Фантастична Лариса Кадочникова в межах спецпроєкту «Про кіно без меж» розповіла про зйомки легендарних «Тіней забутих предків», сучасне українське кіно та спогади про початок акторської кар’єри в Україні.
Про героїню: Лариса Кадочникова − українська акторка театру і кіно. Легендарна постать українського кінематографу, що назавжди запам’яталась мільйонам глядачів своєю знаменитою роллю Марічки в «Тінях забутих предків». Народна артистка України (1992), лауреат Державної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка (1991).
Ларисо Валентинівно, фільм «Тіні забутих предків» став знаковим не лише для українського і світового кінематографу, а й змінив ваше життя. Розкажіть про той період більше, адже для сучасного покоління ви – жива історія, ваші спогади – безцінна спадщина.
Так, «Тіні забутих предків» стали головною причиною, чому я покинула театр «Современник» у Москві та переїхала до України. Прийняти рішення тоді було непросто, але на цьому наполягав мій чоловік Юрій Іллєнко. Тоді я була готова поїхати, щоб зніматись, але щоб переїжджати назовсім – це були занадто кардинальні зміни. Адже після ВДІКа (Всеросійський державний інститут кінематографії імені С. А. Герасимова – ред.) потрапити до театру рівня «Современник» було моєю величезною удачею. Тоді всі мріяли про цей театр, а і з ВДІКу взяли лише Людмилу Гурченко і мене, а всі ж решта були з МХАТу. До того ж у мене вже був досвід зйомок в кіно – мої перші фільми «Василь Суриков», «Мічман Панін», «Час, уперед». А тоді вважалось, що актриса кіно – не для театру. Тому коли я все ж почала там працювати – це було неймовірним чудом та щастям.
Мій переїзд та затвердження на роль – це ціла історія. І, безумовно, тут свою роль зіграла доля, адже я повернулась на Батьківщину моєї мами, яка була родом з Києва. Скільки б ролей у мене було, проте глядач полюбив та запам’ятав мене саме як Марічку. Її досі бачать в мені.
Напевно, вам важко було розлучитися з театром?
На момент, коли я принесла заяву, я вже побувала в Києві на кастингах і моє бачення змінилось. Коли писала заяву про звільнення, думала, що їду на півроку, але потім зателефонувала і сказала, що вже не повернусь. Думаю, при нинішніх стосунках це було б легше зробити. Тоді ж Олег Єфремов (засновник та керівник «Современника» − ред.) не зрозумів мого вибору і не пробачив, хоч і підписав заяву. Театр був для нього всім, сенсом його життям, тому йому важко було зрозуміти, чому я йду. А я хотіла бути поруч з чоловіком, якого дуже кохала і хотіла мати сім’ю.
З Юрієм Іллєнком ви познайомились ще під час навчання, яким тоді було ваше студентство? Як жилось молодій сім’ї на дві країни?
Так, Юра теж навчався у ВДІК на операторському факультеті і був на рік за мене старший. Пам’ятаю, я навіть трішки боялась хлопців з їхнього курсу – вони всі були такі красиві, сильні й талановиті. До моменту пропозиції ми зустрічались 3 чи 4 дні, хоча в університеті бачились дуже часто. Вже потім, Паша Фінн (радянський і російський кіносценарист, актор – ред.), з яким дружив Юра, розповів мені історію, як одного разу, коли я пробігала повз них на сходах, Юра сказав йому: «Ти звернув увагу на цю дівчину?» − «Так, це дочка Алісової» – «Так ось, вона буде моєю дружиною». В перші дні наших побачень він попросив познайомитися з моєю мамою (Алісова Ніна − радянська акторка театру і кіно. Заслужена артистка РРФСР (1950) – ред. ). Пам’ятаю, як вона сказала мені: «Знаєш, Ларисо, а він тебе любить, я побачила це в очах. Він дивовижний хлопець». Незабаром ми одружилися і відгуляли весілля в Києві. По завершенню навчання Юру направили на Ялтинську кіностудію, а я залишилась в театрі в Москві. І так ми жили якийсь час розділено: щодня говорили по телефону і бачились раз в півроку. Юра був просто страшенно завантажений то однією картиною, то іншою − він із задоволенням знімав. Всі тоді говорили, що з’явився новий геній.
З Сергієм Параджановим вас познайомив саме Юрій Іллєнко. Як пройшла ваша перша зустріч?
За певний час, в одній з телефонних розмов, Юра розповів, що починає працювати з Параджановим, вірменином. Зніматимуть класику, до 100-річчя Коцюбинського: «Я приїду до Москви, бо всі ролі будуть затверджуватися там». Ні про Марічку, ні про роль не було жодної мови.
Перед засіданням в Міністерстві, він запропонував мені зустрітись з Параджановим, сказав, що хоче познайомити. Зустріч відбулась на вул. Горького (нині вул. Тверська), пам’ятаю, тоді був такий спекотний день. І от бачу – сидить на чорному чемоданчику чоловік – ну абсолютно Чарлі Чаплін. Ми підходимо, а він мені: «Марічка!». Юра посміхався, а я зрозуміла, що вони вже про все домовились, а тоді лише покликали мене на проби до Києва.
Вони дуже переживали, що я не приїду і телефонували мені, аби я не передумала. Я відпросилась з театру і поїхала. В перший ж день столиця причарувала мене своєю красою. Київ був просто неймовірно красивим – місто-сад, квітучий, дуже спокійний порівняно з Москвою. Москва була сумбурна, шалена, я взагалі нічого не бачила тільки бігала з метро і тролейбуса. Приходила в театр о 8-9 ранку, а поверталась опівночі.
На студії все було зелено, в квітах. З українським текстом я впоралась і проби пройшли дуже добре. Тоді вперше побачила Івана Миколайчука, йому було 19 і я просто завмерла від його краси. Ми обоє були дуже юні і натхненні усім, що відбувалося.
Коли мене затвердили на роль, я зрозуміла, що потрібно йти з театру «Современник», адже це картина не на кілька місяців − «Тіні...» ми знімали цілий рік.
Приїхавши на зйомки до України, ви потрапили в зовсім інші реалії...
Так, тоді я побачила зовсім інший світ. Нас так тепло прийняли в Карпатах, з такою любов’ю! Ось це повне занурення в життя місцевих жителів села Криворівня, природу, говірку, дуже допомогло мені в роботі над роллю, і питання мови взагалі не обговорювалося. Ви лише уявіть, зйомки тривали цілий рік – щодня ми прокидались, пили молоко, ходили за грибами, просто жили разом.
На зйомках я зовсім не розуміла, чого хоче від мене Сергій – він не розумів школи Станіславського. Це була школа Параджанова і навіть більше − світ Параджанова. Настільки він увімкнувся, безповоротно закохався в гуцульський світ, життя тих людей.
А от після зйомок ми всі йшли до нього і починалося уже не кіно, а театр Параджанова – все село збігалось до нього, починалися співи, танці. Ми всі злилися і сталося переплетення і народів, і самого матеріалу над яким ми працювали – Іллєнко, Параджанов, Якутович (Георгій Якутович – український митець-графік, художник-постановник фільму – ред.).
Коли зараз я знімаюсь і за один раз потрібно відзняти 10 сцен, то згадую, як ми часто виїжджали на одну і ту ж сцену: то світло не те, то ще щось нам не підходило. На майданчику Параджанов контролював все до найменшої деталі: як ти виглядаєш, хто що одягнув – все повинно було відповідати задуму. З теперішнім це неможливо порівняти, тому тоді й вийшов геніальний фільм.
Як приймали тоді фільм? Як реагували на тему, сюжет? Адже це був справжній фурор. Пройшло вже понад півстоліття, а «Тіні...» і зараз на першому місці у рейтингу 100 найкращих фільмів.
Наш фільм по-іншому відкрив і український кінематограф і саму Україну. Ніхто тоді і уявити собі не міг, що в нас може бути таке кіно. Коли ми привезли стрічку до Аргентини на кінофестиваль, для 4000 людей ми стали центральними фігурами всієї події. Хоч там було безліч інших зірок Америки, Німеччини. «Тіні...» настільки вразили, що всі говорили лише про нас. Весь фестиваль був присвячений Україні, хоч не було ні режисера, ні оператора, тільки актори – я і Миколайчук. Також тоді з нами був Святослав Іванов (очолював Держкіно Української РСР – ред.) – неймовірна людина.
Для Союзу фільм також набув значення, коли ми почали привозити нагороди. Фільм стали купувати для показів за кордоном і тоді всі про це заговорили. Особливо у Франції, яка просто закохалась в Параджанова, Італія, куди його запрошували на зйомки. У Парижі фільм йшов з аншлагом і називався «Вогняні коні» («Les Chevaux de Feu»).
Фільм “Тіні…” не покидає мене протягом всього життя. Не так давно разом із художником Ігорем Горяним ми створила 13 колажів на тему фільму «Тіні забутих предків», частина з яких присвячена Сергію Параджанову.
Взагалі, коли не граю в театрі, то заново відкриваю себе в картинах. Ще з 1968 року пишу картини, які були на виставках в Києві, Москві та показували у Швеції. Зазвичай зображую театр, кіно, квіти чи втілюю свої творчі фантазії.
Напевно тоді й почалася ваша шалена популярність і впізнаваність?
Популярність спалахнула, наче вогнище. Мені навіть пропонували Голлівуд, ще коли я навчалась. Це був грандіозний прорив і масштабність – така, що деякі навіть не розуміли, якої неймовірної краси фільм! Навіть Юрій Іллєнко усвідомлював, що, як оператор, вище, ніж в цьому фільмі він більше не підніметься. Тоді у нього виникло бажання знімати вже як режисер. Він мені сказав: «Ларисо, ти будеш зніматися в мене». Так і вийшло. Це був партнерський союз і союз по життю. Я стала його музою.
Тоді ви відчували себе більше актрисою кіно чи все ж театр переважав у ваших прагненнях?
Від початку у мене одразу склалось саме з кіно. Хоча, потрапивши до одного з найкращих театрів на той час, я переграла цей поділ. До того ж практично все своє театральне життя, паралельно з кіно, я провела на сцені театру ім. Лесі Українки (Київський театр російської драми імені Лесі Українки − ред.), який став моїм другим домом і надзвичайно дорогий моєму серцю. Все-таки, тоді театр і кіно розділяли більше, ніж зараз. І бути популярним й визнаним і там, і там – було великою рідкістю. Театр формує певну залежність. На щастя, я зустріла Параджанова та Іллєнка і зіграла хороші ролі – у мене щаслива творча доля. Всі зустрічі тоді були доленосними і починаючи з 1964 року я могла реалізувати себе і в кіно, і театрі. До речі з Михайлом Резніковичем, який вже понад 20 років є художнім керівником театру, я познайомилась ще тоді, саме в домі Параджанова. Саме з його легкого слова, після тієї зустрічі я приєдналась до трупи театру, де граю і досі. Михайло поставив понад півсотні вистав і для мене це честь, що я грала в більшості з них. Це великий митець!
Ларисо Валентинівно, ми вже 30 років створюємо кіно у незалежній і вільній країні. Як ви оцінюєте сучасний етап розвитку нашого кінематографу? Чого, можливо не вистачає індустрії зараз?
З того, що я спостерігаю, мене дивує, що тепер за нашої свободи та можливостей інколи відчувається якийсь глухий кут. Бували й не легші часи, але з якістю кіно було краще. Думаю, що наразі проблема в тому, що у нас ніби кудись зникла сценарна школа. В кіно дуже багато залежить від професіоналізму та рівня сценаристів. Мені інколи здається, що сценарії пишуться або дилетантами, або любителями, – але це ж основа кіно. Це має змінитись.
Які з сучасних фільмів вам подобаються? Що з останнього дивились?
Спершу від «Моїх думок тихих» у мене склалось двояке враження. В сценарний матеріал закладена дуже цікава тема, я би навіть сказала Параджанівська. Погодьтесь, все дуже загадково – раптом спів цієї пташки, яку знайшли в якомусь болоті, і от цей юнак зробить все, аби знайти її. Але от далі, якби це поєднати з більш масштабною історією, якби цей хлопець був майбутнім науковцем, чи кимось таким. Мені здається, тоді це б видавалось не таким другорядним. Але в фільмі мене просто приголомшив хід, коли мама, яка поїхала, молилась за сина і тут він знаходить в своїй куртці перо цього птаха. Це Параджанівський хід. Надзвичайно цікава картина. Серед інших, ще можу назвати фільм «Погані дороги» Наталії Ворожбит. Вона надзвичайно талановита особистість. Треба відзначити, що режисерка вміє працювати з акторами – в фільмі вони не грають, а живуть. І її сценарій прописаний майстерно.
Ларисо Валентинівно, які поради ви могли б дати українському кінематографу?
Важливо, щоб був обмін досвідом, навиками, обмін школами. Потрібно удосконалювати творчі підходи, продумувати цікаві ходи, зрештою, робити режисерам те, про що вони дійсно мріють, те, що буде зачіпати найтонші струни душі. Щоб люди плакали і сміялись при перегляді – фільми мають бути справжніми. Коли на першому місці мистецтво і духовність – все стає на свої місця.