Ігор Фещенко, «Чесно»: «Деякі проросійські політики спробують змінити риторику, і їхнє майбутнє залежатиме від пам’яті виборців»

Якби ви спробували пограти з аналітиком руху «Чесно» Ігорем Фещенком у гру «хто більше українських партій знає», ви б, напевно, програли. Ігор кілька років прискіпливо вивчає партії — їхню роботу, статути, персоналії, фінанси, агітацію та виборчу активність. Зараз в Ігоря гаряча пора: українські суди розглядають позови Міністерства юстиції щодо заборони проросійських партій, які Верховна Рада постановила заборонити на початку травня. За цей закон проголосувало 330 народних депутатів. 14 травня закон про заборону підписав президент, але остаточне рішення має ухвалити суд. Насамперед ідеться про десять політичних партій, перелічених у березневому рішенні Ради національної безпеки і оборони про «призупинення діяльності» проросійських політсил: «Опозиційна платформа – За життя», Партія Шарія, «Наші», «Опозиційний блок», «Ліва опозиція», «Союз лівих сил», «Держава», «Прогресивна соціалістична партія України», «Соціалістична партія України», партія «Соціалісти» і Блок Володимира Сальда. Хоча це не вичерпний перелік політичних сил, які можна визначити як проросійські. 

Деякі з цих партій суд уже ліквідував, постановивши конфіскувати їхнє майно: Партію Шарія, «Державу», «Наші», Соціалістичну партію України, Блок Сальда та інші. Щодо деяких слухання тривають. Партії мають право подати на ці рішення апеляцію.

Ігор Фещенко стежить за судовими засіданнями, висвітлює їх та стикається з безпідставними відмовами у доступі на деякі з них — наприклад, у справі про заборону «ОПЗЖ». «Детектор медіа» попросив Ігоря пояснити, що відбувається в судах, що буде з партіями та їхнім майном і що може піти не так.

— Ігоре, що, власне, забороняють ці рішення суду, які зараз приймаються? Чи будуть ліквідовані партії як юридичні особи? Чи буде анульована їхня реєстрація? Як це співвідноситься з так званою забороною діяльності, про яку йшлося раніше?

— Попереднє «призупинення» діяльності не мало для партій зі списку РНБО жодних наслідків. Рахунки їм не блокували, офіси не опечатали. Попередні «заборони» цих партій — це передчасні інтерпретації політиків і журналістів. Спочатку це були інтерпретації рішення РНБО, а потім — ухвалення Верховною Радою поправок до закону «Про політичні партії в Україні». Насправді цими правками лише дещо розширили підстави для заборони партій і врегулювали моменти, пов’язані із забороною партій під час воєнного стану. Тому засідання й відбуваються не в Києві, а у Львові. Партію заборонити можна лише за рішенням суду, а з позовом про таку заборону до суду має звертатися Міністерство юстиції.

Власне, те, що зараз відбувається, — це і є повноцінна заборона політичних партій, яка у підсумку має призвести до їхньої повної ліквідації. Мова як про партію загалом, так і про всі її осередки. Все, що залишиться від забороненої партії після завершення процесу ліквідації, — це хіба що запис у реєстрі юридичних осіб із позначкою «припинено». Важливо розуміти, що йдеться про заборону самої партії. Наслідків для її членів, керівництва та представників у Верховній чи місцевих радах не буде.

— Ми бачимо, що суди конфісковують майно проросійських партій. Яке це може бути майно? Чи гроші на рахунках партій також будуть конфісковані?

— Ми звикли до того, що партії  — це досить заможні структури, які витрачають десятки й сотні мільйонів гривень лише офіційно. Але я б не очікував суттєвого поповнення бюджету України після заборони партій. Можу помилятися, оскільки партії вже більше двох років не подають своєї фінансової звітності, але жодна партія зі списку РНБО не володіє нерухомістю чи автомобілями. Все це орендується, відповідно, конфісковувати не буде чого. Тут ситуація відрізняється хіба що в партій, зареєстрованих іще в 90-х роках. Наприклад, Соціалістична партія України має кілька квартир у Чернівцях та Миколаєві, будівлю в Луганську та нежитлове приміщення в Сумах. Правда, не зрозуміло, в якому стані вся ця нерухомість.

Що ж до інших партій, то в них можна конфіскувати хіба залишки грошей на банківських рахунках. Я переконаний, що цих залишків у більшості з них або немає, або вони несуттєві. Тут хіба що у «ОПЗЖ» є якісь залишки державного фінансування. Починаючи з 2020 року партія отримала з бюджету близько 250 мільйонів гривень. Правда, між рішенням РНБО, яке фактично анонсувало ліквідацію «ОПЗЖ», і реальним позовом до суду минуло два місяці. Думаю, цього часу було достатньо, аби витратити чи вивести ці гроші. Партії за це нічого не буде, хоч як це дико звучить. Зараз партії не зобов'язані подавати фінансову звітність. Це пов’язано з, м’яко кажучи, недалекоглядним рішенням парламенту, який іще на початку 2020 року дозволив партіям не подавати звітності аж до завершення карантину. Тобто зараз «ОПЗЖ», як і інші партії, не зобов'язана звітувати, а після ліквідації партії таку звітність не буде кому подавати. Відповідно, її ніхто не перевірятиме. Отакі от побічні ефекти є у пришвидшеної ліквідації партій.

— Що буде з державним фінансуванням, яке мали отримати ці партії (чи не мали?)?

— З державним фінансуванням не буде нічого. Серед усіх партій, щодо яких розглядаються справи про заборону, державне фінансування отримує лише «ОПЗЖ». Востаннє «ОПЗЖ», як і інші парламентські партії, отримувала гроші з бюджету в першій половині лютого. Наступний транш партії мали отримати у квітні-травні, але не отримали. Цих грошей банально нема в бюджеті. Крім того, суд задовольнив прохання Міністерства юстиції й заморозив рахунки «ОПЗЖ», а Національне агентство запобігання корупції заборонило перераховувати партії державні гроші. Якщо суд заборонить «ОПЗЖ», то ці гроші залишаться в бюджеті.

— Ти борешся за пряму трансляцію цих судових процесів. Чому, на твою думку, їх намагаються проводити непублічно? Кому це вигідно?

— Якби мене про це запитали кілька днів тому, готовий був би сказати, що відсутність трансляції і недопуск журналістів на самі засідання — це узгоджена позиція суду, Міністерства юстиції і Служби безпеки України. Але випадок, який стався у середу під час розгляду справи щодо заборони Соціалістичної партії України, суттєво змінив мою думку. В цей день до журналістів уперше за весь час вийшла суддя і особисто запросила нас на засідання. Потім вона ще й мусила відстоювати свою позицію перед двома іншими суддями з колегії, яка розглядала цю справу. Нібито просте питання, але його обговорювали 15—20 хвилин. З поведінки суддів було видно, як їм не подобається, що хтось фотографує чи знімає відео. Закритість процесу заборони партій — це не якась унікальна історія для Восьмого апеляційного адміністративного суду у Львові. Це характерна риса його роботи і свого роду «корпоративна культура». Буквально сьогодні я отримав цьому підтвердження. На прохання колег пішов на засідання Сихівського районного суду у Львові, де мало відбуватися засідання у кримінальній справі за статтею «державна зрада». І я був вражений цивілізаційною прірвою між цими двома судами. У Сихівському мене без проблем впустили, суддя ще й поспілкувався із присутніми журналістами й пояснив, що буде відбуватися. І не висловлював жодних заперечень проти зйомки. Цей випадок остаточно мене переконав, що проблема — у конкретному суді й конкретних суддях. І я вдячний тим колегіям суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду, які все ж допускають пресу. Таких меншість, але вони є.

— Як у суді доводять «проросійськість» партій? Чи використовують для цього публічні заяви, матеріали в медіа? Чи є вже визначені судом критерії проросійськості?

— Тут можу говорити лише за ті справи, щодо яких або оприлюднене повне рішення (це стосується «Опозиційного блоку»), або на розгляд яких нас усе ж допустили. Кожна справа індивідуальна, але є такі, де доказова база відверто слабка. І це тоді, коли йдеться про партію, якій явно є що пред'явити. Наприклад, щодо партії «Соціалісти»  представники Міністерства юстиції та СБУ озвучили позицію, що вона проросійська, керована з Росії, посягає на територіальну цілісність і все інше, але особисто я не почув доводів на підтвердження цих слів. Можливо, вони є в матеріалах справи і будуть відображені в рішенні суду. Щодо Партії справедливості та розвитку доводи Міністерства юстиції та СБУ були побудовані довкола колишнього керівника і засновника партії Миколи Ісаєва. Він постійно подає електронні петиції на захист російської мови, за закриття міфічних іноземних баз і біолабораторій. Тобто він явно просуває проросійські наративи, буквально ті ж, що, наприклад, і Медведчук. Але робить він це від свого імені, без очевидної прив'язки до партії, яку вже кілька років не очолює. На мій подив, питання виправданості ототожнення його дій і цілої партії на засіданні не обговорювалося.

Соціалістичну партію України заборонили через Іллю Киву. Кива очолював Соцпартію у 2017—2018 роках і, за версією СБУ, впливає на неї і зараз. Тут аргументом Мін’юсту і СБУ було те, що чинний керівник партії очолює іменний благодійний фонд Киви. А очолювана самим Кивою громадська організація «Всеукраїнський рух по боротьбі з фашизмом “Патріоти за життя”» (так зване «силове крило ОПЗЖ». — «ДМ») зареєстрована за тією ж адресою, що й СПУ.

Аргументація щодо «Опозиційного блоку» будувалася довкола старої цитати Вадима Новинського, де події на сході України він називає «громадянським конфліктом», а також довкола колабораціонізму кількох представників «Опоблоку» на окупованих територіях.

Чесно кажучи, я був дуже здивований, почувши в бік однієї з партій закид, що та критикує владу.

На суді не озвучували фактично нічого з того, чого не можна було загуглити. І це досить дивно, адже підготовкою матеріалів займалася Служба безпеки України. В середньому засідання щодо однієї партії тривало годину чи півтори — це з усіма формальностями і нарадчою кімнатою та оголошенням рішення. «Рекордним» за тривалістю було засідання по Блоку Володимира Сальда — близько 30 хвилин.

— Партії мають реальні шанси виграти апеляцію і скасувати свою заборону? Яка взагалі лінія їхнього захисту?

— Лінії захисту в більшості партій немає, вони взагалі не захищаються. Не присилають відозви на позов і не з'являються на самі засідання. Змагальним процес буде хіба що в кількох виппдках. Від цих партій можна очікувати й на апеляцію. Наприклад, зустрічний позов подала Прогресивна соціалістична партії Наталії Вітренко. Захищається й «ОПЗЖ», хоча, як на мене, їх пришвидшена ліквідація — в її ж інтересах. Досить дивною є історія із Шарієм:  вони нібито планували брати участь у засіданні відеозв’язком. За версією, яку я чув у суді, вони не з'явилися, а за версією самого Шарія — їх не допустили.

Шанси всіх цих партій виграти першу інстанцію чи апеляцію залежать у першу чергу від якості матеріалів, підготовлених СБУ. Оскільки на жодне із засідань у справах «ОПЗЖ», Партії Шарія та Вітренко нас не допустили, то оцінювати якість матеріалів щодо них я не готовий. Якщо ж робити якісь припущення на основі тих справ, у яких я орієнтуюся, то шанси в апеляції все ж є. Якщо не в апеляції, то в Європейському суді з прав людини.

— На твою думку, чому партії не захищаються? Чи люди, які є лідерами чи акціонерами цих партій, іще планують узагалі брати участь у політичному житті України?

— Про намагання залишитися в політиці тут навіть по приклади не потрібно далеко ходити. Юрій Бойко вже зараз озброївся проєвропейською риторикою, хоча ще три роки тому, намагаючись вийти до другого туру президентських виборів, їздив до Москви на «переговори» з Медведєвим і главою «Газпрому» Міллером. Більше того, я вже помічаю джинсу на користь Бойка. Те, що представники «ОПЗЖ» замість розпущеної фракції створили групу ледь не з тією ж назвою, особисто для мене теж багато значить. Але більшості публічних проросійських політиків із їхніми поглядами все ж не вдасться повноцінно реанімувати свої кар'єри. Суспільство цього не прийме. Спробують утриматися у великій політиці хіба ті проросійські політики, які суттєво змінять риторику. І тут уже їхнє майбутнє залежатиме від пам'яті виборців.

Щодо судів я маю враження, що багато проросійських політиків зараз уникають публічності. Можливо, щоб зайвий раз не дратувати суспільство, хочуть перечекати. У якихось випадках об'єктивно в захисті немає сенсу. Не уявляю, що могли би сказати на суді представники Блоку Володимира Сальда. Сам Сальдо не приховує, що працює на окупаційну адміністрацію, взяв російське громадянство. Тут явно програшна справа. Частина відповіді в тому, що більшість партій в Україні — це тусовки ледь не з кількох людей, які звикли заробляти на виборах і на підрядах більших партій. Хтось із них утік, хтось на окупованих територіях, хтось уже не хоче асоціюватися із брендом своєї ж партії. От і виходить, що на суд навіть немає кому прийти. Цілком можливо, що в них у шухляді є ще кілька печаток інших партій і втрата однієї юрособи для них не критична.

— Як ти загалом оцінюєш те, в який спосіб забороняють ці партії? Чи можна було зробити це якось ефективніше чи демократичніше? Чи не створить це прецедент для майбутньої заборони інших партій, які фактично не є проросійськими?

— Тут є три складові — прозорість процесу, якість і повнота матеріалів, доданих до позову, та обґрунтованість рішень. Висновки можу робити в першу чергу про прозорість процесу, адже із 16 справ нам відомі матеріали лише трьох. І от із прозорістю проблема величезна. Я не знаю, як розв’язати цю проблему. Або заміною значної частини суддівського корпусу, або якимись законодавчими змінами, які б не давали суддям обмежувати доступ до відкритих засідань. Довіра до рішень, які приймаються відкрито, була би значно вищою. В ідеалі я уявляв, що ці справи й рішення будуть такою собі історичною оцінкою проросійських партій. А вийшло як вийшло. Наголошую, що я критикую не заборону конкретних партій, а прозорість процесу.

— Чи є ще партії, які, на твою думку, справедливо було б заборонити?

— Точно є партії, щодо яких якщо не подавати позови на заборону, то хоча б дуже уважно дослідити їхню історію. Я був здивований відсутністю у списку «Перемоги Пальчевського», яку до жовтня 2020 року активно просували медведчуківські медіа.

Мабуть, найважливіше, що зараз можна зробити, — це не сформулювати вичерпний і остаточний список партій під заборону, а налагодити адекватну модель контролю яка, з одного боку, не втручатиметься у справи партій, а з іншого — зможе вчасно ідентифікувати партії, які загрожують національній безпеці. До «ОПЗЖ» питання виникли не в березні. Особисто Володимир Зеленський ще в серпні 2019 року говорив, що знає, з якої країни фінансується «ОПЗЖ» і медведчуківські медіа, і ще тоді анонсував їм проблеми. У підсумку і партію, і медіа таки прикрили чи прикриють найближчим часом, але не за фінансові питання. А зовнішнє фінансування, як на мене, і є головним доказом колаборантства.