Коли вже подивився «Гру в кальмара». Десять найкращих серіалів 2021 року

Поки всі гарячково обговорюють корейський серіал «Гра в кальмара», Mediasapiens пропонує свій список найкращих серіалів 2021 року. Деякі з них глядачі незаслужено залишили без уваги, з деякими погано обійшлися критики, деякі вже отримали нагороди, а деяким не пощастило бути навіть номінованими. Але до Нового року, як і до нових серіалів, залишилося кілька місяців, тому у вас іще є час подивитися ті, що ви могли пропустити, і скласти власну думку.

«Підземна залізниця», The Underground Railroad, Amazon Prime Video 

Два найбільші фахівці з расової нерівності в американській літературі та кінематографі нарешті зустрілися. Режисер Баррі Дженкінс («Місячне сяйво», «Дорогі білі люди») зняв серіал за романом Колсона Вайтхеда «Підземна залізниця», який одночасно здобув і Національну літературну премію США, і Пулітцерівську премію (що трапляється вкрай рідко). І роман, і серіал — це альтернативна історія, варіація реальності, щось на кшталт «Людини у високому замку» та «Оповіді служниці». Головна героїня — молода чорношкіра жінка на ім’я Кора, яка намагається втекти від рабовласника. І для цього використовує підземну залізницю, яка відвозить людей із Півдня на Північ. У буквальному сенсі слова «підземної залізниці» ніколи не було: так називали в XIX столітті мережу секретних маршрутів та притулків, якими пробиралися і в яких ховалися афроамериканці, що тікали від рабства до Канади та північних штатів. Але підземний паровоз — одне з небагатьох «фантастичних» перетворень у книжці та серіалі; решта відтворює жорстоку реальність США 150-річної давнини. Серіал — одне з найкращих драматичних видовищ 2021 року, некваплива, добре знята, багатошарова та велична історія, добре зіграна до того ж. 

«ВандаВіжн», WandaVision, Disney+ 

У четвертій фазі Marvel цілих тринадцять серіалів. І з огляду на ті, що вже вийшли, — «ВандаВіжн», «Сокіл і Зимовий солдат», «Локі», «Що, якщо…?» — шанувальникам кіновсесвіту доведеться пережити ще безліч розчарувань. Але якщо вже дивитися щось із серіалів Marvel, то, звісно, «ВандаВіжн». Це чиста радість серіальних кіноманіяків, які, по-перше, дуже люблять Marvel, а по-друге, люблять серіали як жанр, особливо ситкоми. Творці серіалу — такі ж фанати, тому кожна серія містить численні посилання на попередні появи на екрані двох героїв, Ванди та Віжна — для цього автори переглянули всі епізоди з ними в попередніх фільмах, включаючи ті, які вирізали під час монтажу. Їм також здалося, що Marvel останнім часом не вистачає легкого божевілля (і, судячи з «Чорної вдови», вони мають рацію). Тому до Жаклін Шефір (яка була сценаристкою і «Чорної вдови», і «Капітана Марвел») приєднався Метт Шекман («Божевільні», «Фарго», «Гра престолів») — і серіал отримав справді оригінальний сценарій. Завдяки цьому тандему кожна серія «ВандаВіжн» стилізована під ситком, популярний в Америці в різні десятиліття, починаючи з 50-х. Тому після виходу чергової серії ґіки з усього світу на форумах обговорювали, до якого серіалу відсилає фікус у кутку кімнати чи депресія головної героїні, сухий сніданок на столі чи вбрання головного героя. Так що «ВандаВіжн» — не лише черговий марвелівський атракціон, але ще й квест для допитливих. І, що найдивовижніше для такої безглуздої загалом історії, це ще й докладне телевізійне дослідження всіх стадій людського горя 

«Мейр з Істтауна», Mare of Easttown, НВО 

Далеко не в кожному телевізійному сезоні є відмінна кримінальна драма; їх узагалі небагато на сучасному телебаченні. Але нам усім пощастило, і цього року вона є — це «Мейр з Істтауна». Але навіть у недовгому списку відмінних кримінальних драм цей серіал — ще рідкісніше явище. Він не просто добре знятий, у ньому чудові діалоги і нехай не найзахопливіша, але міцна детективна історія. Він не тільки водить за ніс глядача, кожну серію пропонуючи йому переконливого кандидата на роль убивці і щоразу показуючи дулю тим, хто впевнений, що розгадав загадку. Він має ще одну перевагу. У кіно й телебаченні є кілька переконливих образів детективок: чудова Френсіс Макдорманд у «Фарго», Джилліан Андерсон у «Падінні» та Софія Хеллен у «Мості». Але їх украй мало. Але тепер героїня Кейт Вінслет — одна з них. Акторка просто вражає одночасно своєю грою і своєю природністю на межі з натуралізмом. Недарма серіал отримав чотири «Еммі», зокрема за головну жіночу роль. А ще він має найнеймовірнішу розв’язку — і, здається, це єдина вада серіалу. 

«Фундація», Foundation, Apple TV+ 

Після «Дюни» найбільш очікуваною фантастичною сагою, звісно, був серіал за романом Айзека Азімова «Фундація». І завищені очікування — одна з причин, через яку, напевно, шанувальникам роману буде нелегко дивитися те, що зняло Apple TV+. Так, від книжки поки що — серіал усе ще незавершений — у сюжеті не залишилося практично нічого впізнаваного. Так, «Фундація» не найдинамічніше чтиво, тому сценаристи додали до серіалу терактів, убивств, страт і загадкових об’єктів, яких не було в романі. І так, героям у деяких випадках змінили стать — напевно, до появи реальних героїнь, що діють у другій і третій книгах, їм довелося скорегувати гендерну нерівність оригіналу. І нарешті, вони не просто додали нових героїв, а й цілі сюжетні арки, яких узагалі не було у книжках. Але якщо вважати серіал не екранізацією роману, а окремою історією за мотивами, то серіал дивитися буде легше й цікавіше. Як мінімум через імператорів, яких теж заново вигадали — й вони якраз найкраща знахідка сценаристів. 

«Хитрощі», Hacks, НВО 

Можливо, позаздривши фантастичному успіху «Дивовижної місіс Мейзел», НВО вирішила зняти власний фільм про жінку в стендапі. Але свій серіал, «Хитрощі», вони зняли не про молоду сміливу жінку на кшталт місіс Мейзел, а про старшу і вже нецікаву молодій аудиторії легенду. В серіалі «Місіс Мейзел» такий персонаж є — це Софі Леннон, яку чудово зіграла Джейн Лінч. Сценаристи НВО не стали винаходити ровер, і присвятили свій серіал саме такій героїні: її жарти застарілі, вона втрачає шанувальників і сцену, вона вередує та не вважає за потрібне зняти корону. І додали їй до пари молоду авторку скетчів, яка не може знайти роботу, бо невдало пожартувала у твітері — і її «скасували». Обидві ці жінки не хочуть не те що разом працювати, а навіть перебувати в одному приміщенні, але вибору в них немає. Старшій потрібно оновити репертуар, аби залишитися у строю; в молодої це єдина пропозиція роботи. Не можна сказати, що це гомерично смішний серіал, але він кумедний, подекуди саркастичний і цікавий. І Джин Смарт, яка зіграла в ньому підстаркувату діву, справедливо отримала за цю роль «Еммі». 

«Сцени з подружнього життя», Scenes from a Marriage, НВО 

Двоє людей живуть у щасливому шлюбі десять років; їм заздрять друзі, вони вважають, що їм пощастило, працюють над собою і з розумінням ставляться до бажань та потреб партнера. Все це — рівно до того моменту, коли один із них раптово не вирішує піти із сім’ї через бурхливий роман на стороні, й повідомляє про це своїй половині. Очевидно, що їм треба поговорити — й вони робитимуть це, з різними часовими проміжками, усі п’ять серій «Сцен із подружнього життя». Плакати, кричати, навіть битися, звинувачувати одне одного у всіх смертних гріхах, прощати одне одного, обійматися, займатися сексом і знову плакати. Сценарій до «Сцен» Інгмар Бергман писав, ґрунтуючись на власному досвіді розставання із жінками, в тому числі з акторкою Лів Ульман, яка зіграла головну героїню в його шестисерійному телефільмі 1973 року. До Бергмана, мабуть, ніхто так скрупульозно, відсторонено й холоднокровно не препарував шлюб та його фінал. Відтоді минуло майже 50 років, і екзистенційне питання, що цікавило Бергмана, — чи самотня людина за своєю природою — трохи відійшло на другий план. Тому в новій версії цієї історії герої радше намагаються зрозуміти, чи справді соціальна самота, реальна відсутність пари, є такою страшною, як здається. «Сцени» — найбільш камерна й найчарівніша драма сезону. У ній лише двоє героїв; всі сцени фактично знято в одному приміщенні; ці люди майже весь час говорять — і нічого більше не роблять. Тим не менш, від Джессіки Честейн та Оскара Айзека, які грають пару в римейку, неможливо відірвати погляд — незважаючи на те, що п’ять годин екранного часу ці люди в основному роблять одне одному боляче.

Подекуди серіал дослівно повторює оригінальний; місцями зазнав суттєвих змін — наприклад, героям радикально перемінили гендерні ролі; додали безліч деталей, якими знехтував як несуттєвими Бергман; у римейку є (і прекрасна) музика, тоді як в оригіналі, крім розмов та вуличного шуму, немає нічого. Але головна відмінність, звісно, в тому, що героям римейку співчуваєш, а героям Бергмана — ні. А ще в римейку є оригінальний сюжетний хід, який робить усю цю драму такою, що її можна витерпіти, — тож наприкінці буде не боляче, а просто сумно. 

«Ласун», Sweet Tooth, Netflix 

Поки що найкраще фентезі цього року — історія про пандемію, яка перетворила частину людей на гібриди людей і тварин. Це постапокаліптичний серіал про виживання в новому світі, де ті, хто не прийняв зміни, полює на тих, хто змінився й намагається не лише вижити, а й залишитися людиною, навіть маючи крила. Напевно, це не найвдаліший рік, щоб дивитися серіал про зміни у світі, зумовлені раптовою та невідомою хворобою, про розшарування суспільства та войовничі секти, що обстоюють своє право жити так, ніби хвороби немає. А може, й навпаки. Якщо «Ласун» не захопить, є ще «Тінь і кістка» з дуже продуманим, хоч і трохи дратівливим чарівним світом. Або «Неймовірні» Джосса Відона — альтернативна версія «Людей Х» у вікторіанському Лондоні з елементами стімпанку та чудовим кульбітом наприкінці сезону. 

«Постоялець із космосу», Resident Alien, SyFy 

Цей недорогий фантастичний серіал не лише не отримав нагород, а й навіть не номінувався на телевізійні американські премії, і даремно. Ця невигадлива історія — своєрідний варіант «Теда Лассо», який і зібрав усі головні нагороди як комедійний серіал у 2021 році. Але і «Лассо», й «Засланець» — історія про чужинця, який не знає місцевих правил, і тому спочатку всіх дратує, а потім, звісно, стає душею компанії. Тільки у «Теді Лассо» головний герой — тренер команди з американського футболу, що переїжджає до Британії, аби тренувати власне футбольну команду. А тут — прибулець із космосу, який має знищити Землю, застряг у невеликому американському містечку і змушений вдавати людину. Іноді йому дається це насилу, особливо коли доводиться імітувати міміку та почуття людей. До того ж, окремі земляни за камуфляжом бачать реальну зовнішність монстра-прибульця. Але головне в серіалі навіть не пригоди героя, а можливість спостерігати за людьми очима чужинця й відчути нарешті, які ми, люди, все ж таки дивні істоти. Бонус — трохи чорного гумору, що розбавляє пасторальну історію про мир, дружбу і жуйку. 

«Це гріх», It's a Sin, Channel 4 

Расселл Т. Девіс, шоуранер оновленого «Доктора Хто», який перетворив застарілий ностальгічний серіал на захопливе видовище, відкритий гей, і багато разів знімав про життя ЛГБТК-людей і фільми, й серіали. Цього року він знову звернувся до цієї теми й розповів дуже особисту історію. У 1981 році кілька молодих людей — четверо хлопців-геїв та дівчина-гетеросексуалка, подруга одного з головних героїв, — винаймають квартиру, щоб жити вільно й на повну котушку. І опинитися подалі від родичів, бо всі вони не знають про орієнтацію своїх дітей, і переважно — гомофоби. Квартира називалася «Рожевий палац», існувала в реальному Лондоні, Девіс неодноразово там бував, а справжня подруга героїв з’являється в серіалі в епізодичній ролі. Якщо врахувати, що серіал розповідає про початок 80-х, наперед зрозуміло, що історія буде сумною: багато хто заразиться ВІЛ, і герої поступово з бурхливого та яскравого життя перемістяться до одиночних палат, які замикалися на ключ ззовні, перед дверима яких залишали їжу (аби медперсонал не заходив усередину) та виходу з яких живими не передбачалося. Але «Це гріх» — не гнітюча драма, а частково трагіфарс, частково — лірична історія дружби, і, звісно, спроба пояснити, як власний сором і засудження навколишніх сприяли жахливій епідемії. Серіал знімався до коронавірусної пандемії, але навіть моторошно, який він актуальний зараз. Тому що й тоді були ті, хто заперечував сам факт хвороби, дехто вважав, що ВІЛ — це змова з метою обмежити права частини людей, інші стверджували, що на нього хворіють лише в одній країні. Єдина відмінність між коронавірусом та ВІЛ — це те, що зараз ніхто не вважає, що вірус — це кара за гріх. Хоча…

«Прибиральниця», Maid, Netflix 

Дивовижний мінісеріал Netflix, який пройшов непоміченим на тлі успіху «Гри в кальмара», але вже обійшов у кількості переглядів попередніх рекордсменів платформи — «Короля тигрів» та «Ферзевий гамбіт». Що несподівано, якщо врахувати тему серіалу. Це історія 25-річної матері-одиначки, яка втекла від співмешканця через психологічне насильство, що загрожує перейти в насильство фізичне. Спочатку серіал здається тужливо безвихідним: ходіння по колах пекла бюрократичної системи США, байдужість людей — усе це дуже важко дивитися. Але дякувати богу, автори серіалу не планували влаштувати сльозогінний десятисерійний марафон, а натомість зняли реальну історію людини, яка знайшла сили боротися і з обставинами, і з собою. І навіть гепіенд тут не вигаданий: серіал знятий за книжкою жінки, яка шість років працювала прибиральницею, а потім закінчила коледж і стала успішною письменницею. У 2019 році дебютний автобіографічний роман Стефані Ленд «Прибиральниця: наполеглива праця, низька оплата та воля матері до виживання» очолив список бестселерів Тhe New York Times. Це гостросоціальна книжка, і такий самий серіал — але головне в ньому все ж таки не принизливе становище людей, чи критика системи, чи навіть дивовижний баланс між радістю та відчаєм. Головна перевага серіалу — це акторський склад. Головна героїня, яку зіграла Маргарет Кволлі («Одного разу в Голлівуді»), просто зобов’язана в наступному сезоні отримати «Еммі». І її дует з Енді Макдавелл, яка грає навіжену й місцями мерзенну матір, неймовірно переконливий. Можливо тому, що Макдавелл і Кволлі в реальному житті теж мати й дочка.