"Як я звикла до повітряних тривог": репортаж грузинської журналістки з Києва

Минув уже рік відтоді, як Національна опера України відновила свою роботу після вимушеної перерви. Спочатку вона давала дві вистави на тиждень, а після повернення більшості учасників трупи – три. Театр може вмістити 1,3 тисячі глядачів, але в цілях безпеки продаються лише 450 квитків. Глядачі переходять до укриття в гардеробі театру, якщо під час вистави оголошено повітряну тривогу. Після надходження сигналу про відбій повітряної тривоги вистава продовжується, починаючи з тієї частини, де її було зупинено.

Хоча іноді просто немає сенсу продовжувати виставу – одного разу сирени залунали всього за 3 хвилини до кінця "Травіати".

"Кармен" у Національній опері України / Фото Ніно Чічуа

"Того дня Віолетта не померла…", – згадує представниця Національної опери України Людмила Мовленко.

Півтора року тому, коли Росія зосередила близько 100 тисяч військових на кордоні з Україною і все вказувало неминучість війни, мало хто міг уявити, що росіяни вийдуть за межі сходу України та спробують захопити Київ. Але саме це вони й зробили. Після невдалої спроби оточити столицю, російські війська вийшли з Київської та Чернігівської областей, хоча й досі продовжують завдавати авіаударів по Києву. Українські системи ППО успішно протистоять російським ракетам та іранським безпілотникам. Тож Київ, хоч і з постійними повітряними тривогами та комендантською годиною, повернувся до нормального життя.

Спочатку все було закрито. Не працювали ні кінотеатри, ні клуби… Коли загроза повномасштабного наступу на Київську область минула, життя почало повертатися. Повернулися заводи, установи, організації, адже, як каже наш президент, ми маємо запустити роботу економіки. Це надзвичайно важливо. Попри складну ситуацію на Сході України, ми повинні робити все можливе тут, щоб покращити ситуацію на передовій,
– каже 21-річна Софія з Києва.

Життя столиці під час війни / Фото Ніно Чічуа

Міст Кличка, який у жовтні атакувала Росія / Фото Ніно Чічуа

Кияни розповідають, як змінилося їхнє повсякденне життя за останній рік – вони настільки звикли до повітряних тривог, що багато хто вже не біжить до укриттів після виття сирени. Однак до щоденної загибелі невинних людей звикнути неможливо. Війна зміцнила українців, посилила їхню любов до життя й рідної країни. Вони розірвали всі стосунки зі своїми російськими родичами і кажуть, що ніколи їм не пробачать.

Крістіна Кісєльовайте, акторка та арт-менеджерка:

Життя в Києві чудове. Насамперед тому, що я жива. Я можу гуляти в парку зі своїми друзями, грати у театральних виставах… Тепер ми знаємо ціну життя й кожен день проводимо так, наче він останній. Війна змінила моє повсякдення – я не можу нічого планувати, оскільки не знаю, чи бомбардуватиме Росія наше місто знову. Коли я маю важливі справи, то ігнорую повітряні тривоги. Я довіряю своїй інтуїції. Моя мама та більшість друзів іноді спускаються до укриття в метро вночі. Але ходити до укриття щодня, іноді тричі на день, дуже важко. Ми просто хочемо жити. Я хочу спати вночі. Це неправильно, але такою є реальність. Я знаю, що Європа, інші країни втомилися від нашої війни, новин про Україну й допомоги… Ми також втомилися. Але це не означає, що війна закінчилась. І якщо кожен докладеться до припинення агресії, наша перемога настане швидше.

Анатолій Тарченко, киянин:

"Місто більше не таке святкове, як раніше. Всі стримані… в розмовах, у стосунках… Це все – результат війни. Ціни на продукти й ліки постійно зростають. Але ми забезпечені всім необхідним. Абсолютно всі заклади працюють. Однак війна забирає багато життів: гинуть діти, жінки, молоді хлопці… В ті дні, коли я проходжу біля меморіальної стели нашим полеглим захисникам, я не можу спати. Скільки людей загинули через якогось зомбованого ідіота, який сидить у Кремлі… Напевно ми зможемо почати відновлювати наші відносини з росіянами хіба через 3-4 покоління. Рана, яку цей ідіот завдав українському народу, є дуже глибокою. Слава Богу, родичів в Росії я не маю, але маю знайомих. Я розірвав із ними стосунки, тому що вони підтримували Путіна в його диких військових діях. Що нам потрібно від міжнародної спільноти? — Зброя, зброя і ще раз зброя. А також ліки і, якщо можливо, меддопомога й лікування наших військових сучасними медичними технологіями за кордоном. Про решту Україна подбає самостійно".

Софія, 21 рік:

"По-перше, нас змінила війна – ми всі неочікувано подорослішали за цей рік. Ми дізналися, що таке війна. Ми відчули на собі, які руйнування та біди вона може принести. Ми стали стійкішими і впевненішими в собі. Спочатку я з родиною виїхала з Києва, але ми не покинули країни. Пізніше я повернулася до Києва. Спершу ми дуже боялися звуків сирен і ракет. Ми все ще боїмося, але якимось чином ми звикли до цього [повітряних тривог]. Минув рік – людина мимоволі звикає до всього… Говорити дуже важко, бо спогади у всіх різні. Кожен так чи інакше пов’язаний із цією війною. Я не хочу мати ніяких стосунків із росіянами. На жаль, у мене є родичі в Росії, з якими ми розірвали всі зв’язки. Вони не розуміють жодних пояснень. Вони живуть у своєму тісному світі. Нехай собі живуть. Відновити колишні стосунки неможливо. Я не поділяю думки, що росіяни та українці є братніми народами. Вони ними не є. Це різні народи з різною культурою. Примирення неможливе".

Саша, 35 років:

"Я з Донецька. Війна на Донбасі почалася раніше (у 2014 році). Спочатку я переїхав до Одеси, а потім до Києва. Я також навчався в Харкові. Я відвідав багато міст своєї країни і люблю їх всі по-своєму. Але Київ – особливий. До війни я його любив, але ставився неправильно. Я був незадоволеним, мені потрібно було більше. Тепер я усвідомив, наскільки чудовою є наша країна. Які сильні, добрі та співчутливі люди тут живуть. Всі ми навчилися з новою силою любити Україну, своє місто, рідних і співвітчизників. Життя ускладнилось, однак і люди стали сильнішими. Щодо настрою – він гарний, коли не падають ракети й не гинуть люди. Дні, коли люди помирають, є набагато важчими. Ти співпереживаєш і страждаєш… Уже нічого не буде, як раніше. Багато людей більше не матимуть рідних, не матимуть дому – місця, куди можна повернутися".

Плакат у Києві / Фото Ніно Чічуа

На тлі культурних пам’яток, обкладених мішками з піском, спалені російські танки – основне видовище на вулицях Києва. Написи, графіті та плакати на стінах закликають до закінчення війни й повернення захисників. Більшість робіт вуличного мистецтва присвячені Маріуполю.

Всі думали, що Київ впаде впродовж кількох днів російського вторгнення, але опір українців триває вже майже 500 днів. Вони продемонстрували вражаючі приклади самоорганізації. Наприклад, фонд "Повернись живим" зібрав понад 7 мільярдів гривень на допомогу ЗСУ від 24 лютого 2022 року. І це лише одна із сотень громадських організацій, що збирають пожертви.

Благодійні організації купують дрони й техніку для військових. Представник фонду "Повернись живим" Максим Лиманський згадує, що турецькі виробники безпілотників "Байрактар" були шоковані, коли благодійні організації подали заявку на закупівлю безпілотників – вони не могли зрозуміти, як громадська організація може купувати зброю для армії. Переговори тривали кілька місяців перед укладенням угоди.

Коли Благодійний фонд Сергія Притули зібрав 15 мільйонів доларів на закупівлю трьох безпілотників "Байрактар", турецька компанія віддала їх безкоштовно. На заощаджені кошти було придбано супутник ICEYE для Збройних Сил України.

Однак внутрішні пожертви зменшились – якщо в березні 2022 року фонд "Повернись живим" зібрав 1 мільярд гривень, то зараз – лише 300 тисяч гривень на місяць. Тому фонд планує змістити фокус зі звичайних громадян на великий бізнес.

Благодійній платформі United24, створеній за ініціативи президента України Володимира Зеленського, наразі вдалося зібрати понад 353 мільйонів доларів США.

Любов Шипович, представниця фонду Dignitas, вважає, що ці кошти і внески від міжнародних донорів не варто спрямовувати одразу ж на відновлення країни. Спершу Україна повинна виграти війну, а для цього потрібно мобілізувати більше ресурсів.

Київ в умовах війни / Фото Ніно Чічуа

"Думаю, заяви українського уряду про те, що ми виграємо війну, корисні лише для підняття духу наших солдатів. Але варто подивитися правді у вічі – Росія має більше мобілізаційних ресурсів", – каже Любов.

Ми не можемо програти цю війну,
– наголошує Максим Лиманський, представник фонду "Повернись живим".

Життя Києва в умовах війни / Фото Ніно Чічуа

Українське суспільство впевнене та єдине у прагненні захищати суверенітет і європейське майбутнє країни та розірвати відносини з Кремлем. Усвідомлення цього зросло ще вище, ніж від початку війни на Донбасі з 2014 року.

Росія почала цю війну, але нашим вибором було відповісти боротьбою. Ми не зможемо зупинити війну, якщо здамося. Якщо не будемо боротися, ми втратимо країну. І це стосується не тільки державності – це боротьба за наших близьких, за людські життя. Ми воюємо проти російської армії, але російська армія воює не лише проти Збройних Сил України – вона воює проти всієї України,
– каже Артем Денисов, директор Veteran Hub.

Авторка: Ніно Чічуа