більш захоплений вайбом.

Тут немає аргументів із якими хочеться сперечатися чи тих, з яких з’являється бажання задуматися. Злочинець, якого розстрілюють, не викликає жодного співчуття. Швидше, навіть хочеться сказати: "Ну й добре, що покарали". Торкнувшись такої цікавої та спірної теми автор зовсім не торкнувся тих спекотних дебатів, які відбувалися тоді на телебаченні та в пресі на тему скасування смертної кари. Ні слова про те, що довічне ув’язнення, можливо, ще більш жорстокий запобіжний захід, ніж розстріл. Або обговорення самої ліберальної точки зору з цього приводу про те, що злочинець під час ув’язнення може усвідомити, розкаятися та перевиховатись. Зрештою, немає жодних згадок про те, що в ті роки в пресі часто з’являлися статті про людей, які засуджені і страчені внаслідок слідчої помилки. Режисеру та сценаристу легше просто констатувати той факт, що кара це погано.

Ця картина хоч і знімалася до війни, вона добрий ілюстратор того, чого нам чекати в найближчому майбутньому від українського кіно. Здебільшого це будуть малобюджетні фільми, орієнтовані не на масового глядача, а на вузьку фестивальну аудиторію. При цьому нашим сценаристам і режисерам ще треба навчитися знімати свій артхаус так, щоб ці історії були більш зрозумілими та універсальними. Тому що в цьому жанрі конкуренція не менша, ніж у розважальному кіно. І поки режисери намагаються не особливо успішно розмірковувати про гнітючих дев’яностих і неприйнятність страти, масовій публіці згодовують доступніші формати.

Наприклад. незважаючи на те, що це історія про дев’яності роки, вона не зможе конкурувати з тим самим "Словом пацана" і українські глядачі, на жаль, знову вибиратимуть для перегляду те, що доступніше для розуміння.