Завжди на захисті країни: історія родини офіцерів ППО про війну, втрату сина й бої за Бучу
Завжди на захисті країни: історія родини офіцерів ППО про війну, втрату сина й бої за Бучу

Завжди на захисті країни: історія родини офіцерів ППО про війну, втрату сина й бої за Бучу

Спалена колона російської техніки на вулиці Вокзальній, яка шокувала світ у березні 2022 року, – заслуга і Мазіна також. Вже після деокупації міста він брав участь у нейтралізації шпигунів та колаборантів.

Тим часом його син – командир дивізіону 160-ї зенітної ракетної Одеської бригади, підполковник Сергій Мазін – від початку повномасштабної війни захищав повітряний простір України. Його бригада роками вважалася одним з найкращих підрозділів протиповітряної оборони України. Після 24 лютого 2022 року він підтвердив свій статус: відбивав російські ракетні атаки, стримував навали безпілотників та збивав російські винищувачі й ударні вертольоти.

Дивізіон Сергія Мазіна влітку 2022 року стримав атаку російського літака на Сумщину. Ціною виконання цієї задачі стало його життя. Петро Мазін каже, що у ППО є таке поняття, як "запобігання ймовірним збиткам". Коли треба піти на певні жертви, щоб запобігти масштабнішим втратам. Своїми життями його син та побратими запобігли ймовірним збиткам і не допустили удару по мирних людях.

Історія родини Мазіних – розповідь про людей, які поколіннями свідомо обирали свою долю: захищати Україну. За будь яку ціну.

Про те, як формуються династії військовослужбовців, особливості роботи ППО, про те, як Україна втримала своє небо після вторгнення, захист Бучі та зламані росіянами мрії – Петро Мазін розповів 24 Каналу.

Нащадки козаків у ППО

Петро Мазін розповідає, що їхня династія військових тягнеться ще від запорозьких козаків. Його бабуся – нащадок тих козаків, які переселились на Кубань. Коли він був маленьким, вона постійно повторювала: москалі – погані, від них усі біди. Завжди додавала, що ще настане наш час, ми їх проженемо і матимемо нормальне життя. Петро ж тоді ще був маленьким і не розумів, чому так. Зрозумів потім.

Прадід був полковником, дід – осавулом. Обох кацапи розстріляли. Бабусю з маленькою дитиною заслали на Алтай. Вона жила десь під Барнаулом. Все життя мріяла повернутися на Кубань, але їй не дозволяли. На Кубань вона змогла поврнутись лише у 1990-х,
– каже Мазін.

Його батько також був військовим, дослужився до капітана. Служив у артилерії, потім – у ракетних військах стратегічного призначення. Після звільнення теж поїхав на Кубань, до Новоросійська. Сусіди всі були військовими, багато хто – з протиповітряної оборони. Коли дізналися, що Петро теж хоче до військового училища, радили йти у зенітно-ракетні війська. Так він першим у родині пішов у ППО.


Полковник у відставці Петро Мазін / Фото 24 Каналу

Каже, що жодного разу не пошкодував. По-перше, це – цікаво. По-друге, це – про сучасну війну. Хто панує у повітрі, той переміг на землі. Росіяни досі не можуть перемогти, тому що ми втримали небо. Вони ще в середині березня 2022 року доповідали, що протиповітряну оборону в Україні придушено, можна робити будь-що. Але насправді досі не можуть її прорвати.

Петро Мазін навчався у тоді ще Дніпропетровську. Училище закінчив у 1981 році. Став командиром взводу.

Коли Україна здобула незалежність, не мав жодних сумнівів, якій державі служити. Після розвалу Союзу в армії був підхід: не хочеш служити цій країні, переводься та служи в Збройних силах іншої держави. За такі переводи не переслідували, не карали, це легко вирішувалось. Я не вагаючись лишився служити Україні,
– говорить офіцер.

Була категорія тих, хто лишився в Україні. Разом з тим, Україну вони чомусь не любили. Додає, що цього феномену ніколи не розумів. За його словами, це був період, коли ніхто нікого не тримав. Якщо тобі не подобається Україна – переводься та їдь у Ростов.

"Але ні, він сидітиме тут і все лаятиме. Це така своєрідна спадщина імперської політики, на мою думку. Вони завжди виходили з того, що потрібно захопити якнайбільше територій. Щоб сидіти там, нічого не робити і лише грабувати колонізовані землі", – додає він.

Я все життя служив на командних посадах. Командир взводу, командир батареї, командир групи, заступник командира бригади. Потім командував зенітним ракетним полком. Остання посада – начальник зенітних ракетних військ Повітряного командування "Південь" Повітряних сил Збройних Сил України. З цієї посади я вийшов на пенсію,
– каже Мазін.

Далі працював у Харківському авіаційному університеті старшим науковим співробітником – з 2012 по 2020 рік. На цивільну посаду пішов більше, щоб не було нудно на пенсії. Там займався, зокрема, різними розробками. Та і досвід треба було передавати.

Полковник у відставці каже, що наближення повномасштабної війни відчував ще на початку 2000-х. Все до цього йшло: нагнітання обстановки та ставлення до українців, їхня поведінка на міжнародній арені, Тузла… Це все вело саме до війни. У 2020 році він із родиною вирішив переїхати з Харкова у Бучу. В якийсь момент зрозумів, що хоче жити подалі від кордону з Росією. Не допомогло.

Формування офіцера ППО

Сергій – син – народився 15 грудня 1985 року. Мазін каже, син був настільки спокійною дитиною, що навіть народився у вихідній (у неділю), щоб нікому не заважати.

Син Мазіна навіть не думав, що можна служити десь, окрім сил ППО. Батько його ніколи ні до чого не примушував. Але родина понад 20 років прожила у лісі під Херсоном, тому хлопець і ріс серед військових у військовому містечку в Олешківських пісках. Для нього було цілком природно обрати військову кар'єру у 16 років.

Коли йому було 6 років, вчителька вмовила нас віддати його до школи. Вона набирала собі учнів і була настільки вражена його добрим характером, що вмовила нас віддати до неї у клас. Він навчався як усі пацани – не відмінник, але й не двієчник. Усі його дуже любили за хороший характер та добре ставлення до людей,
– каже він.

"Я ним завжди пишався. Весь час. Він намагався чогось досягти у всьому, чим займався. Не просто ганяти м'яч із офіцерами, а чомусь навчитися. Футбол завжди дуже любив і бокс. Не просто боксувати, а стати чемпіоном. Він був чемпіоном України з боксу, ще коли у школі навчався", – додає Петро.


Сергій Мазін у дитинстві / Фото з сімейного архіву

Від військового містечка у лісі, де жила родина, до Олешків було 12 кілометрів. Дітей до школи возив автобус. На всі гуртки, на бокс теж треба було туди в Будинок культури їздити.

"То я сідав на велосипед, їхав за ним, а він переді мною біг на тренування. Розминка була така", – розповідає Мазін.

Одразу після школи Сергій вступив до Харківського авіаційного університету, на факультет зенітних ракетних військ. Після закінчення у 2007 році його розподілили служити до Одеси.


Сергій Мазін під час навчання / Фото з сімейного архіву

В Одесі познайомився з дружиною. До Сергія на стажування приїхав друг і якось запропонував познайомити зі своєю сестрою. І познайомив. У 2008 році пара одружилась, а ще через рік у них народився син.

Спочатку Сергій був начальником обслуги. Потім – заступником командира батареї. Потім – командиром батареї.

Син займався своєю справою. Був справжнім військовим. Намагався розвиватися. Нормального спеціаліста сил зенітних ракетних військ виростити – довга і важка робота. 5 років в університеті – це лише базові знання. Далі потрібно ще більше вкладатись у своє навчання. Сергій дуже любив вчитися, хотів швидше опанувати це мистецтво. Він отримував щиру насолоду від роботи,
– каже Мазін.

Коли батько командував полком у Первомайську, Сергій в Одесі служив ще лейтенантом. Коли син приїжджав у відпустку, ніколи просто так не сидів. Постійно питав: "Можна, я у вас піду на техніці потренуюсь?" "У мене хороші фахівці служили, я їх просив, вони його тренували", – розповідає полковник у відставці.

Потім Сергія теж направили до Первомайська Миколаївської області на посаду замкомандира дивізіону. Він там прожив не більше року. Ще коли їхав з Одеси, йому командир сказав: "Ти там сильно не засиджуйся, ми тебе все одно назад повернемо". І повернули.

Десь у 2018 – 2019 році він став командиром дивізіону. Двічі був в АТО – під Донецьком та під Луганськом. До початку повномасштабної війни уже мав бойовий досвід.


Сергій Мазін із мамою / Фото з сімейного архіву

"Моя дружина завжди за нього переживала. Вона – мама. Але разом з тим вона – старший прапорщик. Вона все життя в армії. У неї світогляд військової людини. Тож вона багато що розуміла", – каже Петро Мазін.

Бої за Бучу

24 лютого Мазін-старший зустрів у Бучі. Ще вночі йому почали дзвонити і розповідати, що на полі між Гостомелем і Бучею висаджуються з вертольотів якісь незрозумілі військові. Це була 1 година ночі, тоді у такі повідомлення не дуже вірилось. Ближче до 6 ранку полковник у відставці разом із головою місцевої ветерансько-волонтерської спільноти "Бучанська варта" поїхали до Гостомеля. Хотіли перевірити, що ж там. А там дійсно висаджувався десант.


Петро Мазін на початку вторгнення добровольцем пішов захищати Бучу / Фото з сімейного архіву

Росіяни накопичували сили для наступу на Київ через Бучу. Місто визначили сірою зоною. Захищати Бучу зібралися цивільні люди. Мазін взяв на себе керівництво штабом оборони міста із напрямку Гостомелю.

"27 лютого ми дали перший бій на вулиці Вокзальній. Намагались стримати колону російської техніки. По Вокзальній їхало до 50 одиниць важкої техніки російського десанту. Нас було близько 20 людей зі стрілецькою зброєю та одним гранатометом. Це були просто мешканці Бучі, котрі зібралися захищати місто", – згадує він.

Бойовий досвід серед людей, які зібрались на Вокзальній у той момент, мала менша частина людей – ветерани АТО.

"З професійних військових був я та ще один офіцер. У нього була зламана нога – він на лижах катався – і ось з нами на милицях бігав", – каже Мазін.

Ми не планували зупинити колону. Росіян було значно більше і вони були краще озброєні. Ми планували цю колону затримати, аби Сили Оборони могли підготуватись і знищити її. Нам це вдалось,
– говорить він.

У тому бою на Вокзальній захисники дивом не понесли великих втрат. Загинув один з бучанських ветеранів – Володимир Ковальський. Ще п'ятеро людей отримали поранення. Сам Мазін отримав контузію після того, як по ньому вистрілив російський танк.

Захисники Бучі воювали із росіянами ще кілька днів. Офіційно окупанти зайшли у місто 3 березня, але тоді вони ще були не скрізь. Тому кілька днів бучанці вели партизанську боротьбу. Десь 5 – 6 березня, як каже Мазін, вирішили розпустити організацію. Росіян у місті вже було забагато.

Я вночі сходив в офіс "Бучанської варти". Забрав всі документи, які були: списки, облікові дані оборонців Бучі. Думав занести документи додому, але потім вирішив, що це ненадійно. Все спалив. Як виявилось, був правий: росіяни прийшли до мене додому з обшуком. Мене в той момент там уже не було,
– згадує він.

Після цього Мазін з телефона видалив усі фотографії та контакти. Карти всі витяг, а сам телефон втопив у колодязі. 9 березня чоловік виїхав з міста з евакуаційною колоною по "зеленому коридору". Залишатись вже не було сенсу.

Відвіз родину у Хмельницький, а сам повернувся для формування добровольчого батальйону.

"У нас залишалися люди в Бучі, які постійно мені телефонували, надавали обстановку. За час окупації ми організували передачу інформації про справи в Бучі. Партизани наші активно працювали. Я цю інформацію передавав далі на Генштаб", – розповідає полковник у відставці.


Спалена російська техніка у Бучі / Фото надане 24 Каналу

1 квітня добровольчий батальйон, у складі якого був Мазін, зайшов у Бучу.

"Ми не звільняли місто безпосередньо. Його звільняли штурмові загони Збройних Сил. Ми заходили слідом за ними і наводили порядок у місті. Тому що ЗСУ мали іти далі, відтісняючи ворога. Фільтраційні заходи, відловлювання посібників і шпигунів, які залишились – цим ми займались", – говорить він.

Знищення ворожих повітряних цілей

Син Петра Мазіна війну зустрів в Одесі. За кілька днів до повномасштабного вторгнення було видно, що щось відбувається.

За добу до 24 лютого всі війська, включаючи сили ППО, забрали з місць постійної дислокації. Вранці 24-го на кожне з цих місць прилетіло по 2 ракети. Вони ж знали, де що стоїть, ми ж ні від кого не ховалися,
– каже Мазін-старший.

Вони із сином говорили 24 лютого. Розмова була робоча, обговорювали тактичні питання. Сергія не здивував початок повномасштабної війни. Морально він був готовий. У січні 2022 року він пішов у відпустку, на початку лютого його відкликали. У родині сприйняли це як вірний знак, що війна буде. Коли виїхало російське посольство, стало ясно, що вона неминуча. Питання було лише у часі – завтра це станеться чи післязавтра.


Підполковник Сергій Мазін / Фото з сімейного архіву

Сергій дуже переживав за події у Бучі, бо там – батьки, родина. Намагались зідзвонюватись за можливості. Протиповітряна оборона – специфічні війська, які завжди воюють на передовій. З 24 лютого й дотепер у ППО працюють буквально без відпочинку.

Петро згадує, як хлопці з дивізіону сина переказували їхню розмову про плани на після війни. Хтось мріяв на море поїхати, хтось – телевізор подивитись. Сергій сказав: "Спати буду. Дуже втомився".

Але на розмову із нами він завжди намагався сили знайти. Хвилювався, стежив за новинами. Пропонувати нам тікати йому б навіть на думку не спало. Ми з ним – військові. У нас така доля – захищати Батьківщину,
– говорить Петро.

З Одеської області дивізіон Сергія перевели під Миколаїв. Зенітних ракетних військ у нас не так багато було на початку війни, щоб забезпечити повне прикриття країни. Їх тасували – де більш напружена ділянка, туди і рухали. Потім їх перекинули на Черкащину. Звідти – до Сум.


Сергій Мазін із дружиною / Фото з сімейного архіву

Дружина від початку війни постійно була разом з Сергієм. У 2020 році вона закінчила підготовку і стала бойовим медиком у його дивізіоні.

"Коли вони з Черкас їхали, всі офіцери зібралися і вирішили, що жінок із собою не беруть. Надто близько до кордону. Вирішили залишити їх на Черкащині, домовилися про місцерозташування. Так через день усі дівчата самі їх наздогнали: і медики, і оператори. Сказали: "Ви чого це тут самі? Ми не будемо там сидіти". Так вони разом і воювали", – згадує Петро Мазін.

Я постійно просив сина не ризикувати. Вчив: "Відстрілявся – одразу змивайтесь". Їх часто обстрілювали. У них на Сумщині бувало: встали, тільки-но розвернулися – за 100 метрів ракета падає. Швидко згорнули дивізіон та поїхали – на місце їхнього стояння вже ракета падає,
– додає він.

За добу до загибелі Сергій якось жартома сказав побратимам: "Щось набридли ви мені. Напевно, відправлю вас усіх додому. Залишуся тут сам. Начальника штабу з собою залишу, ще кількох людей". Дружина ще спитала, невже він навіть її із собою не залишить. Відповів: "Ні. І ти з ними їдь".

Через добу Сергій, начальник штабу та ще двоє хлопців загинули.

Зупинили літак, який мав атакувати Суми

Востаннє Петро говорив із сином увечері, за кілька годин до загибелі. Підрозділу Сергія саме вручили відзнаку "За мужність та відвагу". Він розповідав батькові про те, як пишається своїми людьми та їхніми здобутками. Він взагалі дуже дбав про своїх людей.

Сергій загинув на посту. Вони мали завдання не допустити літак, що йшов на Сумщину. Вони вже зрозуміли, що супротивник їх вирахував. Коли літак летить, з його поведінки видно, що він збирається робити. Видно, коли літак має намір працювати. Видно, коли він проводить якісь демонстративні відволікаючі маневри. Вони вже зрозуміли: це – все. Але до останнього вели той літак,
– каже Петро.

Була десь перша ночі. Вони стояли у командному пункті. Розрахунок сидів працював. Сергій, як командир, стояв ззаду, спостерігав за роботою і командував. Поруч був начальник штабу та військовослужбовці, які вели облік бойових дій.

Коли ракетою ударили по їхньому командному пункту, ті, хто стояв, прийняли на себе всі уламки. Вони собою закрили тих, хто сидів. Вони врятували їм життя. Були поранені, але з тих, хто сидів, усі вижили,
– розповідає Мазін.

Дружини Сергія у момент удару не було на позиції. Коли почула, що був обстріл, кинулась туди. Тіла загиблих вже виносили з командного пункту. Казала, що хотіла взяти його за голову, але половини голови вже не було.

Петро каже, що в ППО є таке поняття, як запобігання ймовірним збиткам. Це означає, що іноді треба піти на якісь жертви, щоб запобігти більш масштабним втратам і жертвам. Скажімо, збити ракету, вона десь впаде, не долетить, не виконає своїх бойових завдань. Умовно: збита ракета впаде на якийсь будинок, але не підірве електростанцію, знищення якої стало б набагато більшою шкодою для держави. Своїми життями Сергій та його побратими запобігли ймовірним збиткам і не допустили удару по мирних українцях.

Доля – захищати Україну

Батькам про загибель сина повідомила невістка.

"Я у ту ніч погано спав: близько першої почала снитись всяка нісенітниця. Я встав о 6:00. О 6:30 невістка зателефонувала, сказала, що Сергій загинув. Дружина досі не може прийти до тями. Ми щодня їздимо з нею на кладовище. Вона все не може заспокоїтись. Це горе, яке ніколи не мине. Може, притихне. Але легше не стане. По собі відчуваю", – каже Петро.

Що допомагає триматись? Триматися – це важка робота. Щодня ходимо на кладовище. Щодня серце стискається. Досі до мене не доходить, що він загинув. Що робити далі – не знаю. У нас з ним були великі плани на життя. Що він закінчить службу, приїде сюди. Планували, як ми тут житимемо. Я бджіл тримаю. Дуже люблю бджіл, уже років 30 ними займаюся. Він мені завжди з ними допомагав. Ми хотіли разом бджіл розводити, жити спокійно. Але тут прийшли орки і все поламали,
– ділиться полковник у відставці.

Додає, що поламали буквально все. Навіть бджільництво. За час окупації Бучі росіяни перебили всіх його бджіл – 50 сімей – і рознесли всі вулики.

"Коли звільнили місто, я подивився на все це і знову почав збирати та відновлювати розтрощені вулики. Ну, як: із кількох поламаних сколотив один. Ось десь із десяток у мене зібралося, зараз намагаюся все це відновити", – розповідає він.


Родина Сергія Мазіна на відкритті меморіалу загиблим військовослужбовцям його дивізіону у селі Терешківка / Фото пресслужби Повітряного командування "Південь"

Петро наголошує, що сином пишається і досі.

"Не тільки я. Багато хто його пам'ятає і ним пишається. Ми їздили у село Терешківка, біля якого він загинув. Там громада загиблим хлопцям поставила пам’ятник. Самі замовили та поставили. Коли пам'ятник відкривали, багато людей зібралось. Всі дуже добре про Сергія згадували. Казали, що він мною дуже пишався", – говорить Петро.

"Я його завжди вчив: хоч ти і командир, але до людей завжди потрібно ставитись добре. Не можна принижувати їхню гідність. Він завжди намагався цього дотримуватись", – додає полковник у відставці.


Родина Мазіних на відкритті меморіалу загиблим військовоим його дивізіону у Терешківці / Фото пресслужби Повітряного командування "Південь"

Дружина Сергія продовжує воювати. Із зони бойових дій вона майже не виїжджає. А їхній син поки що мріє стати футболістом як тато.

Петро скаржиться, що його на службу не беруть. У військкомат кілька разів просився – відмовляють. Кажуть, вік не той. Тому зараз він служить у Бучанській ДФТГ.

Продовжує консультувати своїх учнів, які також захищають наше небо. Каже, молоде покоління офіцерів, до якого належав його син, дуже патріотичне.

"Цих хлопців Росії просто так уже не перемогти. Вони знають, за що вони воюють. Вони це знали і у 2014 році, і після повномасштабного вторгнення 2022 року. Ці офіцери виросли за інших умов. Вони не хочуть ні до Радянського союзу, ні до Росії. Зараз із хлопцями багато спілкуюся, розмовляю з ними та розумію, що росіяни нас не переможуть. Це навіть не обговорюється", – підсумовує Петро Мазін.

Теги за темою
Статті
Джерело матеріала
loader
loader