Я навмисно не пишу про Параджанова як про українського режисера. Українським режисером він не був. Принаймні, не в тому сенсі, в якому про нього прийнято так говорити в Україні.
Параджанов був митцем наднаціональним, жодне з вузьконаціональних означень його не визначає, а лише звужує його геній. В рівній мірі він був українським, грузинським, вірменським і – також – радянським (в її нерадянському, дисидентському модусі) митцем. І жодним із цих означень – а також їх сумою – він не вичерпується. Трансгресія - за межі національні, суспільні, сексуальні – й є ознакою генія.
Він був вільним, в тому числі й від обмежень національних культур. Будучи вільним, відтак, він був здатен проникати в глибини кожної з них, і видобувати звідти найсуттєвіше: архаїчний ритм, пластику, палітру – дух. Завдяки цьому вільному зануренню, уможливленому відсутністю упереджень і обмежень власної форми, йому вдавалося творити твори національного мистецтва, позбавлені будь-якої екзотизації, властивої погляду поверхневому й ангажованому.
Ексклюзивна українська апропріація Параджанова як суто українського режисера є актом по суті імперським. Ним нехтуються його інші ідентичності, перекреслюється більша частина його життя, проведена поза Україною. Ми мало знаємо й не хочемо знати нічого про це, бо цим знанням ніби «розчиняється» його українськість. Але така над-апропріація (over-appropriation) заперечує Параджанова в усій його повноті та парадоксальності.
Ми мало знаємо про специфічну вірменськість Параджанова, який решту життя поза Україною прожив у Тбілісі, а не в Єревані. Мало знаємо взагалі про специфічну культуру тбіліських вірмен, на жаль, тепер втрачену. І цей огром незнання – неповага до Параджанова.
Параджанов став запобіжником від скочуваня українського шістдесятництва в глухий кут хуторянства та етноцентризму (що, на жаль, сталося з багатьма чільними шістдесятниками після здобуття Україною незалежності), продемонструвавши, що українська культура може і має бути культурою інклюзивною, поліфонічною. Попри те, що його мотивації були суто естетичними, така візія культури по суті була політичною програмою, за якою українці поставали як політична нація, а не етнографічна група. І саме це система безпомильно ідентифікувала як загрозу власному існуванню.
За злою іронією долі (й на щастя для української культури) радянські функціонери щоразу помилялися, призначаючи режисерами фільмів «національної тематики» неукраїнців. Параджанов був не першим, на кого покладалися надії занапастити українську класику.
В 1957 році засланий на Україну Марк Донськой вперше здійснив акт трансгресії естетичного в політичне. Ніхто тоді не вірив, що русифікований одеський єврей, який не знав української мови, стовп соціалістичного реалізму, створить глибоко національний український фільм. Це була стрічка «Дорогою ціною» – передвісник поетичного кіно. Теж, до речі, за Коцюбинським, що символічно.
Безмежна свобода Параджанова поширювалася на всі сфери життя, зокрема й сексуальну. Його бі- / гомосексуальність замовчується в Україні. Деякі його найближчі колеги й собі увірували в те, що гомосексуальність Параджанова - вигадка кгб або поза митця, аби не «очерняти» його світлий лик. На жаль, офіційні канонізатори Параджанова також уникають теми його сексуальності, якою просотана його творчість і без аналізу котрої побачити світ Параджанова можна лише крізь замочну шпарину.
Нарочита гомосексуальність Параджанова була формою протесту в пуританському радянському суспільстві. Але розуміння її в категоріях бунту не має заперечувати її природності. Її замовчування є рефлексом суто радянським, в основі котрого лежить заперечення сексуальності як такої. Параджанов - незручний митець для всякої держави та суспільства, що нехтують базовою цінністю – свободою. Поміщений всередину догматично трактованої культури, він торпедуватиме її зсередини.
Насамкінець - кілька слів про кінематографічну спадщину Параджанова. Всупереч засліпленому патріотизмом обивательському погляду всесвітня слава Параджанова ґрунтується не на «Тінях» (або, не лише на них), хоча – ніде правди діти – саме вони звернули на нього увагу світової кіноспільноти. Найвідомішим фільмом режисера на Заході є «Колір граната».
Свідомий своєї геніальності й позачасовості, Параджанов – як і Кіра Муратова – лишив нам урок, який ми досі не до кінця засвоїли. Є генії мистецтва як такого, і є генії мистецтва національного. Перші стають частиною світової культури, другі – національними пророками. Дуже небагатьом вдавалося сягнути обох щаблів. І Параджанов – один із них.