Про фронт — із пресрелізів і блогів: чому журналістам все складніше висвітлювати війну в Україні

У четвер і п’ятницю, 12 і 13 жовтня 2023 року, відбулася шоста конференція National Media Talk (NMT). Це захід, який збирає українську медіаспільноту для діалогу про найважливіші події сьогодення, виклики індустрії, журналістські стандарти під час війни, неминучі трансформації на ринку та нові тренди. «Детектор медіа» висвітлював події у рамках NMT. Тут ви можете прочитати розмову про медіа під час та після війни між Віталієм Портниковим, Юлією Мостовою та Наталією Лигачовою, тут — про зміни в роботі онлайн-медіа та їхню реєстрацію. Дискусію щодо балансу між приватними та державними медіа, а також про іномовлення читайте тут, а презентацію аналізу дезінформації про вразливі групи українців від Центру досліджень «Детектора медіа» — тут. Ключову промову на заході виголосив український філософ і журналіст, президент PEN Ukraine, головний редактор UkraineWorld, викладач Києво-Могилянської академії Володимир Єрмоленко, повністю її читайте тут. Нині ж мова — про дискусію щодо допуску журналістів на фронт і зменшення уваги до України у закордонних медіа.

7 жовтня, коли минуло півтори доби від нападу терористів ХАМАС на Ізраїль, Дональд Трамп-молодший у твіттері написав: «Як це можливо, що я за кілька годин побачив більше відео з цієї війни в Ізраїлі, ніж з України за майже два роки?» Він, як і його батько, тільки й шукають приводів, щоб сказати, що Сполучені Штати більше не повинні передавати зброю Україні, і цей натяк на те, що, мовляв, війна в Україні не така серйозна, як в Ізраїлі, — не виняток. Але війна в Ізраїлі справді перебрала на себе частину уваги світових медіа. На це є й об’єктивні причини, як те, що свіжі новини цікавлять усіх більше, так і певна звичка до війни в Україні, яка вже сформувалася за останні 600 днів.

Проте, за словами директорки Інституту масової інформації Оксани Романюк, є й інша причина — серйозні комунікативні проблеми між нашою владою, яка хоче мати монополію на інформацію, та українськими медіа. Ці труднощі комунікації призводять до того, що у медіапросторі немає повної картини про бойові дії в Україні, бо журналістам проблематично отримати потрібні допуски, — й що довше триває війна, то сильніше це ускладнюється. Цьому і був присвячений круглий стіл «Проблеми акредитації та доступ журналістів до фронту», який відбувся 13 жовтня в межах форуму National Media Talk 2023.

 Круглий стіл «Проблеми акредитації та доступ журналістів до фронту»

«Детектор медіа» побував на цьому заході та вже повідомляв, що медійники анонсували звернення до міністра оборони України Рустема Умєрова з метою усунути ці комунікативні розбіжності. А зараз наводимо ключові аргументи журналістів, які стверджують, що через ці розбіжності їм усе складніше висвітлювати війну в Україні.

Журналістів не чують

Під час дискусії виявилося, що медійники фактично прийшли поговорити самі з собою. З цього й почала свою промову виконавча директорка Національної асоціації медіа Катерина Мясникова, яка була серед співорганізаторів круглого столу.

ФОТО: або 0023, або 0039 (більше ніде М’ясникової нормально нема) підпис: або Катерина Мясникова, директорка Національної асоціації медіа або ще додати Оксана Романюк, директорка Інституту масової інформації

«При підготовці цієї дискусії я зіткнулась із ключовою проблемою, яка зараз як слон у цій кімнаті, — це те, що тут немає ні представників Генштабу, ні Міністерства оборони. Я зробила все, що могла, включаючи дзвінки на персональні мобільні, для того, щоб до нас приєдналися люди, які відповідають за ці питання в армії. На жаль, вони не змогли приєднатися з різних причин, і я думаю, що це певним чином характеризує процес, який відбувається», — сказала Катерина Мясникова.

Оксана Романюк розповіла, що проблема, коли військове та політичне керівництво просто не чує медійників, існує давно, і журналістська спільнотанеодноразово зверталася з різними пропозиціями, аби це змінити. Поки — безрезультатно.

 Оксана Романюк, директорка Інституту масової інформації

«Дуже показово, що тут сьогодні немає ні представників Міністерства оборони, ні Генерального штабу. Раніше ми просили створити робочу групу, сьогодні ми просимо хоча б прийти одній людині, з якою можна було б обговорити проблему. Ситуація виглядає таким чином: усі скарги, всі проблеми перекидаються по колу з однієї людини на іншу, й немає відповідального представника Генштабу та Міноборони, який би сказав: “Я несу відповідальність за ці комунікації, я приймаю ваші скарги й готовий це розрулювати”», — сказала Оксана Романюк.

За її словами, ІМІ постійно отримує скаргияк від українських, так і від іноземних журналістів — і всі вони стосуються непрозорості й бюрократії, пов’язаної з отриманням акредитації на фронт. Як наслідок, говорить вона, це призводить до того, що світ бачить усе менше якісних репортажів із російсько-української війни та все більше ця тема стає прерогативою офіційних речників.

«Усе це дуже ненормально та дивно. Робити з журналістів ворогів точно не треба. Потрібно працювати з журналістами. І я дивуюся, чому досі не ведеться якась системна робота», — сказала Оксана Романюк під час дискусії, а опісля неї в коментарі «ДМ» додала: «Ніколи пресслужби не замінять журналістів, ніколи! Журналісти — це дуже важливий для України ресурс і його треба залучати для нашої перемоги».

Відповідальність за безпеку журналістів

Присутні на круглому столі журналісти назвали цілу низку проблем, які заважають їм об’єктивно та якісно висвітлювати події на фронті. Перша — командири просто уникають зайвої відповідальності.

«Серед військових дуже багато мобілізованих, які були в запасі, часто це вихідці з Радянського Союзу. Все починається навіть не з того, що держава бере і закриває доступ, а з того, що комбат каже: “Геть журналістів”. Їм не потрібен цей “тягар”. Грубо кажучи, якщо журналіст лізе в бойові дії, отримує поранення чи гине — командир батальйону змушений тоді відписуватися й пояснювати документально, що робила на цьому місці цивільна людина. Тому він просто не хоче брати на себе цей тягар і від гріха подалі відправляє», — ділиться журналіст «Радіо Свобода» Мар’ян Кушнір.

 Журналіст «Радіо Свобода» Мар’ян Кушнір

У відповідь на цю скаргу журналіста з зали пролунало зауваження, мовляв, у квітні біля Антонівського мосту під Херсоном загинув фіксер італійської газети La Repubblica Богдан Бітік, який працював разом із кореспондентом газети Коррадо Дзуніно, і хто ж за це має нести відповідальність? На що і сам Мар’ян Кушнір, і його колеги сказали: вони розуміють, куди йдуть, і готові самі за себе відповідати.

«Я коли йшов на штурми на бахмутському напрямку, я розумів, що мене там можуть вбити, але я туди все одно йшов і був готовий до цього ризику», — сказав воєнкор.

Оксана Романюк додала: «Не треба військовим брати за журналістів відповідальність. Ті журналісти, які їдуть на фронт, готові самі за себе відповідати, й ми це пропонували в наших рекомендаціях для Генерального штабу та Міністерства оборони. Ми просимо залишити особисту безпеку на совісті журналістів, ми готові на ці ризики й не повинна в командира боліти голова за це. Командир не повинен забороняти доступ під приводом того, що тут буде обстріл і хтось із журналістів загине під його відповідальністю. Журналіст знає, куди він іде, і повинен мати аптечку, бронежилет, шолом, пройти курси, а в ідеалі — мати страховку. Це відповідальність журналіста і медіа, а не військових».

 Круглий стіл «Проблеми акредитації та доступ журналістів до фронту»

Загиблий Богдан Бітік не мав акредитації для роботи в тому місці й навіть не надягнув бронежилет, тому не мав шансів вижити після пострілу російського снайпера. Цей випадок доводить: безпека журналістів — насамперед їхня відповідальність і якщо журналіст сам про себе не подбає, то жодні заборони чи обмеження не здатні його вберегти.

Ще одна проблема, за словами учасників круглого столу, — далеко не всі пресофіцери розуміють свої завдання і часто їм також простіше перешкоджати журналістам, аніж системно працювати з ними. Часто мобілізованих журналістів чи журналістів-добровольців не беруть на посаду пресофіцера, бо її вже займає інша людина, яка не завжди є компетентною.

Заборони й монополія на інформацію

Третя проблема — незрозумілі й дивні заборони та монополія на інформацію, яка є у влади.

3 березня 2022 року був виданий 73-й Наказ Головнокомандувача Збройних сил України «Про організацію взаємодії між Збройними Силами України, іншими складовими сил оборони та представниками засобів масової інформації на час дії правового режиму воєнного стану». З того часу його вже кілька разів змінювали та доповнювали, але досі, за словами юриста Платформи прав людини Євгена Воробйова, він «сирий» і не відповідає потребам журналістів, у ньому немає балансу, який би влаштовував і їх, і владу.

 Юрист Платформи прав людини Євген Воробйов

«Якщо ми почитаємо навіть у додатку номер 2 перелік інформації, яка заборонена до поширення, то досі нема жодних пояснень і тлумачень цього. У більшості випадків там оцінні судження. Наприклад, є пункт “не можна публікувати об’єкти”, але немає жодного уточнення, про які саме об’єкти йдеться, — пояснив Євген Воробйов. — З акредитацією ми, звісно, також бачимо проблему — відсутність логічних підстав, чому людину можуть не акредитувати. Все це породжує невдоволення».

Відсутність уточнених трактувань призвела до того, казали журналісти на круглому столі, що будь-яку фразу на кшталт «обмежити доступ» чи «посилити контроль» багато командирів трактують просто й однозначно — «заборонити», бо їм так банально простіше.

Також цей наказ головнокомандувача ЗСУ фактично дав державі свого роду монополію на інформацію, і кожен чиновник, кажуть воєнкори, розпоряджається нею так, як вважає за потрібне.

 Журналіст «Радіо Свобода» Мар’ян Кушнір

Мар’ян Кушнір пояснює це так: «Є начебто монополія на інформацію у держави, саме в тих чи тих організацій, наприклад, у єдиного марафону. Вони подають ту інформацію, яку бажають, не подається та інформація, яка є насправді».

Найбільше негативу під час зустрічі від медійників звучало на адресу колишньої заступниці міністра оборони Ганни Маляр і чинної керівниці об'єднаного координаційного пресцентру Сил оборони півдня Наталії Гуменюк. Мовляв, саме там ускладнюють і максимально обмежують журналістам доступ до висвітлення подій на фронті, зокрема маніпулюючи поняттям так званих «червоних зон» і часто забороняючи знімати навіть поза ними. Ці «червоні зони» — це чітко обумовлені місця на фронті з посиленим режимом доступу, як, наприклад, місця дислокації штабів, підрозділів чи скупчення техніки ППО.

Через систематичні негативні трактування посадовими особами дій журналістів, в армії до них сформувалася банальна недовіра, каже Оксана Романюк.

«В армії оця недовіра до журналістів насправді наросла поступово. Бо коли непублічно поширюються інструкції для пресофіцерів (публічно ми їх не можемо дістати) про те, що журналісти — мало не шпигуни, що журналістів нікуди не пускати й максимально видаляти, командири все це читають. А коли є публічна інформація від тієї ж Маляр, що журналісти й те зробили погано, і в тому винуваті, — звісно, це впливає на ЗСУ... Армія — вертикальна структура, і якби був наказ дозволити працювати журналістам, вони працювали та були б розроблені якісь механізми. Зараз механізми розробляють так, наче ми інформаційну війну вже виграли й можна повністю замінити журналістів пресслужбами та блогерами, які будуть знімати прекрасні постановні рожеві картинки», — говорить вона.

Наприклад, у серпні Ганна Маляр публічно звинувачувала журналістів у тому, що вони зняли позиції 82-ї бригади й після того туди прилетіли російські ракети. Натомість OSINT-аналітик із ніком Def Mon назвав ці звинувачення дурнею, а також написав: «Допоможіть Ганні Маляр та її "розслідуванню". Можливо, саме так росіяни розставили крапки над “i”, коли з'ясували, що 82-га перебуває в цьому районі вранці 7 серпня: я можу назвати вам ім’я “витоку” (людина в червоній куртці)». Ця історія трапилася ще в березні, а людина в червоному, як пише Def Mon, — це колишній міністр оборони Олексій Резніков. Він тоді показав випробування машин Striker в Україні — і саме з цього відео, вважає аналітик, можна було визначити підрозділ.

Just some help for Ганна Маляр and her "stryker investigation"

This is might be how the Russians connected the dots when they reported about 82nd being in the area on the morning of August 7th. I can give you the name of the "leak" (man in the red jacket) if you DM me. pic.twitter.com/d1YLOPweOx

— Def Mon (@DefMon3) August 22, 2023

Подібних прикладів, коли влада, ще не розібравшись у ситуації та не провівши розслідування, робить із журналістів ворогів і шпигунів, каже Оксана Романюк, чимало. Це призводить до того, що напис «PRESS» часто є такою собі чорною міткою.

«Насправді якщо ти хочеш працювати, тобі простіше нічого ні з ким не узгоджувати. Таким чином ми працювали на Київщині та змогли заїхати з Максом Левіним (Макс Левін — один із документалістів української війни ще з 2014 року, якого 1 квітня знайшли вбитим у селі Гута-Межигірська Київської області — «ДМ») у Бородянку, таким чином ми могли заїхати в Бучу, коли там вже були російські війська, і знімати те, що там відбувається: як Бородянка горить, як у Бучі розстріляні люди лежать тощо. Зараз цього немає, тому що чим довше триває війна, тим більше затягують паски, як тільки можна. Я був в останньому відрядженні — і це просто пекло: я не міг працювати. Я чотири дні сидів і домовлявся, щоб просто потрапити у Вугледар», — розповів Мар’ян Кушнір.

Його колега, херсонський журналіст Іван Антипенко, який співпрацює з «Радіо Свобода» та виданням «Ґрунт», каже, що домовитися про якусь зйомку навіть не в зоні бойових дій, а хоча б трохи далі від неї — це практично джек-пот.

 Іван Антипенко, журналіст «Радіо Свобода» та видання «Ґрунт»

«Я почну з такої історії. 7 червня, другий день потопу після підриву Каховської ГЕС, ми з Мар’яном підходимо до Корабельної площі, де за 20 метрів від посту, на якому стоять нацгвардійці, працюють журналісти. Ми бачимо написи PRESS, тобто колеги там працюють, і я кажу: “Нам треба туди”. Нацгвардієць каже: “Ні, вам треба дозвіл від ОК "Південь"”. Тобто там працює вже кілька десятків журналістів — і невже всі вони отримували дозвіл? Він каже: “Нічого не знаю, дзвоніть в ОК "Південь" і домовляйтеся”. Мар’ян телефонує Гуменюк, а я бачу поруч керівницю пресслужби місцевої Нацгвардії, яку я вже знаю, і прошу в неї замовити за нас слово. Я дзвоню пресофіцеру по Херсону, передаю їй слухавку, а вона каже йому, що ми нормальні журналісти. І так нас пустили, дозволили попрацювати. Але це ненормально! У нас є посвідчення, акредитація. В цьому випадку цього мало бути достатньо», — розповів він.

У той момент, за словами журналіста, Наталія Гуменюк сказала телефоном, що вони повинні мати супровід. Хоча багато їхніх колег поруч працювали без супроводу — і це взагалі неможливо, бо просто нікому супроводжувати стільки журналістів по таких містах, як Херсон. На що, за словами журналіста, вона відповіла, що супровід може бути дистанційний. Проте воєнкори, які працюють на фронті не перший рік, говорять, що ніколи раніше такої вимоги не чули.

Якщо напис «PRESS» усе ускладнює, то в Івана Антипенка на правобережжі Херсонщини є одна перевага — це місцева реєстрація. І це полегшує йому роботу.

 Круглий стіл «Проблеми акредитації та доступ журналістів до фронту»

«Я не розумію, що такого є на правобережжі Херсонщини, що нам не можна бачити, що не можна працювати навіть із цивільними темами. Знову ж таки, бачити й опублікувати — це різні речі. Журналісти це розуміють. Водночас там є десятки, сотні й тисячі місцевих, які їздять автобусами, своїми авто і теж бачать ці переміщення. Повірте, серед них є ті, хто збере цю інформацію для ворога. Свідомо чи несвідомо, — каже він. — Ніхто не знає, як виглядає війна на тій же Херсонщині, бо нікому там не вдається попрацювати з військовими “по-білому”. Мені за пів року вдалося три рази. Один раз у місті, другий — за містом, а третій раз була робота на бойових позиціях з артилеристами. І хоч ми дуже довго домовлялися, пощастило нам фактично дивом».

Те, що журналістів допускають до таких місць за незрозумілим їм принципом, не дозволило показати світові весь масштаб катастрофи після підриву росіянами Каховської ГЕС, коли зійшла вода. Натомість коли місто ще було підтопленим, із відеоматеріалом із зони підтоплення була настільки серйозна проблема, що навіть державний телеканал «Рада» показав тоді в ефірі, як «МЧС России» проводить евакуацію на окупованій території.

«У нас навіть архіву відео немає з Херсона, окрім тіктоків бійців, які знімали себе поруч із людьми. Тому що всі чекали, поки приїде пан Зеленський на третій день. А люди повинні свою радість знову показати по команді, коли Зеленський прийде, чи що?» — сказав ще один журналіст «Радіо Свобода» Єгор Логінов.

 Журналіст «Радіо Свобода» Єгор Логінов

Через подібний підхід, казали журналісти на круглому столі, Україна не змогла в повному обсязі використати медійний ефект від деокупації не лише Херсона, а й низки міст Харківщини, бо журналістів банально не допускали навіть туди, куди звичайні цивільні спокійно проїжджали. Це не дозволило зафіксувати для історії найбільш емоційні та важливі моменти.

Журналістам — ні, блогерам — так

Ще одна проблема, порушена на круглому столі, полягає в тому, що досвідчених воєнних журналістів, багато з яких працювали на фронті ще задовго до 2022 року, туди не пускають, а натомість на війну потрапляють блогери та лояльні до влади журналісти-шоумени. Наприклад, журналіст Дмитро Комаров, який раніше знімав подорожі, створив низку фільмів про війну в Україні, отримуючи доступ і до командних пунктів, і до ключових посадовців держави. На «Детекторі медіа» вийшов огляд його останнього на сьогодні фільму «Рік. Харківщина».

«Коли до нас приїжджають іноземці й хочуть дізнатися, що відбувається на війні, вони дивляться не просто окремого журналіста, а беруть до уваги всі сюжети. Вони дивляться того ж самого Комарова і думають: “Чорт забирай, це — пропаганда”. Людина, професійна у воєнній журналістиці, відрізнить бойові дії від пропаганди», — сказав Мар’ян Кушнір.

«Хай буде і пропаганда під час війни, як від Комарова, але ж не тільки вона. Має бути реальна документальна журналістика», — додала Оксана Романюк.

Ще один згаданий під час круглого столу приклад — це випадок, коли блогерка Раміна Ескахсай поїхала в Бахмут, коли там ще були українські підрозділи, а потім сказала у своєму відео, що «непідготовлений військовий на бахмутському напрямку, за інформацією волонтерів, які вивозять “двохсотих” і “трьохсотих”, живе чотири години».

«Річ у тім, що зараз акредитацію може отримати будь-хто, хто має можливість контактувати з певною редакцією. Умовно кажучи, ви представляєте якесь регіональне медіа з невеликою авдиторією — і ви за законом можете отримати акредитацію, як блогер можете їздити на передову, порушуючи всі правила, знімаючи все, що можна і не можна. В результаті росте недовіра до всіх журналістів, — пояснює Марʼян Кушнір. — Я знімав 18-ту бригаду з гелікоптерами, приїхав до бійців-пілотів і вони кажуть: “Не знімайте нічого. Ми були в Херсоні, літали, приїхав якийсь журналіст іноземний, познімав усе з прив’язкою — і до нас прилетіла ракета, знищивши кілька гелікоптерів”. Приїхав якийсь випадковий гість, зробив погану справу — і все, всі журналісти погані».

 Мар’ян Кушнір та Іван Антипенко

Іван Антипенко теж згадав подібний випадок: «Ми не знаємо, що відбувається на Дніпрі. Я написав статтю про це. На правах анонімності поспілкувався з військовими з ССО та ТрО. Вийшов матеріал, нічого секретного ми не видали, військові погодили, все окей. Реакція — приберіть негайно. А через день на ютуб-каналі “Бомбардир” виходить відео з бійцями 126-ї бригади якраз із того напрямку та відео на півтори години. А в ньому — і про човни, і про все інше. Я не розумію, чому комусь можна знімати деталізовані фільми на півтори години, а комусь не можна публікувати звичайний текст, у якому по суті нічого секретного. Через пару тижнів схожий матеріал вийшов на “Українській правді”. І добре, що колеги порушують цю тему, попри складнощі в її підготовці».

 Круглий стіл «Проблеми акредитації та доступ журналістів до фронту»

Україна програє інформаційну війну?

«Ізраїль перебив Україну інформаційно, тому що показував реальні бойові дії», — сказала Оксана Романюк під час круглого столу.

Того ж дня журналістка Politico Вероніка Мелкозерова у своєму Facebook написала: «А що, правда, що міжнародні воєнні кореспонденти мігрували від нас в Ізраїль? Чи ще і в нас є?»

Підстави для такого запитання є. Приміром, журналістка CNN Клариса Ворд, яка днями опинилася під обстрілами в Ізраїлі, раніше висвітлювала події російсько-української війни, про що повідомляла у своїх соцмережах. Наприклад, рік тому вона чи не першою показала у своєму твіттері збитий тоді в Україні іранський дрон-камікадзе. Заступник головного редактора Bild Пауль Ранцхмаєр, який раніше перебував в Україні, зараз — в Ізраїлі та робить звідти ввімкнення.

Інформацію про те, що низка світових медіа скерувала до Ізраїлю своїх журналістів з України, «Детектору медіа» також підтвердила і низка власних джерел серед фіксерів.

Локальний продюсер Євген Семехін розповів про свою роботу з німецьким медіа:

«Я працюю вже рік із німецьким телеканалом Welt і французькою документалісткою Гвендалін Дебоно. Welt має три групи журналістів, які змінюють по черзі одна одну. З початком війни в Ізраїлі канал надіслав дві групи для роботи в Ізраїлі, одну групу — в Ліван і хотів відправити групу, яка зараз в Україні, в Єгипет. Група продовжує працювати в Україні, але час приїзду наступної групи тепер неясний — її можуть відправити в Ізраїль. Усе буде залежати від перебігу подій в Україні та Ізраїлі. Гвендалін Дебоно мала приїхати в середині листопада знімати документальний фільм, але цей приїзд теж під питанням. Канал, із яким вона співпрацює, також хоче відправити її в Ізраїль. Ми програємо за кількістю уваги в щоденних новинах на каналі та за кількістю історій, опублікованих на ютубі німецького Welt», — каже Євген Семехін.

Він додає, що цей період треба пережити: війна в Україні триває 10 років, а в Ізраїлі тільки почалася, тому, як і до всього нового, до Ізраїля привернута більша увага.

«Щоб конкурувати за ефірний час, ми з групою більше ризикуємо, щоб зняти потужний матеріал. Так, за останній тиждень ми були в 700 метрах від російського кордону, в 3 км від Сватового, в Авдіївці та в Серебрянському лісництві. Для мене це принципове питання: Україна має бути в новинах. Європейці не мають забути про війну у нас. Тому що разом зі зникненням з інформаційного поля ми втратимо підтримку й будемо отримувати менше зброї та боєприпасів, яких і так не вистачає».

Ще два українські фіксери на умовах анонімності підтвердили: іноземних журналістів перекидають в Ізраїль. Іноді нові групи, які б мали змінити ті, що працюють зараз в Україні, одразу відправляють на Близький Схід.

«З мого ЗМІ нікого не передислокували, бо є постійний штат в Україні, однак з редакторської точки зору і з точки зору застосування ресурсів компанії, частина зусиль перейшла туди», — каже ще один фіксер.

Така оптимізація, за словами фіксерів, зумовлена простою арифметикою: для чого платити журналістам зарплатню за перебування тут, якщо там простіше отримати всі доступи та зняти й показати набагато більше.

Україні це невигідно, адже від уваги до нас прямо залежить і наш рівень підтримки. Це тому, каже Оксана Романюк, що уряди демократичних країн прислухаються до своїх виборців.

«Я щойно повернулася з Західної Європи і я розумію, наскільки там бракує реальної інформації з України. Зараз ми робимо моніторинг контенту — і так, багато є інформації про війну, але 99% із неї — офіціоз і пресрелізи, за якими не видно людей. Це вже людям на Заході приїлося. Втома від війни, на жаль, також є результатом провальної роботи з медіа з боку тих людей, які мають працювати з медіа у військових структурах», — сказала Оксана Романюк.

Що робити медійникам

ІМІ ініціював звернення до нового міністра оборони Рустема Умєрова, щоб обговорити цю проблему.

 Круглий стіл «Проблеми акредитації та доступ журналістів до фронту»

А юрист Євген Воробйов пропонує медійникам іти до суду.

«У нас теж є інструменти, зокрема Закон України “Про звернення громадян”, з допомогою якого ми можемо надавати свої пропозиції владі. А якщо вона не приймає ці пропозиції — ми можемо йти до суду. Ми як організація пропонуємо журналістам провести їх по всіх цих етапах. Швидших методів, на жаль, нема, бо, як ми бачимо, з нами спілкуватися не хочуть», — сказав він.

Проте учасники круглого столу чекають від влади врегулювання своєї комунікаційної політики без таких судових справ, адже йдеться про інтереси всієї України.

Фото: Максим Поліщук / «Детектор медіа», головне фото: Getty Images