Про російський кримінальний серіал «Слово пацана» «Детектор медіа» вже писав: що він, на думку нашого Міністерства культури, містить ворожу пропаганду, насилля, кримінал та естетику країни-агресорки, а також що, на думку артоглядачки Лєни Чиченіної, став популярним у нас, бо наша кіноіндустрія просто профукала підлітків і їхні інтереси. Про це ж пише у своєму блозі Олег Джолос, кандидат наук із соціальних комунікацій, викладач Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
Вставлю і свої п’ять копійок стосовно кіно «про пацанів з-за поребрика». Спочатку про те, що спонукало його подивитися, хоча переглянув лише перші дві серії.
Коли тобі з кожного чайника розповідають, яке ж воно нехороше, шкідливе і так далі, то вже хочеться самому зробити висновки. Бо ми вже колись проходили історію про «не читав, але засуджую», хоча подекуди таке зустрічається і зараз.
Серіал — недорогий у виробництві, але знятий професійно. Головне, що дає йому популярність, — це наявність історії, яка справді заснована на реальності. Наприкінці 80-х, початку 90-х така реальність була не тільки в столиці Татарстану, але і на Донбасі та в багатьох промислових містах України.
Я виріс на Донеччині, навчався там у школі й університеті, тому можу це стверджувати впевнено. Думаю, мої однолітки з цим погодяться. Але, як зазначають критики, цей серіал є популярним саме серед нинішніх підлітків і зокрема в Україні. А відповідь тут на поверхні, тому що в Україні не запропонували якісну кіноісторію — і не обов’язково кримінальну — саме для тинейджерів. Можу пригадати тільки «Школу». Пам’ятаю, як донька, на той час старшокласниця, дивилася «Школу» й ми навіть щось тоді з нею обговорювали з приводу цього кіно… Але порівнювати «Школу» та «Слово пацана» буде абсолютно неправильно. Наш серіал був знятий телевізійниками нашвидкуруч і більше схожий на аматорський кінематограф. Фільм Жори Крижовнікова — і це треба визнати — професійна робота. Інше питання — це романтизація чи хоча б емпатія до відвертого криміналу. Але це вже їхня збочена філософія, точніше, пропаганда культу насилля.
Але ж у ті часи і в Україні було майже те саме. Тож як ідею для саме нашого кіно для підлітків можна було би запропонувати історію про те, ким сьогодні стали підлітки кінця 80-х з України. Як журналіст добре знаю, що успіх будь-якого творчого продукту — це насамперед якісна історія, яку вже творчо переосмислює автор чи авторський колектив.
Упевнений, що той, хто був підлітком 35-40 років тому, знає багато історій із минулого та як вони перейшли у сьогодення. Маю власні спогади про двох своїх однокурсників, які були справжніми «хуліганами», щосеместру були за крок від відрахування, вештались із поганими компаніями та мали неодноразові приводи в міліцію. Але я добре пам’ятаю, як вони стали на захист наших дівчат проти справжніх місцевих «гопників» у студентському таборі, під час нашого літнього трудового десанту на полях Сакського району тоді ще Кримської області УРСР. І ці хлопці були першими з нас, хто пішов на строкову службу в армію. Не знаю їхню долю тепер, але думаю, що такі, як вони, були першими в чергах до наших військкоматів торік 24 лютого.
Нам потрібні наші власні історії успіху та звитяг! І не тільки підліткам, а й тим 25-30-річним бородатим атлетичним українцям, які сьогодні в спортзалах мають, скажімо так, не дуже приємні зустрічі з людьми в однострої. Можливо, після такого нашого справді якісного кіно вони самі прийдуть до військових — і не на розмову, а на допомогу.
Як свого часу писав Джордж Орвелл: «Усе мистецтво є пропаганда, але не всяка пропаганда є мистецтвом». Україні зараз потрібне мистецтво, яке стане нашою пропагандою.
Олег Джолос, викладач Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій
Скриншот на головній: кадр з серіалу «Слово пацана»
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.