У старому фільмі «Зоряний десант», де воїни планети Земля воюють проти арахноїдів, один із офіцерів, який володіє телепатичними здібностями, вступає в контакт з істотою супротивника і проголошує всім воякам, які взяли істоту в полон: «воно боїться!». Ця констатація емоції стає однією з ознак перемоги землян над іншим видом. У мене складається відчуття, що щось подібне зараз відбувається і на нашій планеті.
Чому ви не хочете здохнути?
Останні дні ознаменувалися розповсюдженням там і тут виявів щирого здивування поведінкою українців із боку різних експертів, джерел та журналістів. Вони полягали у нерозумінні причин, чому ці дивні та егоїстичні українці раптом не хочуть помирати. Адже своїм небажанням здохнути вони привносять у світ дискомфорт, який загрожує перетворитися на всесвітню кризу продовольства. Це занадто самовпевнено для нації, яку десятиліттями звинувачували у корупції.
Я точно знаю, що українці своїми непередбачуваними діями для захисту свого життя та існування на цій планеті ледь не зламали кар’єри принаймні двох поважних і впливових людей.
На останньому слуханні комітету збройних сил американського сенату, на якому керівники розвідки представляли свої щорічні оцінки глобальних загроз, директорка Департаменту національної розвідки Авріл Хейнс та директор воєнної розвідки Скотт Беррієр отримали від сенаторів добрячу прочуханку за результати своєї розвідувальної роботи.
Так, незалежний сенатор США Ангус Кінг добряче насипав солі на хвіст Авріл Хейнс та генерал-лейтенанту Скотту Беррієру, розкритикувавши результати роботи американської розвідки щодо Афганістану та України. Сенатора обурили хибні прогнози щодо ступеню опору афганського уряду (він впав за декілька днів, хоча очікувалося, що його опір триватиме принаймні кілька місяців, що дозволило б американцям спокійно виїхати з країни). Натомість США втратили 13 американських військових загиблими, істерично евакуюючи людей із Кабула.
В той же час Кінг зауважив, що розвідувальні органи США давали уряду України 72 години до того, як він впаде. І три тижні до того, як впаде вся Україна. Замість трьох діб війна триває три місяці і, мовляв, обіцяє тривати щонайменше три роки. Очевидно, що це не той рівень релевантності розвідувальних прогнозів, який би хотіло бачити американське політичне керівництво. А таке ставлення з боку сенаторів створює кар’єрні загрози для окремих посадовців американської розвідувальної спільноти. Навіщо вам розвідник, який «не ловить мишей»?
Іншими словами, воля українців до перемоги створює загрози для подальшої кар’єри Авріл Хейнс. Чи ви думаєте, що після такого вона буде далі ставитись до українців об’єктивно?
Те ж саме можна сказати і про антигероя останніх днів, одного зі спікерів Давоського економічного форуму Генрі Кіссінджера. Українці вже декілька разів «перейшли йому дорогу» на останніх етапах його політичної кар’єри. У вересні 2014 року разом зі своїм партнером, екскерівником російської розвідки Євгенієм Примаковим, Кіссінджер та його підлеглі заснували так звану «групу Бойсто» — на честь острова Бойсто, де проводилися зустрічі на кшталт Ялтинської конференції 1945 року. Команда Кіссінджера від імені США та команда Примакова від імені Росії мали «розділити світ». На заваді стали незрозумілі і нахабні українці, які чогось не хотіли, щоб їхню долю вирішували без них.
Після перемоги Дональда Трампа на виборах 2016 року зірка Кіссінджера знову зійшла. Він навіть розглядався як автор концепції нового перезавантаження відносин з Кремлем. А один зі співробітників його компанії — Томас Грем — як потенційний амбасадор США в Росії.
Природно, що ці люди не дуже люблять Україну за постійне наламування власних кар’єрних планів та невиправдання аналітичних прогнозів.
Перед маячнею, яку ніс Кіссінджер на Давоському економічному форумі, потужну артилерійську підготовку світової аудиторії провели за допомогою «едіторіалу» світового медіамонстра New York Times, який цитував все ту саму Авріл Хейнс (а ми вже в курсі про персональне її ставлення до України), що американська адміністрація усе ще не розуміє, з чим стикнулася.
До речі, New York Times так ніколи і не вибачилася за брехливі звинувачення на адресу України у підтримці ракетної програми Північної Кореї, опубліковані сінгапурським бюро американського видання і вщент розвінчані вашим покірним слугою та спеціальною розслідувальною комісією Олександра Турчинова.
І нарешті, «вишенкою на гівно-торті» стали запитання журналістки телеканалу CNBC Хедлі Гембл до міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби на подіумі Давоського економічного форуму. «Чи має світ платити продовольчою кризою та зростанням цін на енергоносії за те, що Україна не хоче поступатися своїми територіями Росії?» — так було сформульоване запитання пані Гембл, яка безумовно несе особисту відповідальність за свої слова. Однак навряд чи претензії до неї особисто мають будь-яку перспективу, оскільки ці запитання все ж таки існують у світовому інформаційному просторі.
Слухаючи сирени повітряних тривог щодня, українці, безперечно, переживають, що якийсь француз може не відчути одного ранку свіжий аромат круасана з шоколадом, випеченого з українського зерна. Однак, на мій погляд, водночас українці в шоці від того, яка дискусія відбувається у світі щодо дилеми, чи можуть вони жити, чи зобов’язані померти, аби тільки не створювати більше дискомфорту для business-as-usual.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки опублікував основні ворожі наративи, які озвучив після Давоського форуму Дмитро Кулеба (дай йому боженька здоров’я і сил):
- Дарма Україна чинить спротив, тому що Захід її все одно кине напризволяще, тому не треба вам ні на що сподіватися.
- Україна відтягнула на себе увагу світу від розв‘язання інших проблем. У світі багато горя і біди, а Захід зосередився на Україні.
- Єдина проблема, чому у світі розгортається продовольча криза, – це санкції щодо Росії.
- А навіщо Україна так відчайдушно чинить спротив, завдаючи таких невимовних страждань своєму власному народу і своїй країні? Якщо війна така важка, якщо все настільки погано, то треба сідати і домовлятися. Хоч якою буде ціна цієї домовленості.
Судячи з контексту риторики світових спільнот, українцям саме час накриватися саваном і повзти на найближчий цвинтар, щоб нікого не розчаровувати. Однак, на мій суб’єктивний погляд, з такими побажаннями до нас світ має піти слідом за російським воєнним кораблем.
Факти не мають значення! Бо війна ведеться емоціями
Протягом семи років — з 2014 по 2021 рік — західні донорські фонди багато інвестували у громадські проекти в Україні та в інших країнах, головним слоганом яких був вираз «Факти мають значення». Основним наративом таких проектів була впевненість у тому, що якщо надати пересічній людині достатній вибір об’єктивних фактів та пояснити доказовість викладених аргументів, то людина не захоче бути обманутою і вибере ту сторону, яка може найбільш фактологічно обґрунтувати свою позицію.
Цей підхід «з’їв» десятки мільйонів доларів по всьому світі і виявився неспроможним. Сучасні медіасюжети і опитування громадян Росії на вулицях це наочно демонструють. Фактчекінг і медіаграмотність є дуже важливими, але вони не в змозі запобігти війні чи зупинити її, або врятувати когось від смерті. Треба це прийняти.
Ще 5 травня 2014 року я написав матеріал «Анатомия информационной войны: любовь против страха», який виявився дуже цитованим у наукових статтях в інтернеті. Я думав, що саме емоції любові та страху є визначальними у інформаційному протистоянні, і намагався створити тренд, в якому новітні інформаційні воїни могли б навчитися працювати меседжами, що могли б спонукати реципієнтів до любові.
Однак через кілька років я почав займатися вивченням ринку криптовалют і дізнався, що ринок цей описується двома глобальними індикаторами людських емоцій: індексом страху та індексом жадібності. Якщо превалює індекс страху, це означає, що люди хочуть зберегти те, що у них є. Індекс жадібності — це коли учасники ринку бачать, що хтось використовує біржові інструменти краще за них, і хочуть наздогнати його, активно торгуючи.
Якщо ви уважно поглянете на запитання Хедлі Гембл, слова Генрі Кіссінджера, едіторіал New York Times та узагальнення російських наративів від Дмитра Кулеби, то ви зрозумієте, що головною емоцією всіх цих людей, які формують інформаційним простір саме таким чином, є страх, який спонукає їх до дегуманізації інших заради своїх інтересів.
Адже всі озвучені питання впираються в дилему: або ви помрете і ми будемо жити далі комфортно, або ви будете пручатися і ми змушені будемо також відчувати дискомфорт через ваші пручання. Це означає, що всі ці люди, які запитують нас, чого ми не здаємося, просто щиро і дуже сильно бояться.
Тільки вдумайтеся в це! Ми протистоїмо одній із найбільших армій у світі, яка вже багато разів довела свою звірячість і безжальність. А бояться в цей час — вони! Хіба це не причина, щоб вважати Зеленського «найвеличнішим лідером світу»? Адже він є лідером найвеличнішої нації світу? Але давайте серйозно…
Звідки береться такий страх у НАТО?
Страх — це ключова емоція, яка використовується в інформаційно-психологічних спеціальних операціях. Причина цьому є проста. В процесі прийняття рішень під дією цієї потужної емоції ключову роль грає наш мозок рептилії, який знає тільки три команди: бий, біжи, завмри.
При будь-якому виборі в сучасному багатогранному і складному світі кожна з цих команд буде вбивчою. Щоб виграти протистояння, необхідно бути «складнішим організмом», який сприймає складний світ і сам готовий продукувати складні, виважені рішення.
Однак страх не дівається нікуди. Він є частиною кожного з нас. Він є частиною кожної людини на планеті. Тому було б наївно критикувати Хедлі Гембл за те, що вона потурає ключовим емоціям людини. Не можна звинувачувати людину в тому, що вона боягузка. Навіть якщо вона боїться міфічної сили путінських потєшних полків, які мали захопити Київ за 72 години, як прогнозувала американська розвідка.
Нам необхідно прийняти, що, на відміну від України, ключовою емоцією, яка керує процесом прийняття рішень у решті країн світу, є страх. Наприклад, я на 200% впевнений, що українці вижили виключно тому, що нас любить Боженька. Жодного логічного пояснення факту нашого регулярного виживання я в процесі своїх досліджень так і не знайшов. Однак для решти людства страх є запорукою виживання. Тож оскільки українцям випало бути особливою нацією, нам і доведеться вирішувати проблеми всієї планети. Щоб вижити, нам доведеться виконати такі завдання:
- Відвернення продовольчої кризи та голоду у світі;
- Вирішення питання останніх диктатур у світі;
- Створення стратегії розвитку відносин з Глобальним Півднем (Global South);
- Відвернення енергетичної кризи та глобального падіння доходів енергетичної галузі і зростання витрат «золотого мільярда» на енергоносії;
- Створення нових сенсів для північноатлантичної та європейської спільнот…
Ці і багато інших завдань із нетерпінням чекають на нас. Бо в іншому разі для розв’язання цих проблем світові доведеться пожертвувати Україною та її народом. Чому? Бо дуже страшно!
Як я писав у попередніх публікаціях, Юваль Ной Харарі та Френсіс Фукуяма давно наголосили, що Путін вже зазнав поразки, а світ буде піддано глобальній трансформації. Глобальна трансформація потягне за собою зміну технологічного, суспільно-фінансового та політичного укладів сучасного світу. А це означає, що багато людей рівня Кіссінджера, Гутерреша та інших не тільки залишаться без роботи, а й зникнуть зі сторінок історії як непотрібні на фоні простого піхотинця Миколи, який своїми джавелінами спалив із півтора десятка танків ворога.
Свідомо або несвідомо ці люди, які потрапили під цю «українську загрозу», бояться втратити свій статус і сенс існування. Не кажучи про величезні гроші, які заробляють на російських активах. І цей страх спонукає їх питати: «а чому українці не хочуть здохнути, щоб нам усім стало трохи комфортніше?». Вони продукують такі питання не тому, що вони погані. А тому, що вони дуже налякані. І якщо ми з вами хочемо вижити, то нам доведеться придумати, чому і як виживемо не тільки ми, але й вони. А для цього буде необхідна зовсім нова доктрина комунікацій усередині України та з рештою світу.
Як змінити світ, «не привертаючи уваги санітарів»?
Дозволю собі сформулювати відповіді на ті наративи, які озвучив Дмитро Кулеба. Оскільки жоден український державний орган поки що їх не озвучив.
«Дарма Україна чинить спротив, тому що Захід її все одно кине напризволяще, тому не треба вам ні на що сподіватися”».
Ми вже давно ні на кого не сподіваємося, адже захоплення і анексія Криму і провал Мінських домовленостей стали можливими саме завдяки пасивності Заходу. Так, ми продовжуємо просити важку зброю і пропонувати взамін обіцянку, що росіяни не підуть далі на захід, окрім як через наші трупи. Однак уже давно ми не маємо щодо Заходу жодних ілюзій. І Заходу слід позбутися ілюзій, що ми щось у нього просимо. Ми є частиною західної цивілізації і захищаємо її цінності і сутність. А отже, маємо право отримати допомогу щонайменше на рівні (а може й більше) тієї, яку у свій час отримав Афганістан, який не поділяв західних цінностей.
«Україна відтягнула на себе увагу світу від розв‘язання інших проблем. У світі багато горя і біди, а Захід зосередився на Україні».
Абсолютно навпаки. Україна — це той кейс, де Захід нарешті може прокинутися від сплячки і продемонструвати свою єдність у розв’язанні глобальної проблеми. Якщо це відбудеться, то усі інші кейси (Сирія, Лівія, ЦАР, Малі, кліматичні зміни, енергетична криза, глобальна міграція) можуть бути розв’язані легше і швидше.
«Єдина проблема, чому у світі розгортається продовольча криза, – це санкції щодо Росії».
Ця сентенція є чистою маніпуляцією російських спецслужб, оскільки стовідсотково відображає так звану «проблему вагонетки» — уявний експеримент в етиці, вперше запропонований Філіппою Фут в 1967 році. Уявіть, що вагонетка втратила керування і мчить по залізничній колії. Попереду на колії прив'язані і знерухомлені п'ятеро людей, і вагонетка мчить прямо на них. Ви стоїте на якійсь відстані від подій, біля стрілки. Якщо ви натиснете на стрілку, вагонетка поїде по іншій колії. Однак ви помічаєте, що на іншій колії прив'язана одна людина. У вас немає можливості управляти стрілкою так, щоб змінити напрям вагонетки без втрати життя (наприклад, тримаючи стрілку у середній позиції так, щоб вагонетка застрягла між двома коліями, або натиснувши на стрілку, коли передні колеса проїхали поворот, а задні — ні). У вас є всього два варіанти: (1) нічого не робити, і вагонетка вб'є п'ятьох на основній колії. (2) натиснути на стрілку, вагонетка піде по боковій колії і вб'є одну людину. Який вибір правильний?
Пропонована ситуація щодо продовольчої кризи повністю відповідає цій етичній проблемі. Якщо підтримувати статус-кво, то фактичне ембарго на постачання продовольства може призвести до смертей від голоду у бідних країнах. Якщо зняти ембарго, це призведе до смертей українців, оскільки ми бачили, що російська армія робить на окупованих територіях, на прикладі Бучі.
«Проблема вагонетки» є споглядальною морально-етичною дилемою психологів-дослідників. В реальному житті реальним політикам не потрібно обирати між життями українців і життями заморених голодом людей в інших країнах. Але, щоб не робити цей жахливий вибір, їм треба переступити через свій страх опиратися Путіну. Тож насправді відповідь на питання не в етичному виборі, а у персональній сміливості.
«А навіщо Україна так відчайдушно чинить спротив, завдаючи таких невимовних страждань своєму власному народу і своїй країні? Якщо війна така важка, якщо все настільки погано, то треба сідати і домовлятися. Хоч якою буде ціна цієї домовленості».
Річ у тім, що хоч якою страшною є війна, результати домовленостей з Москвою, по-перше, завжди можуть бути гірше (на кшталт Емського указу та Валуєвського циркуляру, які з’явилися після договору Богдана Хмельницького з Москвою). По-друге, після таких незручних, жахливих і болючих домовленостей завжди йде наступна війна. Тож, жертвуючи своїми інтересами зараз, ми прирікаємо своїх дітей на війну з Росією, коли вони виростуть. Тож очевидно, краще пожертвувати своїм життям зараз, щоб забезпечити мир і безпеку своєї дитини в майбутньому. Аніж піти на поступки заради миру зараз, щоб за десять років твоя дитина все одно потрапила в кремлівську м’ясорубку, тільки вже на гірших умовах.