Де вихід — це предмет дискусії для професіоналів.
Але, зважаючи на надзвичайну суспільну важливість, ця дискусія має бути публічною, з залученням найширших верств юристів.
І майданчик для такої дискусії — саме ЗМІ.
Реакція на рішення Конституційного Суду була передбаченою.
Хотілося б вірити, що вони були б такими самими й без іноземних попереджень.
І з деяких висловлювань політиків, і з коментарів деяких експертів складається враження, що можливі зовнішньополітичні втрати й були б у їхньому розумінні найбільшою шкодою, заподіяною рішенням КС.
Хотілося би, щоб ми всі розуміли: можливі зовнішньополітичні втрати — в даному разі вони були б не найбільшим лихом, бо рішення КС запалювало зелене світло перед масштабною корупцією й розграбуванням України, воно означало б інституційний крах української державності.
Увесь Кримінальний кодекс миттєво перетворився б на музейний експонат, бо ніякої змоги не лише довести, а й запідозрити факти корупції та розкрадання більше не існувало б.
Зараз найбільше хотілося б подивитися на суддів, які без вагань постановили, що внесення до декларації (та хоч до будь-якого документу) свідомо неправдивих даних не є злочином.
Як вони тепер уживаються зі своєю суто професійною, суддівською репутацією? Як вони з'являтимуться на телеекранах, виступатимуть перед людьми — й не ховатимуть при тім очі.
Чи не ховаються тепер від своїх колег, однокурсників, вишівських викладачів? А чи вони не розуміли, що, попри стіни закритого засідання, роблять це привселюдно в силу самої своєї посади?.
Коли читаєш матеріали ЗМІ про скандальне рішення КС, голова йде обертом.
Найперше враження — якась каша.
Тут тобі й скасування кримінальної відповідальності за внесення завідомо недостовірних (тобто брехливих, а не помилкових) даних до декларацій, і визнання частково неконституційними повноваження НАЗК, і право НАЗК вести моніторинг витрат та доходів суддів.
Зводить із розуму пояснення судді-доповідача Ігоря Сліденка: “Суд не міг виділити в своєму рішенні право не перевіряти декларації тільки суддів, тому скасував цю норму для всіх категорій чиновників”.
А як же адресність надання спеціальних прав? Ну, тоді ми ж не можемо дозволити довічно обіймати посаду лише суддям — дозвольмо й депутатам та міністрам.
Ми ж не можемо дозволити різати людей лише хірургам — то надаймо це право ще й учителям.
Варто звернути увагу на три речі.
Виносячи понад місяць тому постанову про неконституційність призначення Артема Ситника головою НАБУ, Конституційний Суд причепився до того, що в Конституції в переліку повноважень президента немає норми про призначення голови НАБУ саме ним.
У законі про НАБУ є, а в Конституції немає.
То чому це положення не внесли до Конституції одразу ж разом із ухваленням закону про НАБУ? Це були такі складні матерії, про які так важко було здогадатися? Звичайне законодавче нехлюйство? А чи свідоме закладання «міни»? Яке, здається, й спрацювало, адже після такого рішення КС не було оперативно внесено до парламенту конституційного законопроекту саме такого змісту.
Між тим якби воно було внесено, нинішнього рішення ОАСК не було б і близько.
Тобто оце законодавче нехлюйство, коли гучний резонансний закон не отримує узгодження ані з Конституцією, ані часто й із іншими законами, переслідує Україну постійно, всі роки її існування як незалежної держави.
І вже неможливо відкараскатися від підозри: а чи не навмисне законодавці залишають ці шпарини, щоби ті гучні закони будь-якого моменту можна було загальмувати? Чи не ухвалюють ті гучні закони задля вигляду, задля демонстрування нашим закордонним партнерам, чи не є вони елементами такої знайомої нам імітаційної демократії?.
Буцімто втручання виконавчої гілки влади у діяльність судової: “Перевіряти суддів повинні мати право тільки органи судової гілки влади”.
Тут уся проблема, що означає “перевіряння суддів”.
Чи може контролер перевірити в судді оплату ним проїзду у трамваї? Не дуже зрозуміло, чим доступність декларацій суддів так уже обмежує їхню свободу.
Або яким чином обмежує свободу суддів НАЗК, якщо за своїми повноваженнями вона жодним чином не стосується процедури та змісту судового розгляду та винесення судових рішень.
А чи отримання хабарів та обговорення замовних рішень — це теж професійна діяльність суддів, у здійсненні якої їм не можна заважати?.
Майно, доходи — це все не є професійна діяльність суддів.
Суддя є суддею, допоки він у мантії у приміщенні суду; щойно він зняв мантію й вийшов із судового будинку — й цієї ж миті відбувається казкове перетворення судді на звичайного громадянина.
Ми не виконуємо вимог поліцейського, який не у формі й не на службі.
Ми не дозволяємо себе оглядати випадково зустрінутому на вулиці лікареві.
Ми не мусимо складати іспит із ядерної фізики, якщо нашим сусідом у театрі виявиться професор-фізик.
То чим відрізняються судді? Так, лише судові органи можуть перевіряти суддю — в тому, де він виступає саме як суддя, а не простий громадянин.
У професійних, а не в майнових справах.
Кажете, незалежність і недоторканність суддів? Тож от вам стаття 126 Конституції України: “Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється”.
Декларації й НАЗК — це, здається, зовсім не про це.
Далі: “Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину”.
Ані декларації, ані НАЗК — це зовсім не про утримування під вартою — хіба що, можливо, у перспективі.
“Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку”.
Знову й знову: до декларацій судді вносять зовсім не свої судові рішення.
Й тут ми бачимо от яку конституційну норму: “Підставами для звільнення судді є..
6) порушення обов'язку підтвердити законність джерела походження майна”.
Зрозуміло? Подання декларацій, і правдивих декларацій, а також надання цих декларацій для контролю й перевірки — це конституційний ОБОВ'ЯЗОК судді.
То як же на тлі цієї конституційної норми виглядає рішення Конституційного Суду?.
Закон України “Про судоустрій і статус суддів”.
Нас цікавить стаття 48 “Незалежність судді”.
Так от, частина 2: “Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права.
Втручання у діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і має наслідком відповідальність, установлену законом”.
Частина 3: “Суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом”.
Усе, про втручання більше жодного слова.
Очевидно, що в рішенні КС ішлося зовсім не про це.
У статті 49 “Недоторканність та імунітет судді” теж немає жодного слова про майно та декларації — лише про особливий порядок затримання, взяття під варту та оголошення обвинувачення.
І ніде, до речі, не сказано, що це можуть робити лише судові органи — вони взагалі не затримують і не беруть під варту.
Ну, а визначення на власний розсуд, що є злочином, а що — адміністративним правопорушенням, оцінка суспільної небезпеки — це взагалі не повноваження Конституційного Суду.
Це — не його функція.
Те, що робив Конституційний Суд, зветься художнім теоретизуванням — не більше.
І третя річ.
26 лютого 2019 року Конституційний Суд уже скасував був статтю Кримінального Кодексу про незаконне збагачення посадових осіб.
Звісно ж, згодом аналогічну статтю Верховна Рада ухвалила знову.
От і тепер: не могли ж судді КС не розуміти, що ВР знову ухвалить правові норми, аналогічні до скасованих.
У чому ж тоді виграш?.
А річ у тім, що нові закони діятимуть лише на майбутнє, починаючи з чистого аркушу.
Усі чинні нині корупційні справи, що їх розслідувало НАБУ, буде закрито, бо нові закони не матимуть зворотної сили.
І тепер потрібне якесь юридичне сальто-мортале, щоби ці справи не було розвалено.
Потрібно знайти підстави, на яких рішення Конституційного Суду буде визнано антиконституційним (sic!) і нечинним від самого моменту ухвалення.
Бо в будь-якому іншому разі залишиться часовий проміжок між скасуванням кримінальної відповідальності за недостовірне декларування й її поновленням — у такому разі, знову ж таки, лише на майбутнє.
Все впирається в те, що, хоч би хто ухвалив рішення про нечинність ухвали КС, а для набуття нею чинності буде потрібен позитивний вердикт Конституційного Суду...
Так, заява президента нібито розрубує гордіїв вузол.
Але чи буде запропонована процедура бездоганно конституційною? Це може вирішити лише Конституційний Суд...
І після вже другого подібного рішення КС вимальовується чітка картина.
Україна з помпою ухвалює антикорупційні закони, засновує антикорупційні органи, вони починають вести слідчі дії, заводять справи, й..
Конституційний Суд усі ці справи обнулює.
Україна знову ухвалює антикорупційні закони, знову йде слідство, минає трохи часу — й КС знову всі ці справи обнулює.
І де гарантія, що так само не траплятиметься утретє, вчетверте? Що всі антикорупційні закони та органи не перетворяться на декорацію? Що, власне, задля саме цього КС і не ухвалив своє скандальне рішення?.
Те, що сталося, висвітлило величезну проблему конституційного ладу України.
Конституційний Суд є єдиним органом влади, який не має жодних стримувань і противаг.
Президент їх має, Конституційний Суд — ні.
Він функціює у режимі “що хочу, те й роблю” й, як ми побачили, замість захисту конституційного ладу займається його руйнацією.
Де вихід — це предмет дискусії для професіоналів.
Але, зважаючи на надзвичайну суспільну важливість, ця дискусія має бути публічною, з залученням найширших верств юристів.
І майданчик для такої дискусії — саме ЗМІ.