Поговоримо про невидимі рани війни. Про те, що неможливо сфотографувати і показати

«Детектор медіа» публікує промову Крістіни Бердинських на конференції «Поклик землі» Української школи політичних студій.

У 2022-му році, найбільше мене вражали видимі рани війни. Поранені діти, обгорілі тіла, братські могили, зруйновані будинки. Але треба чесно визнати, що за ці майже два роки, а для когось це майже 10 років, ми звикли до візуального вигляду війни. Ми знаємо цю картинку. Коли на сайтах новин з’являється повідомлення про влучання російської ракети у житловий будинок, ми уявляємо навіть як саме виглядає ця діра у будинку.

Бо ми вже бачили не одну таку. І читаємо статистику про постраждалих людей, не цікавлячись їхніми іменами, а тільки кількістю.

Ми звинувачуємо світ у тому, що він втомився від новин про війну в Україні, що західні медіа усе менше про нас пишуть, але ми і самі теж втомилися від страшних повідомлень, одягнувши на свою психіку рожеві окуляри. Бо так легше жити, а для когось і боротися далі.

Сьогодні, знімаючи ці окуляри, я буду говорити про невидимі рани війни.

Про те, що неможливо сфотографувати і показати.

--

Село Козаровичі, Київська область. Початок квітня 2023-го року. Пошкоджена минулорічним обстрілом хата вже трохи відремонтована. Міжнародні організації допомогли поставити сюди нові вікна і батареї. На цьому усе хороше у цьому подвір’ї і закінчується.

Відновлення побутових умов не приносить подружній парі, що тут живе, жодної радості і щастя. Я кажу про батьків Дмитра Хилюка, українського журналіста, якого затримали і викрали російські військові ще у березні минулого року під час окупації села Козаровичі. Василю Хилюку, батькові Дмитра – 75 років. Мамі – 73, вона перенесла тяжкий інсульт. Лише через півроку після зникнення сина, батьки Дмитра отримали конверт із російського слідчого ізолятора, у якому була коротка записка: «Мамо і тато, у мене все добре».

Досі точно невідомо, у якому саме слідчому ізоляторі або російській в’язниці утримується журналіст. У квітні організація Репортери без кордонів з’ясувала, що Дмитро перебував у СІЗО №2 у Новозибкові Брянської області Росії, після чого його нібито перевезли до в’язниці Володимирської області. Але чи і зараз там журналіст, ніхто не знає. Бо Росія не підтверджує, що Дмитро Хилюк перебуває на їхній території.

За даними українського омбудсмена, у російському полоні знаходяться 28 тисяч українців. Приблизно 2 тисячі з них — це громадяни старші 65 років. Родичі вивезених у Росію цивільних, як і родичі військовополонених, спілкуються між собою, підтримують один одного і пишуть листи в усі установи. Результату нема. Бо для Росії цих викрадених цивільних теж нема, але місця у СІЗО для них є.

Мати Дмитра п’є антидепресанти і намагається не втрачати надію. Виходить не дуже. «Як ми справляємося?», — відповідала на моє запитання у квітні цього року вона. «Плачемо, тужимо. Робота ніяка не робиться, тільки розпач».

Після визволення села 31-го березня минулого року, у батьків Дмитра Хилюка була надія, що син повернеться скоро з полону. Спочатку вони не говорили з журналістами, бо боялися, що публічність нашкодить сину. Потім почали спілкуватися з медіа. Їх травмує кожне інтерв’ю, але вони і далі намагаються привернути увагу до своєї біди. Це поки що не дає результату.

Із часу зникнення Дмитра минуло 20 місяців. Батьки журналіста усвідомлюють, що у російському слідчому ізоляторі він може просидіти роками.

«Але чи дочекаємося ми його повернення? Ми двоє старих і нещасних людей», — пояснювала Галина Хилюк.

І мені не було що їй на це відповісти. Я можу тільки розказати історію Дмитра, у тому числі сьогодні тут вам.

Дуже сподіваюся, що усі полонені — військові і цивільні — повернуться додому в Україну.

--

У польської поетеси Віслави Шимборської, лауреатки Нобелівської премії з літератури є вірш «Кінець і початок». Він про життя після війни, але мені здається він і про життя під час війни теж. Прочитаю невеликий уривок із нього:

По кожній війні

хтось мусить поприбирати.

Адже сякий-такий порядок

сам не виникне.

Хтось мусить зіпхнути руїни

на узбіччя доріг,

щоб могли проїхати

вози, повні трупів.

Хтось мусить застосувати балки

щоби підперти стіну,

хтось — засклити вікно

і повісити двері на петлі.

Це не фотогенічно

і вимагає часу.

Всі камери вже виїхали

на іншу війну.

От це речення «усі камери вже виїхали на іншу війну» часом можна змінити на «усі камери виїхали на інший обстріл».

Я часто думаю про те, як живуть люди, у яких сталася біда рік тому чи навіть три місяці тому. Про них багато пишуть у перші дні трагедії, але потім камери їдуть. Як наприклад зараз живуть люди у селі Гроза Харківської області? І чи є це життям після того, що там сталося?

--

Дніпро. Квітень цього року. Минуло три місяці після того, як у житловий будинок на Набережній Перемоги 118 влучила російська ракета Х-22, зруйнувавши у ньому повністю два під’їзди. У результаті обстрілу загинуло 46 людей. Зараз на фоні цих руйнувань фотографуються підлітки, приїжджають іноземні дипломати подивитися на місце трагедії і продовжують жити люди у сусідніх під’їздах.

Ірина С. нарешті наважується прийти до будинку, де колись була її квартира. У ній вона жила разом із 8-річним сином Захаром, кішкою Басею і шиншилою Сєнєю. 14-го січня Ірина мила посуд на кухні, поки син знаходився у сусідній кімнаті. У цей час і відбувся ракетний удар по будинку. Ірина каже, що відчула, як на неї падає скло, каміння і залізні шматки. Жінка на якийсь час втратила свідомість і отямилася на голос сина, який з сусідньої кімнати кликав маму. Ірині вдалося відчинити вхідні двері квартири, але сходи були завалені, вибратися із квартири було неможливо, бо під’їзд частково рухнув. Тоді вона підійшла до вікна і почала голосно кричати і гукати на поміч. Ви можливо чули ці крики, це було усюди в інтернеті. Але напевно ніколи не чули про Ірину.

8-річного Захара через вікно витягнув кінолог Павло Кулик, який працює неподалеку. Щойно стався удар, чоловік побіг на місце трагедії рятувати людей.

«Було багато диму, на землі вже лежали трупи, а з вікна хтось кричав», — згадує він цей день.

Кричала Ірина. Разом з іншими двома чоловіками, простими мешканцями Дніпра, кінолог дістався по груді каміння, що утворилася після часткового обвалу будинку, до вікна. Через вікно Ірина передала сина, потім чоловіки витягнули і її. І відвезли разом з Захаром у лікарню. У лікарні їй наклали шви, дістали із тіла уламки скла, вона отримала також черепно-мозкову травму. Жінка розповідає про це сидячі на кухні квартири, яку їй нещодавно придбав благодійний фонд. Її стару квартиру комісія визнала непридатною для проживання.

Після ракетного обстрілу її син, 8-річний Захар, почав усього сильно боятися, скаржитися на часті головні болі і плакати уві сні. Тепер він не відходить від мами навіть на кілька хвилин. Усі ці місяці Ірина ходить з ним на реабілітацію, вони обидва спілкуються із психологом. Щоб впоратися із психологічною травмою, жінка намагається не приїжджати до будинку на Набережній Перемоги і почати нове життя.

Стрес від ракетного удару пережили також і домашні тварини цієї сім’ї. Кішку Басю рятувальники витягнули через 3 дні після обстрілу, вона ховалася під ванною, а шиншила Сєня, якого знайшли одразу, помер незабаром, коли знову почув звук тривоги і роботу протиповітряної оборони. Він почав бігати по клітці, нервувати, впав і помер.

--

Я так детально розповідаю вам ці подробиці про ці конкретні сім’ї, навіть про шиншилу Сєню, щоб показати, що усіх журналістів світу напевно не вистачить, щоб описати те, з чим стикнулися люди в Україні, військові і цивільні, і яку психологічну травму вони переживають. Є дуже багато нерозказаних і незнайдених історій. Можливо ми дізнаємося про них лише через багато років. Ці історії лишаються поза увагою журналістів, про них знають лише близькі і рідні. Такі історії я впевнена є і тут, у цій залі.

Закінчити свій виступ я хочу історією зі свого рідного міста. Це місто Херсон, яке щоденно обстрілюють росіяни. 11-го листопада, у річницю деокупації міста, троє херсонців запустили там нову радіостанцію. Поки що у них є лише одна програма, ранково-розважальна, і називається вона Show must Kherson. Це теж у якомусь сенсі про рожеві окуляри. Бо хто знає ситуацію у місті, розуміє про що я. Це про життя попри усе. Але нехай у цьому проекті вони будуть. Бо це також про боротьбу, підтримку, любов до рідного міста, землі, України і її людей.

Щиро дякую ЗСУ за Херсон, за Україну, за можливість і далі займатися журналістикою у своїй країні, а не десь далеко.

Крістіна Бердинських, журналістка

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал за посиланням.