На допис Альфреда Коха можна було б і не звертати уваги, якби не популярність автора. Фейсбук-сторінка Alik Kokh має понад 160 тисяч підписників, а допис від 27 травня має сотні поширень і тисячі вподобань. Нагадаю, Кох — відомий російський опозиціонер, який давно мешкає за межами Росії і роками критикує путінський режим. А також висловлює підтримку Україні, а з початком великої війни засудив дії Росії і тепер щодня пише на цю тему.
27 травня Альфред Кох зненацька заявив, що війна Росії з Україною… громадянська. Це його власна ідея, яку він аргументує так: «если в какой-либо войне обе стороны могут общаться без переводчика, то это в любой случае война гражданская. Даже если формально воюют два отдельных государства».
Найочевидніший приклад, який спростовує цю тезу — війна провінцій Північної Америки проти метрополії — Британської імперії. Обидві сторони говорили англійською, однак цю війну в усіх тогочасних і пізніших джерелах називали війною за незалежність. У результаті якої постала не лише нова держава — Сполучені Штати Америки, а й нова нація з власною ідентичністю.
Ще один приклад — війни колоній у Південній Америці проти Іспанії, внаслідок яких на мапі світу з’явились десятки держав. У більшості з них державною мовою є іспанська, й багато з них за два століття встигли повоювати між собою. Ніхто не вважав ці війни громадянськими.
І Пелопоннеська війна між Афінами та Спартою теж не вважається громадянською війною, хоча всі спілкувалися грецькою мовою. Можна навести ще багато таких прикладів. Ця війна для України — війна за незалежність та ще й антиімперіалістична. Для Росії — загарбницька.
Альфред Кох стверджує, що росіяни та українці завжди добре знали і розуміли одне одного, а родинні зв’язки обох народів тісно переплелися.
Як добре росіяни «знали і розуміли» українців, можна побачити з їхнього категоричного небажання бачити і приймати, що українці хочуть жити у власній державі. Та з їхнього припущення, що в Україні їх зустрічатимуть квітами, а не пострілами. Родинні зв’язки справді були, але власне що в минулому часі — були. Нині вони рвуться на очах, і причиною цього є саме нездатність і небажання росіян, у тому числі тих, які мають російське коріння, зрозуміти, що відбувається зараз в Україні.
Знову звернімось до історії боротьби американських штатів за незалежність від Британії та згадаймо Бенджаміна Франкліна, свого часу палкого прихильника і сановника Британської імперії, який пройшов довгий шлях трансформації власних поглядів і став одним із батьків американської нації. Натомість його син залишився британцем, і вони перестали спілкуватися. Не помирилися й тоді, як Британія визнала незалежність Сполучених Штатів Америки.
Далі Кох ще більше плутається, перелічуючи діячів Російської імперії, які мали українське походження, або ж за радянських часів писали в анкетах в графі національність «українець», і роблячи з цього висновок, що українці в імперії були титульною нацією. Цікаво, що в той самий час він визнає факт русифікацію. Про русифікацію пан Кох знає мало, як і не пояснює, чому в Росії, де живе кілька мільйонів представників «титульної нації» українців, немає українських шкіл, тоді як в Україні російських донедавна було чимало.
До того ж, кумедно вважати Леоніда Брежнєва українцем на підставі того, що він писав в анкетах, і не враховувати, що за часів його перебування на чолі СРСР була ухвалена нова редакція конституції, яка проголосила формування «нової історичної спільноти — радянського народу». Мовою цього нового народу, якому мав бути притаманним інтернаціоналізм на противагу національній окремішості, призначили російську, яку замаскували поняттям «мови міжнаціонального спілкування». У той самий час українських діячів, які обстоювали право писати й говорити своєю мовою, переслідували й таврували як «буржуазних націоналістів».
Квазідержавність Української радянської соціалістичної республіки також не повинна вводити нікого в оману. УРСР формально вважалась незалежною й була однією з засновниць ООН, мала «республіканські» органи управління, але повноцінною суверенною державою вона не була. Всі важливі рішення, які приймались «владою» УРСР, узгоджувались із Москвою; там же затверджували або знімали всіх республіканських керівників. Ось вам і «титульна нація». За логікою пана Коха, титульною нацією в СРСР до 1953 року були грузини, адже державою керували Сталін (Джугашвілі), Орджонікідзе, Берія та інші. Але й за їхніх часів українців не огрузинювали, а русифікували. Представники інших народів також обіймали високі посади в російській, а потім радянській державі, але в першу чергу вони вважали себе підданими Російської імперії або, відповідно, громадянами СРСР. Не дарма поняття «радянський» і «російський» стали тотожними за межами СРСР, та й у свідомості самих росіян. У «єдиній родині народів-братів» російський завжди мав роль «старшого брата». Після розпаду СРСР Росія визнала себе спадкоємицею Союзу, а Путін сьогодні називає СРСР «історичною Росією».
Українці, як і представники інших колонізованих народів, брали участь у створені імперії та були співучасниками зла, яке вона коїла. Це не дивно — це стандартна політика імперій щодо поневолених народів. Кох, здається, вважає, що українці не в курсі про причетність своїх земляків до творення імперії, як і про присутність у лавах загарбницької армії етнічних українців чи навіть народжених в Україні людей. Але ми добре про це знаємо. Так само й Україну сьогодні захищають представники різних етносів, які говорять у побуті різними мовами, але вони ідентифікують себе як українці — мешканці й громадяни України.
Свідомо чи ні, пан Кох ретранслює відомі кремлівські пропагандистські наративи. «Громадянською війною» Росія називала попередній етап своєї агресії проти України, який розгортався у Донецькій та Луганській областях. «Домашня суперечка слов’ян» — це модифікована теза про «один народ» та заклики до Заходу не втручатися у те, що Росія вважає своєю внутрішньою справою.
Схоже, автор переживає тяжку кризу ідентичності, пов’язану з гучним крахом міфу про унікальну духовність російського народу. Нині в усьому цивілізованому світі Росія асоціюється з агресією, фашизмом, воєнними злочинами, які російська армія вчиняє за підтримки більшої частини російського суспільства. Напевно, Альфредові Коху соромно й гірко ідентифікуватись із Росією та її народом, але й позбутись імперського погляду на Україну він не може. І, мабуть, саме ці почуття спричиняють сум’яття думок і суперечливі висновки, змушують пана Коха повторювати імперську пропаганду й водночас бажати українцям перемоги над імперією.