Попри велику війну, український кінопрокат почав працювати, і в ньому з’являються українські фільми. Як, до прикладу, «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка, що вийшов минулого тижня. Його прем’єра на кінофестивалі «Молодість» була понад рік тому — у червні 2021 року.
Перерва явно пішла на користь фільму. Напевно, епідемія, локдаун і велика війна дали виробникам час, необхідний на роботу над помилками. Вони почистили монтаж і звук, зробивши фільм зграбним і безшовним. Ні, він як не був, так і не став ідеальним. Не досягнув нової драматургічної висоти, на яку від початку кінематографічно не зазіхав. (Особливо це було помітно тим, хто читав літературний текст, покладений в основу фільму — однойменну книжку Павла «Паштета» Белянського). «Я працюю на цвинтарі» має іншу перевагу — жанрову, сюжетну і… без обов’язковості.
Якоюсь мірою фільм «Я працюю на цвинтарі» зайняв дуже вигідну для себе нішу. Вигідна вона тим, що практично порожня, позбавлена конкурентів. Це кіно не робить із себе артхаусного розумника, але й не вдягається у попсові шати. Тут іде робота на межі психологічності й побутовості, між розумним підходом добре підмічених і пов’язаних між собою обставин життя та банальністю існування з його потребами. Додайте сюди добрячу дозу комедійності, причому комедійності саркастичної, в народі названої «чорною комедією». Словом, «Я працюю на цвинтарі» сміливо відходить від масового кіно, але хитро зупиняється на достатній віддалі від мистецтва, зберігаючи жанровий і глядацький нейтралітет. Не віддаючись одним шанувальникам і в той самий час не зраджуючи інших. Подібного кіно в принципі не надто багато, а в Україні такого не знайдеш і вдень зі свічкою.
До цього варто додати, як на мене, головний козир «Я працюю на цвинтарі»: його історію, загалом центральну річ у кіно. «Я працюю на цвинтарі» елементарно цікаво дивитися, стежити за лініями сюжетного татуювання, нанесеного на тіло фільму. Лінії другорядних героїв, розгалужуючись по вертикалі, розтікаються від головного горизонтального героя — працівника цвинтаря Олександра, якого грає Віталій Салій, — в минуле й повертаються в сьогодення до нього ж. І кожна лінія, починаючись, додає складності образу не тільки Олександра як персонажа, а й загалом, узагальнюючи — українця, змушеного жити серед вовків і тому вити по-вовчому.
Звісно, візерунок виходить не надто оптимістичний, але це й добре. Бо нема загравання з глядачем, відповідно, фільм не скочується у вульгарщину і примітив. Крім того, кожен із персонажів урешті розв’язує свої проблеми в той чи інший спосіб, таким чином вирулюючи на загальний оптимізм. Це стосується всіх: і корупціонера-директора кладовища Петровича (Віктор Жданов), якого вирішили турнути з хлібного місця, причому турнути відразу на той світ; і замовника з дипломатом (Ігор Салімонов), який хоче побудувати своєму загиблому синові ледь не будинок на цвинтарі; і Михайлівни (Галина Корнєєва), яка «возз’єднується», як і хотіла, зі своїми померлими онуками; і доньки Олександра Аліси (Анна Іванова), яка нарешті пробивається до його батьківських почуттів.
Ансамбль акторів, граючи в мінорному сюжеті — певно, через тему, — так само виглядає мінорно, причому без кардинальних сплесків: це робить фільм рівним. І це мінус. Утім, у такий спосіб головному героєві дають більше простору і можливостей проявити себе, збільшити експресію, таку потрібну, аби не закуняти від обраного звукового ладу — часом надто м’якого.
Хотілося б більше експресії саме від Салія, адже йому вона притаманна і в театральних роботах, і в кіношних. Але він так сильно занурився у трагедію персонажа, що й сам став мінорним, рівним. Кілька ексцесів — коли на нього нападають бандюки нового директора цвинтаря (Олексій Тритенко), дефіле голяка через цвинтар, спроба злягання з замовницею — лише трохи змінюють загальний ритм оповіді й лад її звучання.
Помічною тут є та сама підставова історія й деталізація. Хоч глядач дізнається про трагедію Олександра в кінці фільму, весь час з’являються підказки, натяки, подробиці. Вікно є першим кадром фільму й далі воно постійно відчиняється, а герой мусить його зачиняти. Один із замовників місця на цвинтарі (Ігор Цішкевич) весь час вкручує лампочку на сходах перед своєю квартирою, таким чином ніби примушуючи себе прожити ще один день і дотягти до заявленої ним дати смерті. Не кажучи вже про менші, інтер’єрні деталі. Картина Хуго Сімберга «Сад смерті» в кабінеті Олександра, портрет Брюса Вілліса (браво декораторам та художникам). А до портрету — похмурий жарт героя, що, мовляв, зображений на фотографії не є живим, хоча протилежне стверджував новоприбулий директор. «Він загинув на астероїді, — не змигнувши, відповів Олександр, — намагаючись урятувати людство». Прозоро, але дотепно апелюючи до фільму «Армагеддон» Майкла Бея.
Вкотре зіграла свою експресивну роль обсценна лексика: її вживання наближує кіно до життя. Техніки, які викарбовують на могильних плитах імена і дати, копачі цвинтаря та бандюки цілком доречно матюкаються, створюючи ефект адекватності персонажів, їхнього лексикону та ситуації. Це додає певної грайливості й навіть комічності. Техніки (Андрій Ісаєнко і Максим Донець) — одна з найкращих пар у фільмі: характерно саркастичні новітні Гамлети-з-черепом-Йорика-в-руках. Противагою їхній мовній експресії — значуща мовчанка персонажа Жданова, який чудово цю мовчанку втілив.
І тут ми знов повертаємось до автора книжки «Я працюю на цвинтарі» Павла Белянського й дякуємо йому за історію, героїв та їхні біографії. За певним винятком, і якщо не враховувати гіперболи, герої беруть за душу своїми життєвими ситуаціями — оригінальними, попри банальність смерті. А переробка новельної форми книжки, посіченої немов на острови, в одне цільне русло — це й було першим потрібним учинком для перетікання історії з одного виду людської рефлексії в інший. Звісно, архіпелаг островів як один фільм теж можливий, на кшталт «Чотирьох кімнат» чи «Вавилону», але в тому вияві, яким постає «Я працюю на цвинтарі», цілісна історія — єдино правильний вибір.
У підсумку маємо неординарний для українського кіно фільм, настільки самобутній, наскільки може бути фільм зараз, в епоху, коли придумане все, а те нове, що вигадують, твориться еклектичним. «Я працюю на цвинтарі» не те, щоб набрався вишуканого смаку за час, що минув із часу прем’єрного показу. Він округлився, визначився зі своїм смаком, набув його, сказати б. Тепер напій насправді гідний і вартий для вжитку. І його можна рекомендувати.