Піти в єдиний день «звільнення» в кіно й побачити вартий уваги український фільм — це лише трішки фантастичніше, ніж у цивільному житті. Фантастика — незвичне, неймовірне, неосяжне — трапляється впродовж останнього півріччя, тож варто було би звикнути. Але з кіно все не так просто. Тим паче з українським. І особливо зараз, під час війни й за повної відсутності фінансування нашого кінематографу. Чи, виявляється, не повної, якщо «Снайпер. Білий ворон» знято, як зазначено в титрах, «за підтримки Державного агентства України з питань кіно».
Виявляється, український фільм про війну може сприйматись по-іншому, якщо його дивиться український кінокритик, сам перебуваючи на війні. Тільки той, хто побував у шкурі призваного, мобілізованого та/або відразу залученого до війни з усім її побутом і обставинами існування, може відчути військове кіно по-справжньому. Та чи не є в такому разі хибною будь-яка рецензія кінокритика про військове кіно, якщо він на війні не був? Полемічне питання з домішкою грайливості, варте окремого матеріалу.
Форма «Снайпера» — це те, що може одразу й постфактум викликати довіру до фільму, таку важливу на початку для подальшого його сприйняття, і післясмак, не менше важливий по закінченню задля закріплення враження. «Правильність» форми «Снайпера» одночасно в дотриманні правди військового життя героїв, їхнього вигляду та їхніх людських реакцій. Тобто автори створили кіно не про супергероїв із надлюдськими здібностями, а про зрозумілих людей, що в певні моменти виказують свою внутрішню силу, в інші — знов виявляються слабкими, смертними, таким чином даючи глядачеві таку потрібну йому можливість ототожнення.
Герой Миколи — органічний у своїй заданій фільмом простоті Павло Алдошин («Місто самогубців», 2017) — попри його три вищі освіти, веде підкреслено спрощений, навіть дещо інфантильний спосіб життя, живучи, немов Фродо, в хитромудрому екобудинку, збудованому в пагорбі за допомогою трави, дерева й уламків цивілізації. Його вагітна дружина така ж, як і він: відлюдькувата, малює птахів, перед цим, аби стати частиною навколишнього пейзажу, камуфлюючи обличчя й одяг. Коли 2014 року дружину вбивають проросійські бойовики, Микола кардинально змінює роль пацифіста й учителя теоретичної фізики на практичного користувача законами простору й часу, аби в українському війську розраховувати політ кулі задля мінусування російських агресорів. І в першій, вступній, і в подальшій частинах фільму деталі створюють світ — Миколи-еколога й Миколи-воїна. І адекватність цих світів абсолютно на совісті добрих консультантів, а також на совісті режисера та продюсерів, які послухались порад.
Динамо-машина для вироблення світла, ванна надворі просто неба, теслярський верстат, велосипед, светр із конопель, оберіг на шиї зі шкіри й патлатість — це матеріальний, зовнішній вигляд «мирного» героя, його єство, те, що робить його укоріненим у місце з його фізикою й метафізикою. Як і пізніше помальований БТР, британський МТП-камуфляж форми, жовтий скотч на рукаві, ланцюжок із жетонами-ідентифікаторами на шиї й дитячі малюнки на стінах у розтерзаному російськими снарядами тілі школи — реальність героя-на-війні. Обидва світи переконливі до тремтіння, коли автомат АК-74 з обвісами й обмотана синьою ізострічкою гвинтівка СКС викликають тактильні та м’язові «спогади» в руці. Коли герой, ніби хробак, повзе крізь складки місцевості, й пісок на його губах — неначе на твоїх. І смерть його побратима злегка й неконтрольовано підкошує ноги. А несамовита краса передранкового туману в степу з крокуючою розвідгрупою й акцентованим рухом «тилового», що обертається перевірити тил... І цей ніж, явно австрійський «глок», на плечі в героя... Тут відчуття вдячності військового перед костюмерами, консультантами та виконавцями переплітаються зі вдячністю критика, вже здатного пробачити дрібні недоліки, на кшталт натягнутої сцени смерті героїні Марини Кошкіної; броніків Osprey на наших солдатах у 2014-му, коли таке мали поодинокі щасливці; і трупи денеерівців, досить «цілих» після потрапляння в засідку, облаштовану мінами МОН-50, хоча зрозуміло, що купи кінцівок і тіл, як і належить після вибуху поруч такої міни, не були б доречним для масового кіно. А саме таким — масовим — «Снайпера» й робили. При цьому з багатошаровим наміром.
Для масового вжитку ідеально підходила невибаглива історія та структура фільму. Герой показаний суто позитивним персонажем, добрим і культурним українцем. У школі його цькують навіть учні, вдома журналістка крутить носом від його «святої простоти». Російськомовні у фільмі — або хами, або агресори, або вбивці. Власне, герой у військо потрапляє тільки через бажання помсти і прагнення справедливості. Ми бачимо, як герой проходить навчання, стає снайпером. Далі смерті друга й наставника, далі — завершальна помста... З відкритим фіналом, адже війна триває.
Все це ледь не клішоване. З першого погляду. Бо зрозуміла триактова структура не проявляє хиби, як і не дозволяє вклонятися. Це лише форма. В яку, немов для випічки, можна вкласти стільки складових і за таким рецептом, що пиріг примусить відчути радість життя.
Якщо розібратися, проста структура фільму не є спрощенням реальності. За потребою надати масовій аудиторії узагальненого персонажа і провести його за принципами класичної та сучасної драматургії, як, до прикладу, у книжці «Герой із тисячею облич» Джозефа Кемпбелла, вийшла напрочуд правдива картина. Практично документальна! Бо з Україною та українцями так усе й відбувалося. Весь час. І війна почалася саме через це.
Чи були україномовні люди в Горлівці? Я особисто знаю таких із Луганська. Чи цькували їх за мову? Навіть у Києві — ледь не до останніх років — таке траплялося. Чи вбивали за українську мову? Три сотні років, і донині, з документальними свідченнями. Чи були українці пацифістами? Ні, але й не завойовували нікого. А сучасне прогниле суспільство, зрусифіковане й корумповане, з пограбованою та кволою армією, почало відроджуватись на очах.
Фільм уміло обходить усі політичні, соціальні та кримінальні причини сьогодення, зазначаючи лише україномовність героя та всіх решта позитивних персонажів. Навіть український прапор, здається, лише раз з’являється в кадрі (якщо не брати дитячих малюнків). Тобто без пропаганди. Лише кричуща трагедія, драматичний розвиток і стриманий екшен. І при цьому мінімум пафосу.
Простота сюжету допомогла режисеру Мар’яну Бушану дати глядачеві меседж. Без земле- і руками- — трусу. Без переконування з піною на губах. Він не кидає в очі державні символи (кілька). Не заливає у вуха литаври музичних хітів (під акустичну гітару). Не ліпить із героя крутого Рембо в Афганістані (хоча чому б і ні?). І не робить із героя жертву, як Воллеса (вже було). Так, іде на ви, як сили спеціальних операцій, але скромно — тихо прийшов, тихо пішов. По-розвідницькому. Втім Бушан безкомпромісно стверджує, що бувають граничні випадки, коли світ треба сприймати чорно-білим, однозначно обираючи, з ким ти, інакше тебе просто не буде. Бо Ґолда Меїр колись мудро підмітила, і після Бучі й Маріуполя це звучить дуже знайомо: «Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими, а це залишає не надто багато простору для компромісу».