«Детектор медіа» продовжує запитувати в журналістів, політологів і народних депутатів про роль медіа в цьогорічній виборчій кампанії в порівнянні з попередніми, про загрози інформаційній безпеці та про шляхи подолання цих загроз:.
Чи змінилася, на ваш погляд, роль медіа у виборчій кампанії-2020 у порівнянні з місцевими виборами у 2015 році? А в порівнянні з президентською та парламентською кампаніями у 2019 році? Якщо так, то як саме?.
Чого найголовнішого, на ваш погляд, не зробили українські медіа під час нинішніх виборів? Чому?.
Якою є головна загроза для інформаційної безпеки України, судячи з досвіду останніх років?.
«Що робити?» замість «хто винен?» — ваша відповідь.
Першу частину опитування читайте тут.
У ньому висловили свою думку Володимир Бородянський, Андрій Яніцький, Олексій Мацука, Іван Верстюк, Володимир Фесенко, Ярослав Юрчишин, Олег Базар, Валерій Калниш, Оксана Романюк, Євгенія Кравчук.
Другу частину опитування читайте тут.
У ній взяли участь Юрій Павленко, Олексій Гарань, Зураб Аласанія, Дмитро Носиков, Дмитро Дубов, Віталій Мороз, Світлана Остапа, Любов Цибульська.
«Детектор медіа» також готує четверту частину опитування, яка вийде незабаром.
Наталія Лигачова, голова ГО «Детектор медіа», шефредакторка видання «Детектор медіа»:.
Цели олигархических медиа остались прежними: продать любым способом избирателям то, что выгодно финансово-политическим группам, которые стоят за каждой партией.
Но если ранее мы говорили об олигархическом плюрализме, то теперь можно говорить и о плюрализме манипулятивного инструментария.
Модернизировались форматы манипуляций и носители: наряду с телевидением стали играть большую роль соцсети, куда стали перетекать и рекламные бюджеты.
Хотя, скажем, успех проекта «За майбутнє» говорит о том, что ТВ рано списывать со счетов.
Думаю, проект одного олигарха смог заполучить достаточно внушительную поддержку избирателя не только благодаря джинсе в соцсетях, но и джинсовой массированной поддержке популярного общенационального телеканала — «1+1».
Ну я уж не говорю о том, какую роль сыграли в популяризации пропутинской «ОПЗЖ» его медиаресурсы и тотальная критика ими украинской власти и представления Украины как недогосударства.
Также думаю, что именно для местных выборов, и при такой сложной системе голосования, которая впервые была в этом году задействована, более существенную роль, чем ранее, сыграла наружная реклама и работа агитаторов (палатки, раздача партийных бюллетеней и т.
Практически получить хотя бы какую-то информацию о кандидатах от партий в каждом округе проще всего было таким образом.
К изменениям я бы также отнесла возросшую роль индивидуальных проектов, так сказать.
За которыми тоже стоят ФПГ или даже правительства других стран, России, конечно же, прежде всего.
Но для избирателя они более персонализированы.
Это касается телеграмм-каналов, ютуба.
Это с одной стороны.
С другой — ФПГ стали скрываться за анонимными телеграмм-каналами, и это во много раз усилило возможности манипуляций при полном отсутствии не только какой-то официальной, так сказать, ответственности, но и репутационной.
То есть появилась возможность влиять на выбор избирателей через фейки, черный пиар, дезинформацию — оставаясь инкогнито.
Эпоха постправды теперь уже размывает не только границу между добром и злом, но и носителями добра и зла в буквальном смысле: мы не знаем, кто именно что-то внедряет в наши головы.
То есть массы людей теперь можно сподвигнуть на реальные действия, деперсонализируясь уже не просто за образами «зеленых человечков», скажем, а вообще анонимов-невидимок.
Трендом становится анонимность влияния на сознания избирателя, да и вообще общества.
Из позитивного: думаю, что возросла роль и независимых медиа, прежде всего интернет-ресурсов, а также проукраинской политически-активной части фейсбучной спильноты.
Возрос запрос на получение хотя бы каких-то ориентиров в белом шуме дезинформации и информационного хаоса.
Медиа не донесли в необходимой мере важную для избирателя информацию как технического характера, начиная от того, как заполнять бюллетени, так и смыслового.
Быстро и без напряга разыскать информацию даже в интернет-ресурсах о конкретных партийных кандидатах на конкретных округах было сложно.
Думаю, кстати, и этим можно пояснить успех проекта Александра Омельченко в Киеве: они очень активно работали с уличной агитацией, по моим наблюдениям.
Также медиа не донесли до избирателя смысл местных выборов: на что они влияют, за что отвечают местные органы власти, как изменилась их роль в условиях децентрализации и т.
Какое значение выборы в местные органы власти будут иметь для политической, экономической ситуации во всей стране.
Как это все в комплексе отразится на жизни каждого избирателя.
Основная угроза информационной безопасности исходит от России и тотальной неготовности украинского государства противостоять российской гибридной войне.
И эта неготовность выражается не только в нелепости действий в законодательной медийной сфере (где государство действует как слон в посудной лавке, не ведя равного диалога со стейкхолдерами, подменяя цели государственнического значения тупой политической целесообразностью, а порой и непрофессионализмом).
Еще опаснее то, что отсутствует политическая воля на задействование уже имеющихся у государства инструментов борьбы с российской информационной агрессией.
А также и на разработку законов о, скажем, запрете финансирования медиа страной-агрессором, о финансовой прозрачности медиа и т.
Все знают, скажем, что из России идут потоки кеша на финансирование пророссийских информационных ресурсов — и никто этому не противостоит.
Что делать? Прежде всего — властьпредержащим руководствоваться интересами государства и народа Украины, а не политической целесообразностью, интересами своих политических сил и собственными корыстными интересами.
COVID-19 ярко продемонстрировал, что мы все — в одной лодке.
И наступает момент истины, когда и самые богатые и влиятельные оказываются в очереди на аппарат искусственной вентиляции легких, если таковых в стране не хватает из-за десятилетий откровенной эксплуатации олигархической системой и всех властей, и всех государственных институций, и всех граждан страны.
Именно ради политической целесообразности и бизнес-интересов, начиная с 2005 года, разные президенты, в том числе постмайданные, реанимировали и продолжали безбедное существование пророссийских олигархов и политиков в нашей стране, позволяя тем беспрепятственно работать в интересах Кремля в Украине.
Если появится наконец политическая воля разорвать этот порочный политико-бизнесовый круг — то инструменты появятся достаточно скоро.
И тогда автоматически приоритетами станут и развитие Общественного вещания, и массированное просвещение граждан, и внедрение основ медиаграмотности, обучение критическому мышлению как детей, так и взрослых, и эффективная коммуникация с населением прифронтовых и оккупированных территорий и т.
Идей у гражданского общества, волонтеров — масса.
Было бы кому их слышать и прислушиваться к ним, помогая воплощать и работая самим не на исключительно собственный рейтинг и карман, а на интересы Украины и украинцев.
Отар Довженко, керівник центру аналітики та моніторингу ГО «Детектор медіа»:.
За моїми відчуттями, роль традиційних медіа (до цієї категорії вже давно належать і онлайн-видання) дедалі зменшується, а роль соцмереж невпинно зростає.
А також обмеження на масові заходи, які є важливою складовою будь-якої агіткампанії в Україні.
Як на мене, в результаті комунікації між кандидатами й виборцями було менше, ніж під час попередніх виборів; виборці були менш поінформовані і про специфіку виборів, і про нову виборчу систему, і про кандидатів.
Не знаю, чи це не wishful thinking, але мені здається, що джинса, себто прихована агітація й політична реклама в медіа перед виборами, втрачає свою дієвість і є дедалі менш виправданою.
Однією з найпотворніших джинсових історій за останнє десятиліття українських теленовин була підтримка «Україною» Олега Ляшка на виборах у 208-му окрузі.
Це були не лише щоденні піар-сюжети, а й чорнуха проти його опонентів, зокрема геть непристойний матеріал про вдову Валерія Давиденка, яка, мовляв, «сумує за втраченим».
Те, що робила «Україна», не має нічого спільного з журналістикою, інтересами аудиторії й навіть інтересами виборців цього округу — це була звичайна прихована реклама.
Конкуренти Ляшка не те що не мали аналогічних можливостей, їхні імена взагалі ніколи не згадувались у новинах центральних каналів.
Як на мене, дуже важливо, що в результаті Ляшко програв — можливо, замовники джинси зроблять із цього правильні висновки.
Хоча маємо інший приклад — «За майбутнє», яка вгатила величезні гроші і в джинсу в місцевих медіа (плюс мала підтримку від «1+1», так само непристойну за формою і змістом, як підтримка Ляшка на «Україні») і водночас найрясніше смітила грішми на рекламу в соцмережах.
Остаточних підрахунків ще немає, але Цукерберґ непогано заробив на Коломойському і його партії, це точно.
Чи дало це очікуваний результат? Чи повторять наступного разу стратегію «За майбутнє» якісь інші партії, яким бракує харизми, але не бракує грошей? Важко прогнозувати, але якщо наступні вибори в Україні будуть за три роки, то, напевно, традиційні медіа (а також прихована реклама у них) матимуть ще менше значення.
Ані влада, ані медіа не донесли до суспільства важливість саме цих місцевих виборів, а учасники виборчого процесу користувались осточортілим аргументом «або голосуй, або потім не нарікай на владу» замість пояснити, наскільки важливою є місцева влада після децентралізації.
В результаті виборці сприймали ці вибори як менш важливі й такі, що менше їх стосуються в порівнянні з парламентськими і президентськими.
Знов-таки за моїми відчуттями, соціальні рекламні кампанії, що інформували про вибори, цього разу були й менш інтенсивними, й менш виразними.
Можливо, якби з кожного стовпа людям пояснювали не тільки «за кого голосувати», але й «чому важливо обирати», все було б інакше.
Наскільки в цьому винні саме медіа? Наш моніторинг показує, що новини центральних телеканалів, наприклад, почали говорити про особливості виборчої системи, процедури голосування і тому подібне буквально в останній тиждень перед виборами.
Із кількох центральних каналів лише ICTV і Суспільне робили цикли про передвиборчу ситуацію в найбільших містах.
Люди, які споживають продукт центральних медіа, а не локальних — а таких в Україні чимало — могли просто не зауважити вибори.
Зрештою, можливо, журналісти самі не усвідомлювали, наскільки погано поінформовані українці про ці вибори? Адже журналісти живуть у соцмережній бульбашці, яку формують переважно інші журналісти та їхні потенційні герої, і в їхніх стрічках про вибори згадували багато….
Головна загроза для інформаційної безпеки України — Росія та її агенти, які вільно діють, беруть участь у політичному житті та у виборах в Україні.
Під час цієї виборчої кампанії ми моніторили (про)російську дезінформацію в загальнонаціональних і регіональних медіа й мали нагоду оцінити масштаби впливу російської пропаганди на інформаційний простір як загалом, так і в окремих регіонах.
Добра новина полягає в тому, що цей вплив не є тотальним, а російська пропаганда не панує в медіа навіть тих регіонів, які традиційно вважаються проросійськими.
Більшість локальних медіа у більшості регіонів не є майданчиками для поширення (або, принаймні, регулярного поширення) проросійської пропаганди.
А ті, що є, — помітні й вирізняються в регіональному інфопросторі, часто працюючи скоординовано із загальнонаціональними пропагандистськими ресурсами та використовуючи їхній контент.
Можна досить чітко локалізувати джерела пропагандистських меседжів, і більшість із них безпосередньо належать політикам із партії «Опозиційна платформа — За життя».
Інші навіть на позір проросійські кандидати та партії у передвиборчій риториці вдавалися до кремлівських пропагандистських меседжів вкрай рідко.
Отже, ми знаємо, хто за цим стоїть.
Далі дискусія мала би переходити у площину «чому Медведчук не сидить?».
Погана новина полягає в тому, що ця пропаганда знаходить свою цільову аудиторію і без локальних медіа, а результати дослідження «Детектора медіа» свідчать про перерозподіл довіри аудиторії на користь медіа Медведчука (принаймні, це стосується телеканалів).
І загалом вони непогано захищені як ліберальним українським законодавством, так і принципом свободи слова.
Так, «ОПЗЖ» частково побудувала свою кампанію на фейках — «американські біолабораторії», «британська військова база в Миколаєві», «вбивства опозиціонерів», «Україна відмовляється від дієвої російської вакцини» тощо.
Втім ці фейки зазвичай озвучуються у форматі «приватної думки» політиків і псевдоекспертів.
Однак значна частина пропагандистського дискурсу «ОПЗЖ» зводиться до критики влади, а забороняти критику влади — небезпечна й недемократична ідея.
Та й немає сенсу ганятися за каналами, знаючи, що в Медведчука і Путіна вистачить грошей, аби відкрити скільки завгодно нових.
Що робити? Якщо закон не дозволяє боротися з медіа, фінансованими російськими агентами, треба шукати способів боротися з самими російськими агентами — політиками й бізнесменами, які фінансують російську пропаганду в Україні.
Ці люди добре відомі.
Люди, які цілуються з Путіним, мало не в прямому ефірі ширяються російськими вакцинами і оголошують їх «дієвими» (фактично заохочуючи українців ризикувати своїм життям, застосовуючи неперевірений препарат), називають українських військових карателями, а війну на Донбасі громадянським конфліктом, не повинні залишатись безкарними.
Також важливою тенденцією, як на мене, є перемога в багатьох, якщо не більшості, регіонів на місцевих виборах «регіональних» партій, згуртованих довкола мерів міст і місцевих еліт.
У східних і південних областях ці партії та кандидати використовували під час виборів менш реакційну, поміркованішу риторику.
Навіть Кернес і Труханов, які перейменовували декомунізовані вулиці, все ж уникали відверто прокремлівських заяв та маніпуляцій завжди, коли це було можливо.
Саме цим бізнесменам і політикам у частині регіонів належать найрейтинговіші і найвпливовіші локальні медіа.
Оскільки до наступних виборів далеко, центральна влада та партія монобільшості може спробувати домовитися з цими регіональними елітами про відмову від прокремлівської риторики та відповідну політику їхніх ЗМІ.
Це призведе до інформаційної ґетоїзації «ОПЗЖ» та — в перспективі — до маргіналізації її риторики.
Щоправда, в багатьох випадках це потребуватиме доброї волі (та, можливо, локальної співпраці зі «Слугою народу») проєвропейських партій, які поки що в передвиборчому запалі не роблять різниці між «слугами народу» і справжніми слугами Кремля.
Тарас Петрів, президент фундації «Суспільність»:.
В обох випадках ми спостерігали збільшення впливу онлайн-інструментів, соціальних медіа разом із використанням телевізійних піар-практик.
Засилля політичної реклами домінувало над «розумними дискусіями стратегій розвитку» чи дебатами кандидатів.
Збільшилися впливи на медіа регіональних князьків, які політизували місцеві вибори, уникаючи розмови про актуальні щоденні проблеми.
Медіа не вдалося вповні розповісти про важливість на цьому етапі суспільного розвитку місцевих виборів, забезпечити права громадян на доступ до правдивої інформації про кандидатів та політичні сили, а також дотриматися в роботі якісних журналістських стандартів.
Значною мірою через редакційну і фінансову залежність.
Засилля зовнішнього пропагандистського наративу та маніпуляційних інтерпретацій.
Судячи з досвіду, спостережень і досліджень останніх років, країна потерпає від системних, мобільних, цілеспрямованих і координованих ворожих дезінформаційних кампаній, які реалізуються на національному, регіональному та глобальному рівнях.
Посилити роль саморегуляції в медіа; реалізувати програму фінансової підтримки редакцій, які працюють за стандартами, забезпечити незалежність журналістів від тиску інвесторів/власників, стимулювати регулятивні практики.
Віктор Таран, політолог, засновник центру «Ейдос»:.
Традиційні ЗМІ залишаються потужним гравцем на місцевих кампаніях.
Місцеві телеканали дивляться зазвичай не менше 25-30% виборців.
По 20% виборців читають місцеві газети та беруть інформацію з радіо.
Окреме місце посідають центральні ЗМІ, які теж часто використовують у політичній боротьбі як зі знаком плюс, так і мінус.
Як приклад мінусівки можу назвати сюжети, які виходили на одному з центральних каналів проти мера Дніпра Бориса Філатова, де журналісти однієї із «розслідувальних програм» займались відвертим контрпіаром кандидатів.
Водночас низка каналів, навпаки, просували певних кандидатів, надаючи або «безлімітний прайм-тайм», або роблячи радіоведучими у прайм-тайм.
Судячи з результатів низки нових політичних проєктів, традиційні та центральні ЗМІ продовжують домінувати та впливати на виборців.
Але незважаючи на цей фактор більшість кандидатів вирішили, що саме соцмережі мають стати їхнім головним агітаційним інструментом.
Мабуть, їх ввів в оману минулорічний успіх Зе-команди.
Ролики, сториз в інстаграм та ФБ, персональні ютуб- і телеграм-канали заполонили наші соціальні мережі.
Тепер ми всі знаємо, які у кандидатів машини, чим вони снідають, хто їх улюблені тварини та цитати класиків (з останнім, щоправда, часто виходять казуси).
Чому? Бо кандидатам легше говорити з камерою, ніж із виборцями, які ставлять незручні питання.
Але таким підходом вони самі себе загнали в пастку.
Тому що ролик — це лиш одна з форм агітації, що здатна підвищувати впізнаваність, а не мотивувати виборців голосувати «за» певного кандидата на місцевих виборах.
Тим паче всі красиві ролики написані фактично за одним сценарієм.
Спочатку над містом «гордо» літає квадрокоптер.
Далі кандидат (або команда) кудись чимчикують під пафосну музику та голослівні заяви.
І при цьому жодного слова про те, як вирішуватимуться реальні проблеми виборців, якою буде стратегія розвитку міста, комунальна політика тощо.
Ну і найголовніше: вести свою персональну сторінку та записувати ролики та вести кампанію — це дві різні речі.
Тож надивившись десятки таких однотипних красивих роликів виборець, на мою думку, все одно проголосував за кандидата, з яким спілкувався особисто на ятці чи у дворі свого будинку.
Критикувати медіа, що працюють у викривленій політичній системі, не варто.
Це все одно що після нічної гулянки з друзями на ранок критикувати дзеркало за те, що воно показує п’яне обличчя.
Ні для кого не секрет, що більшість місцевих ЗМІ в Україні — дотаційні проєкти, власники яких відверто заробляють на виборах.
Роблять вони це по-різному: від розміщення відвертої «джинси» до публічного нищення конкурентів.
Окреме місце займають соціальні мережі, де чорний піар проти конкурентів таки вийшов на принципово інший рівень.
В умовах короткострокової агітаційної кампанії, яка триває близько місяця, цей фактор суттєво має суттєвий вплив, викривляючи волевиявлення виборців.
Окрім традиційних загроз у вигляді ботоферм і поширення фейкових новин останні кілька років бачимо ще одну — створення в соціальних мережах псевдолідерів суспільної думки.
Вони здатні локалізувати довкола себе прихильників, трансформуючи в подальшому їх енергію в різнопланові офлайнові дії.
Ці онлайн-секти — своєрідне «Біле братство», фанати якого дуже агресивні та водночас легко керовані.
Вони здатні сконсолідовуватись на спільні дії — від кібератак до фізичного протистояння на вулиці.
Єдиного рецепту немає.
Наразі лише можемо констатувати тенденцію поступового вмирання традиційних ЗМІ на фоні перетікання рекламних бюджетів у соціальні мережі.
Та якщо традиційні ЗМІ мають шанси утримуватись в межах певної доброчесності, то з соціальними мережами набагато складніше.
Регулювати інтернет — це все одно що намагатись прибити желе гвіздками до стіни.
Ми потрапили у пастку інформаційного світу.
Фахівці кажуть, що чи не єдиним виходом з цієї пастки є термінове масове просвітництво громадян про те, як правильно працювати з інформацією в інтернеті, перевіряти фактів, застосовувати критичний аналіз матеріалів тощо.
Але оскільки діючим політикам (і не лише українським) вигідно використовувати соціальні мережі як інструмент маніпуляцій, сумніваюсь, що найближчим часом ми дочекаємось від держави подібних програм на всеукраїнському рівні.
Тож дилема «спасение утопающих дело рук самих утопающих» як ніколи актуальна.
На мою думку, громадянам лишається займатися самоосвітою роботи в інтернеті та підтримувати «копійкою» ЗМІ, яким вони довіряють.
Гайгисиз Гелдієв, старший партнер консалтингової компанії Jnomics media:.
У всі часи ЗМІ відігравали важливу роль під час виборів, і ця роль полягала в інформуванні аудиторії про тих чи інших кандидатів і партії.
У цьому розуміння роль медіа не змінюється вже сотні років, і вона не змінилася, а значно розширилася.
Інформування вже недостатньо (навколо купа інформації і в соціальних мережах).
Нам треба стати фільтрами і тлумачами інформації, а також роз'яснювати людям їхні права і як їх захищати.
Не можу сказати, що поточні вибори були висвітлені об'єктивніше, точніше, більше незалежно чи був даний рівний доступ до інформації про всіх учасників виборів.
Мені особисто на цих виборах не вистачало пояснення, хто всі ці кандидати.
Вважаю, що на цих виборах медіа мали б краще відпрацювати введення нової для виборців системи голосування і краще пояснювати як голосувати – від «як це все працюватиме» і до «де і як обводити цифри на трафареті в бюлетені».
Плюс додатково пояснювати важливість місцевих виборів і на які аспекти життя людини вони впливають (тему треба було значно ближче підвести до кінцевого споживача, тобто виборця).
Другий виклик на цих виборах – вибори під час пандемії.
Низька явка була очікуваною, але варто було приділити більше уваги безпеці під час виборів, щоб знизити напругу навколо питання.
Я б виділив кілька головних загроз: фейки, згенеровані як зовнішніми, так і внутрішніми гравцями, редакційно-фінансова залежність більшості медіа від олігархів і політичних структур, низький рівень журналістики і медіаграмотності серед населення.
Найважливіше – це визнати, що ринок в занепаді, і журналістиці в нашій країні потрібен гарний апґрейд.
Треба створювати сильні інституції зі стійкими моделями та екосистеми.
Важливо щоб наша професія була привабливою для залучення найкращих талантів і конкурентною, щоб ці таланти не спокушалися іншими галузями.
Треба популяризувати жанр журналістських розслідувань, пояснювальну журналістику і data-журналістику, яка дозволяє зрозуміти, що насправді відбувається в суспільно-політичному житті нашої країни.
Ангеліна Карякина, головна редакторка новин Суспільного мовника:.
На місцевих виборах завжди ключовим є регіональний контент і спроможність ЗМІ вийти зі своєї локальної бульбашки, але також знайти ресурси на поїздки у регіони.
Цього року ситуація була ускладнена ще й пандемією, тому відносно простіше було тим ЗМІ, які мають власну мережу кореспондентів.
Моє особисте враження наступне: ще ніколи мережа регіональних суспільних мовників у телебаченні, радіо, вебі та соціальних мережах не була настільки важливою — бачимо по сукупних цифрах Суспільного лише у діджиталі, що регіональний контент таки став ключовим.
У порівнянні з 2015-м значно посилилася роль соціальних мереж – бачимо, які бюджети партії витратили на рекламу саме там.
Для медіа це означає лише одне – іще інтенсивніша і продуманіша робота у соціальних мережах.
Окремо хочу згадати фактор нового виборчого кодексу.
Цього року він прямо заборонив журналістам аналізувати виборчі програми кандидатів.
Упродовж кампанії ми намагалися отримати роз’яснення цієї норми, але так і не змогли.
Цей фактор, на мою думку, дійсно вплинув на спроможність ЗМІ критично підійти до програм кандидатів та донести до аудиторії інформацію про релевантність і реалістичність передвиборчих обіцянок.
Під час виборів фокус завжди на кандидатах, а не виборцях.
Тому медіа переважно зосереджені на політичній боротьбі, гонці рейтингів, а не на проблемах, які зрештою майбутня чи чинна влада мала б вирішувати.
З огляду на це, Суспільне запустило 7-тижневий марафон «Місцеві», у якому досліджувало саме проблеми та способи їх вирішення на місцях, де не чекають виборів чи великих політичних рішень.
За 7 тижнів ми зробили десятки історій з різних регіонів країни про проблеми в медицині, освіті, ЖКГ, інфраструктурі, безпеці, екології.
Ми побачили, як справді на місцях виглядає децентралізація, де і чому реформа принесла користь, а де — досі ні.
Це був надзвичайно важливий досвід для регіональних філій, а для аудиторії — максимально релевантний контент.
Структура медіавласності, регулярне недофінансування Суспільного мовника, російська пропаганда, популізм.
Підтримувати незалежні ЗМІ, Суспільного мовника, працювати над медіаграмотністю громадян.
Оксана Максименюк, керівниця юридичного напряму ГО «Інститут розвитку регіональної преси»:.
Наразі, роль медіа продовжує займати одне з головних місць у висвітлені виборчого процесу.
Також починає збільшуватися вплив на виборчий процес шляхом використання соціальних мереж під час передвиборчої агітації та формування думки суспільства.
Перешкоджання журналістській діяльності не стали більшими.
Кількість запитань від журналістів щодо питання пов'язаних з висвітленням виборчого процесу зменшилися.
Не було зроблено прискіпливого аналізу діяльності політичних партій, зареєстрованих кандидатів, детальний аналіз витрачання коштів виборчого фонду, розміщення якісної політичної реклами.
Головною загрозою, яка продовжує набирати обертів є використання Російської Федерацією маніпуляцій, фейків та інформаційних вкидів.
Також використання олігархічних каналів для висвітлення інтересів олігархів.
Вплинути на цю ситуацію можна, якщо розвінчувати фейки та маніпуляції, проводити уроки з медіаграмотності, розробка адекватних законів, встановлення відповідальності.
Анна Цяцько, експертка зі стратегічних комунікацій у Київський школі економіки:.
Мій погляд не змінився.
Як і минулі парламентські і президентські вибори, читала аналітику тільки на «Текстах».
Всю іншу інформацію отримувала у соціальних мережах.
Не побачила (або вони до мене «не дійшли») зручних форматів, щоб ознайомитися з програмами кандидатів/партій.
Справжні медіа програють блогерам і псевдомедійним проєктам — вони більш гучні і популярні.
Це призведе до радикалізації суспільства і відсутності об‘єктивної інформаційної картини, масового маніпулювання суспільною думкою та повної втрати довіри суспільства як до медіа, так і до державних інституцій.
Підтримувати незалежні медіа фінансово.
Особисто підтримую «Лігу».
Над опитуванням працювали: Гала Скляревська, Ілона Громлюк, Анна Єгорова, Лілія Апостолова, Наталія Данькова, Світлана Остапа.