«Вокзал надії». Фільм про українських біженців у Німеччині, що дає змогу згадати минуле та подумати про майбутнє

22 серпня на різних українських ресурсах, серед яких «НВ», 24 канал, Sweet.tv, почали показ документального циклу про війну під загальною назвою «А потім прийшли “братья”». Він створений Об’єднанням українських продюсерів (ОУП) і складається з чотирьох документальних фільмів: «Маріуполь. Невтрачена надія», «Дев’ять життів», «Вокзал надії» та «Втрачений дім».

Об’єднання українських продюсерів засноване під час війни — в березні 2022 року — сімома теле- та кінопродюсерами задля зйомок кіно про передумови, хід та наслідки російської агресії проти України. «Ми святкуємо річницю незалежності у момент, коли проти нашої незалежності, проти нас розв’язана повномасштабна війна ядерною країною. Країною, що веде з нами цю війну вже сотні років. Зараз у цій війні ми всі — поряд із ЗСУ. Наш внесок — це фільми про українців, які своєю силою, волею та любов’ю обов’язково переможуть», — сказала одна із засновниць ОУП Алла Липовецька. Інші засновники — Володимир Бородянський, Дарія Легоні-Фіалко, Марина Квасова, Ігор Сторчак, Віктор Мірський та Ірина Заря.

Кожен із чотирьох фільмів циклу знімає окрема група продюсерів, кожна стрічка присвячена окремій темі, тому вони дуже різні.

Ми писали про фільми «Втрачений дім», «Маріуполь. Невтрачена надія» і «Дев’ять життів». Лєна Чиченіна підбила суб’єктивні підсумки цього циклу, шукаючи відповідь на питання, чи зможе така документалістика пробитися на Netflix, а також опублікували думку письменника й телекіносценариста Андрія Кокотюхи про цей цикл.

Ще один фільм із цього циклу — 40-хвилинний «Вокзал надії», що складається з декількох інтерв’ю українських біженців та німецьких волонтерів. Вони представляють дві сторони одного процесу: українці розповідають, чому та як вони поїхали з України, а мешканці Німеччини — чому вирішили їм допомогти та як це робили.

Сьогодні в Україні кожен новий день — наче нове життя. Не лише тому, що вночі ворог особливо полюбляє обстрілювати міста й завжди є шанс не прокинутись. Ідеться про те, що кількість щоденної нової інформації та емоції, які вона викликає, геть витискають із голови все, що було вчора. Звісно, не назовсім, але кудись глибше, у підсвідомість.

У цьому сенсі фільм, що розповідає про події лютого-березня, мав би втратити актуальність. Насправді ж — навпаки. Саме зараз, під час переможного контрнаступу нашої армії, потрібно згадати, з чого ми починали цю війну та від чого рятувалися, а потім усвідомити, що нічого ще не скінчилося: багато українців, які втекли за кордон, досі не мають змоги повернутися додому. Але крізь минуле й сьогодення вже добре проглядає майбутнє, якого ми прагнемо. Отже, «Вокзал надії» дає змогу подорожувати в часі.

Спершу про минуле. Свої історії розповідають мешканці Німеччини бізнесмен Мішель Трінчія, громадська діячка Катерина Тарабукіна, суддя Олександр Рікстер та українські біженки Тетяна Бєлікова й Таїсія Шевалдіна з Києва та Марія Поліжаєва і її мати Ірина Гончарова з Маріуполя.

Найстрашніша розповідь у Тетяни: під час утечі з Ворзеля росіяни вбили її старшу доньку та подругу. Їх розстріляли у цивільному авто. У родинах інших біженців немає загиблих, але мешканки Маріуполя втратили дім, друзів і все звичне життя, а літня Таїсія Шевалдіна була змушена переступити через болісні спогади, адже у 1943 році в шестирічному віці вона потрапила до німецького концтабору.

Звісно, розповіді героїв із Німеччини важко порівняти з цим пеклом, але їхні емоції теж вражають. Вони також пережили шок, адже ніколи в житті не бачили стільки горя та болю. «Я багато плакав, але намагався, щоб вони не бачили мене в такому стані», — згадує Мішель Трінчія. Волонтери та волонтерка з Німеччини вирішили допомагати самотужки: просто поїхали на вокзал у Берліні й уже на місці вирішували, кого й чим зможуть підтримати. Бізнесмен Трінчія, наприклад, організовував житло для біженців та перевозів українців на своєму авто від кордону, суддя Рікстер готував їжу в пунктах приймання, а Катерина Тарабукіна зустрічала на вокзалі, перекладала та координувала розміщення.

Взагалі з професійного боку можна подякувати авторам фільму за добір героїв та героїнь. Вони всі різні, а їхні історії запам’ятовуються. Здається, не так багато українських біженців мають історію ув’язнення в нацистському концтаборі й не так багато німецьких суддів куховарять у наметах. А вмовити героїв, які пережили втрату, поринути у спогади — це теж нелегко.

Про сучасне. На момент зйомок фільму всі українські біженці, які в ньому фігурують, залишалися в Німеччині. Родині з Маріуполя просто нема куди повертатися, а киянці Таїсії Шевалдіній сподобалося в Німеччині. «Я вважала, що у Німеччини переді мною та моєю сім’єю є боржок. Може, і залишуся, не знаю», — розповідає колишня полонянка нацистів. Тетяна Бєлікова дуже хоче додому, але не наважується. Адже вдома її чекають жахливі спогади, а їй та її молодшій доньці все ще загрожує небезпека, як і будь-кому в Україні. Після перегляду стає зрозуміло, скільки нашій державі потрібно буде докласти зусиль, аби повернути своїх громадян додому.

Волонтери з Німеччини далі допомагають українським біженцям. Герої запевнили, що «німці не бояться потоку біженців та охоче допомагають». На тлі побоювань про втому європейців від біженців — важливе уточнення.

Про майбутнє. В українців є чітка картина майбутнього України: ми перемагаємо у війні, а потім інтегруємось до західного світу. Звільнення Харківської області наблизило перемогу, отже час замислитися, як нам шукати спільну мову з мешканцями Євросоюзу. «Вокзал надії» дає багато матеріалу для роздумів. Ми різні, починаючи з їжі, до якої звикли (в кадрі жінки з Маріуполя намагалися приготувати борщ із місцевих продуктів) і закінчуючи традиціями.

Останню тезу ілюструє розповідь Мішеля Трінчія. Він згадав, як перевозив українців від кордону до Берліна, й літня жінка, яка сиділа позаду водія, весь час гладила його по голові та казала, що його послав Бог. Що б зробив українець у цій ситуації? Ймовірно, або погодився би, або промовчав. Що зробив Трінчія — насправді, здається, дуже стриманий та м’який чоловік? Почав сперечатися. «Я їй кажу: це не Бог послав, я сам приїхав», — згадує він. Оскільки жінка продовжувала наполягати, Мішель почав торгуватися. «Мені не дуже подобається, коли торкаються моєї голови. Тому я їй запропонував: Людмило, якщо ви припините мене гладити, я визнаю, що мене надіслав Бог», — розповідає бізнесмен. Насправді це і зворушливо, і смішно водночас. Здається, українцям є чого навчитися в німців — і навпаки.

І ще момент, знову серйозний. Усі українці-біженці розмовляють у фільмі російською. Їх дублюють українською, але російську добре чути, й це ріже вухо. Адже всередині країни мовні процеси йдуть інакше. Зараз ті, хто залишився в Україні, у публічному просторі намагаються розмовляти українською, навіть якщо в побуті спілкуються російською. Це не питання закону, а внутрішня потреба. Є надія, що біженці після повернення швидко підхоплять цю хвилю, не бажаючи мати щось спільне із країною-агресоркою. Навіть літня Таїсія Шевалдіна, яка за звичкою згадує якихось міфічних «братів», каже: «Хто міг подумати, що наші брати проти нас виступлять! Я досі не можу це усвідомити. А коли свої підставляють підніжку та дають ляпаса, це вже пробачити неможливо».

Заради справедливості треба зазначити, що саме від цієї жінки, яка все ще міряє сучасність поняттями минулого, глядачі почули єдині українські слова в оригінальній звуковій доріжці. «Оце вже наші люди, — звертається вона українською до молоді, що стоїть у Берліні з українським прапором. — Слава Україні!»

«Героям слава!» — відповідають разом вони.