24 лютого всі локальні медіа Харківщини припинили роботу — на територію області вторглася російська армія. За іронією долі, саме цього дня, в четвер, виходили друком майже всі газети області. Останній, раритетний номер листоноші згодом доносили передплатникам, але далеко не всюди. Останнє число газети «Обрії Ізюмщини» до читачів так і не дійшло.
Районний центр Ізюм на Харківщині в перші дні вторгнення зазнав бомбардувань і обстрілів, а на початку квітня росіяни загарбали місто. Секретар Національної спілки журналістів України, головний редактор «Обріїв Ізюмщини» Костянтин Григоренко з дружиною виїхали з Ізюма напередодні окупації, провівши кілька пекельних днів у підвалі приватного будинку своїх друзів. Сам він мешкав у багатоповерхівці, яка могла би стати братською могилою для своїх мешканців, якби в неї влучила бомба.
Громадський транспорт, банкомати й заправки вже не працювали — виїхати могли тільки люди з автомобілем, запасом пального та грішми. Костянтин був готовий до евакуації. Ще у грудні ми говорили з ним про можливе вторгнення, й Костянтин сказав: якщо росіяни наступатимуть, він виїде, бо Харківщина потрапить під удар одразу. Але бути морально готовим — це одне, а кинути все, в тому числі газету, якій присвятив пів життя, — зовсім інша історія.
Частину міста, де розташована редакція «Обріїв Ізюмщини», окупанти захопили в перших числах квітня, але на будинку ще тиждень висів український прапор. Невдовзі російські солдати завітали до редакції, розгромили й розграбували техніку й меблі — все, що працівники газети не встигли заховати. А те, що встигли, трохи пізніше викрали місцеві мародери. На окупованій території залишились документи, печатка й архів газет із 1947 року.
Але головне — було врятоване життя. Бо журналісти одними з перших, поряд із працівниками місцевого самоврядування, правоохоронцями, родинами військових та педагогами, потрапляли в сумнозвісні «списки неблагонадійних», із якими окупаційні війська заходили до міст і сіл.
Ще 24 лютого на електронну пошту редакції прийшов лист нібито від журналістів з окупованої території Донеччини, які пропонували «співпрацю в єдиному інформаційному просторі» та просили заповнити анкету й резюме, а також запрошували переїхати працювати в Донецьк. Аналогічні листи отримувало чимало українських редакцій.
На окупованих територіях росіяни вкрали не один поважний бренд місцевих медіа для своїх пропагандистських листків. Проте чіпати «Обрії Ізюмщини» не наважились — можливо, не зрозуміли слова «обрії». Місцеві колаборанти запозичили лише частину логотипу видання і в квітні почали випускати листівку «Изюмский телеграфъ» на чотирьох надрукованих на принтері аркушах формату А4. Редагує листівку колаборантка Любов Ткачова, депутатка Ізюмської міської ради від «Опозиційної платформи — За життя». Також окупанти захопили обладнання місцевої радіокомпанії «Радіо Ізюм» і мовлять на окуповану частину Ізюмського району.
Прихисток Костянтин із родиною знайшли на заході України, куди його запросив колега — редактор регіонального ЗМІ. Перші місяці працював у приміщенні місцевої редакції, а згодом отримав комп’ютери, які Національній спілці журналістів України передала Спілка журналістів Греції. Тепер він працює вдома.
Перше, що зробив Костянтин після переїзду, — відновив сайт «Обріїв Ізюмщини». Після цього сайт, до речі, двічі зазнавав хакерських атак, і відновлювати його доводилося за допомогою фахівців із кібербезпеки.
Тепер Костянтин наповнює контентом цифрові платформи «Обріїв» (сайт, фейсбук-сторінку телеграм-канал, фейсбук-групу «Ізюмський навігатор») та інформує громаду про події в Ізюмі самотужки. З п’ятьох членів команди газети з Ізюма виїхали лише двоє, решта залишаються на окупованій території. Костянтин підтримує постійний зв’язок із місцевими органами влади, військовими, правоохоронцями, волонтерами, мешканцями Ізюмського району та переселенцями. Приділяє чимало уваги розвінчуванню фейків і маніпуляцій окупаційної влади.
Костянтин співпрацює з обласною газетою «Слобідський край», харківською філією Суспільного, Українським кризовим медіацентром тощо. Дає інтерв’ю різним виданням (зокрема й «Детектору медіа») України і світу, розповідаючи про реальну ситуацію на окупованих територіях.
Після переїзду Костянтин подав уже вісім заявок на ґрантову допомогу від міжнародних організацій. Дві з них донори підтримали; завдяки цій допомозі він зміг виплатити працівникам видання зарплатню, підтримати колег, які залишились в окупації, та оплатити утримання сайта. Також редакція отримала одноразову допомогу від НСЖУ.
У західних областях Костянтин проводить тренінги для локальних медіа — ділиться досвідом виживання регіонального ЗМІ в умовах війни. Виживати насправді нелегко: в середині серпня із 27 регіональних газет Харківщини виходить лише п’ять. І навіть сайти мають не всі редакції. «Виходьте в інтернет! Без цього редакціям не вижити! — рекомендує Костянтин Григоренко. — Сьогодні виграв той, хто має друковану версію, сайт і потужні сторінки в соцмережах».
Коли Ізюм звільнять, Костянтин Григоренко планує повернутись у місто й відновити друк газети й відеостудію, яка працювала до вторгнення російської армії. Звісно, для цього знадобиться грошова підтримка або від держави, або від міжнародних організацій.
— Після закінчення війни чимало друкованих видань уже не відновлять роботу, — прогнозує головний редактор «Обріїв Ізюмщини». — Складно буде виживати й аудіовізуальним медіа. Повинні радикально змінитись логістичні маршрути доставки преси й відносини з «Укрпоштою». Сьогодні монополіст, на жаль, не враховує інтереси видавців. Потрібна також зрозуміла і прозора державна політика в інформаційної галузі, аби видавці локальних ЗМІ відчували підтримку держави.