«Може, б Ви зупинили війну?» Невідправлений лист Богдану Ступці

22 липня виповнюється 9 років з дня відходу у засвіти Богдана Ступки. А 27 серпня країна б святкувала 80 років з дня народження великого українського актора. З цієї нагоди у Києві та у Львові з'являться вулиці Богдана Ступки, а його рідному Київському театрі імені Івана Франка йтиме прем'єрна вистава з присвятою Ступці – «Пер Гюнт».

Який же пазл до ювілейного літа Ступки можу додати особисто я, на правах давнього доброго товариша-співрозмовника великого актора, а також щирого друга його театру?

Пам’яті Богдана Ступки вже присвячена моя книжка «Українська драма» з портретом Богдана Сильвестровича на обкладинці. Там чимало сторінок про його місто (Львів), про його вистави (київські та львівські), про його маму та про його незіграні ролі.

А в дні пам’яті Ступки, через 9 років після його відходу, у мене з’явилася ідея написати йому Листа. У Вічність. Туди, де не працює наша «Укрпошта» з її шаленими окладами та преміальними для керівництва.

Форма «Листа великій людині крізь темні часи», можливо, і не ексклюзивна журналістська форма, але з могу боку – щира. Бо хочу написати йому про країну, про родину та про театр…

«Дорогий Богдане!

За ці дев’ять літ цей Світ ніби тричі перевернувся з ніг на голову, але так і не отримав рівноваги і спокою.

Добре пам’ятаю фатальний ранок 12 липня 2012року. Над Святошином тоді клекотів тривожний небесний грім, так, що аж шибки на балконі здригалися. А згодом надійшла смс-ка від Сергія Проскурні: «Нема Богдана..» Проскурні, бідного, з нами теж вже нема. Світла пам’ять!

Наша остання телефонна розмова з Вами була десь за тиждень до фатального 12 липня.

Ваш голос тоді скреготав, ніби незмащений чумацький віз, але не втрачав бадьорості.

Ви з гумором розповідали, як спілкуєтеся у «Феофаніі» з Валерією Заклунною і змагаєтеся на словах, хто з вас першим отримає «Оскара» за кращу роль у клініці. Валерії Заклунноі теж вже нема. Світла пам’ять!

Той «Оскар» був вашою постійною приказкою на язиці та ахілесовою п’ятою. Отримавши 2008-го у Римі Гран-прі (статуетка Марка Аврелія) за кращу головну роль в українсько-польському фільмі Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні», Ви самі для себе і вирішили: наступний міжнародний кінотрофей має бути тільки «Оскар» у гучному міжнародному кінопроєкті.

Дядечко Оскар Вас таки зачекався – за ці дев’ять літ.

Але, хто ж його знає, може, саме там де Ви є усі ці 9 літ, є і свої церемонії, і свої нагороди, і свої фаворити, і свої закулісні інтриги. «Если бы знать», – казав колись ваш улюблений Антон Чехов у п’єсі «Три сестри». У цій же п’єсі Ви грали роль Чебутикіна у скандальній виставі Андрія Жолдака, пам’ятаєте?

Щоби не заблудитися у цьому листі поміж часів та образних асоціацій, розділю його для Вас на три частини: про країну, про родину та про театр...

Про країну

9 літ, що Вас нема з нами, країна живе шаленим життям. Правда, іноді буває так «весело», що інколи хочеться плакати...

Майже 15 тисяч загиблих за період війни на Сході Украіни. Війни, якій не бачать кінця, і яку не дуже прагнуть зупиняти. І іноді мені наївно видасться наступне. Може, саме Ви зупинили б цю прокляту війну і цю безкінечну бійню. Зупинили силою власного слова та силою власного авторитету. Адже Вас колись дуже любили і уміли чути в РФ, пропонуючи коронні ролі у великому дорогому кіно.

Отак, прокинувшись одного разу на Старому Арбаті в своєму улюбленому номері в «Українському домі», легкою ходою ви прогулялся б Арбатом, оминули Олександрівський сад, і потрапили до того, що в Кремлі сидить.

І, можливо, Ваше слово було би почуте. І житті тисяч українців - військових і цивільних – біли б збережені.

Звісно, це занадто наївні моі галюцинаціі. Але у теперішному світі, де всі авторитети дуті та здуті, Ваш голос і Ваш авторитет не потьмянів би у ціні. І Вас точно би почули. Адже перед Вами миттєво відчинялися усі двері, а прізвище «Ступка» було паролем - і для творчого світу, і для політикуму.

За ці 9 років потрапили у «чорні списки» майже всі Ваші знамениті картини (крім ранніх), зняті в РФ. «Чорні списки» - трагічна гримаса теперішніх воєнних часів. І нікуди від цього не подінешся. Але ми як досвідчені партизани, зберегли на дисках та в компах такі ваші видатні ролі, як у фільмі «Своі», де Ваш літній герой благословляє на захист землі рідної молодого героя.

Ще 1999-го, коли Вас призначили міністром культури у Кабміні Віктора Ющенка, у газеті «Київські Відомості» ми разом з Вахтангом Кіпіані розійшлися в іронічніх нотатках на 2 шпальти. Мовляв, навіщо вільному котові чоботи чиновника? Тобто, навіщо, хорошому, навіть геніальному акторові, державна посада?

Тепер мені трохи соромно за ті нотатки.

Особливо, коли зараз вже не міністром, а цілим президентом країни став не актор на ролі шекспірівського і чеховського репертуару (такий як Ви), а актор «низького» популярного стендапного жанру. І «низький жанр», здається мені, зараз тотально перемагає. І у політичному, і у культурному житті. «Если бы знать»...

Про родину

Лариса Семенівна, Ваша дружина, часто плаче, переглядаючи відеозаписи Ваших вистав та телепрограм. Життя різко змінилося і боляче надломилося – без Вас.

Дмитро Остапович, Ваш онук, нині активно затребуваний у кінобезнесі та телебізнесі, у нього це дуже добре виходить. Він став медійною зіркою не тільки через гучне прізвище. У нього гарна дружина - Поліна, у нього народилася донька Богдана – Ви би нею дуже тішилися.

Остап Богданович, Ваш син, щойно зіграв ібсенівського Пера Гюнта в театрі (я бачив піратську відеоверсію постановки). І, на мій погляд, це видатна його роль, у яку миволі проникають і Ваші високі артистичні ритми та інтонаціі...

Ще 9 років тому, щойно Вас не стало, на медійній поверхні виникла тема Вашого, так би мовити, «Заповіту» стосовно майбутнього життя Театру Франка.

Як виявилося, найкраще виконання Вашого «Заповіту» - це нові видатні вистави Театру Франка. Такі, як «Пер Гюнт», наприклад. Це гідна художня висота театру, про який Ви мріяли і яким Ви жили...

… І про театр

Ваш Театр пережив виснажливий карантини і злу пандемію. І вистояв. У двох залах наразі - аншлаги. Дуже багато нових молодих глядачів і дуже багато захоплених відгуків про нові вистави у соцмережах.

У свій час Ви привели у цей театр нове молоде покоління, яке ми удвох жартома називали «ступчині діти». Колись вони, ті діти, здавалися курчатами-бройлерами, а тепер перетворилися на красивих пав та павичів.

Мітя Риба, ваш улюбленець, став одним з лідерів свого покоління. Грає Коріолана, Гурмана і постійно розширює свій фан-клуб.

Анжеліка Савченко, тендітна квітка франківськоі трупи, грає Сольвейг, Роксану і Настасію Пилипівну. Ви були би дуже задоволені її творчим ростом та розвитком.

Дві Ваші улюблені Тані – Міхіна і Шляхова - грають почергово Бланш Дюбуа у «Трамваї «Бажання», і деякі глядачі збилися з ніг, відвідуючи обидві вистави і порівнюючи, яка ж з цих двох Бланш – краща? Ви б високо і гідно оцінили обох

Ваш Театр нещодавно відзначав 100-річчя. Але в театрі відчутна молода енергія талановитих людей. Тому не за паспортом, а на вигляд, Вашому театру – від сили 25.

«Дом стоит, свет горит», – співав Віктор Цой ніби і про Ваш театр. Тобто, про наш театр, якого мені особисто іноді дуже не вистачає: через карантинні та інші обставини. Долаючи ці важкі обставини, я інколи відчуваю Вашу підтримку з Небес. В туманах та маревах важких днів буття, знову і знову ніби чую Ваш голос з черговою чеховською цитатою: «Треба жити!».

Ви ж завжди знали, коли і як віднайти потрібну цитату...

Олег Вергеліс, для «Главкома»