…І вже вуста судомою звело,.
І прийняла душа неопалима.
Розпечені горби Єрусалима.
І Києва обпалене зело.
Ці рядки Мойсея Фішбейна можуть бути епітафією до всього його неймовірного життя, а можуть бути – самою життєвою програмою.
Ми прощаємося з одним із найбільш проникливих, найбільш тендітних українських ліриків ХХ сторіччя, але не тільки.
Він став українським євреєм – до того ж політичним українським євреєм.
Фішбейн – справжній феномен української культури, він став українським євреєм – до того ж політичним українським євреєм – коли ще ніяких українських євреїв просто не було.
Звісно, були євреї, які ставали справжніми лицарями української культури, але так з’єднати у собі українське й єврейське, Київ і Єрусалим, Ріку і Стіну – як у цитованому мною сонеті – міг тільки він.
Микола Лукаш і Мойсей Фішбейн (праворуч).
Київ, 1978 рік.
Він був закоханим в Україну, як у жінку.
Як йому це вдалося? Відповім просто – з великої любові.
Він був закоханим в Україну, як у жінку – так єврейський хлопець може закохатися в юнацькі роки у красуню з сусідньої вулиці й боготворити її все життя, не помічати зморшок і втоми.
Це був такий великий дар, дар слова, дар кохання із заплющеними очима, коли ти заплющуєш очі й бачиш цю красу, й чуєш пісню, проспівану молодим голосом.
Мені завжди було важко з цим його даром, як багатьом із нас, бо я вмію любити тільки із розплющеними очима, ну й тому, мабуть, він був неперевершений поет, а я тільки журналіст, який сьогодні прощається не просто з ним самим, а із цим його даром, з його легендою.
З його вмінням кохати.
Прощається із його Україною, яку він виносив у серці й відтворив на папері.
Благослови, хай лишаться зі мною,.
Допоки йти дорогою земною,.
Допоки є ще спогади земні.