Сила української жінки: Юлія Зорій про те, як це — бути дружиною міністра оборони України, коли йде війна

Сьогодні, у найтемніші часи для нашої країни, ми з вірою в перемогу України пишемо на наших платформах про найголовніші новини на дипломатичному фронті, про волонтерів, жінок-військових та людей на окупованих територіях. Також «ELLE Україна» запустив рубрику про дружин впливових чоловіків нашої держави — «Сила української жінки». Бо усі ми знаємо, що за сильним чоловіком стоїть сильна жінка. Сьогодні наша героїня — дружина Олексія Резнікова Юлія Зорій. 

За освітою Юлія політолог та психолог, але вже на третьому курсі почала працювати редактором та диктором на радіо. Приїхавши до Києва, вела ранкові ефіри на каналах «Україна» та «Ера», а зараз працює на каналі ICTV у програмі «Ранок у великому місті». Її чоловік Олексій Резніков — український державний діяч та правник, з 4 листопада 2021 року — міністр оборони України. 

З Юлією ми познайомилися у 2019 році, коли я брала у неї інтерв’ю як у ведучої програми «Ранок у великому місті» на ICTV. Розумна, відкрита, щира, Юлія з перших хвилин прихилила до себе. Тоді наша розмова була про щасливий період у житті дівчини — нові стосунки, захопливі, ще докарантинні подорожі та цікаву роботу. Ранкові ефіри, щільний графік, яскраві образи — життя Юлії було зовсім іншим.

Літо, 2019 рік

Минуло три роки, і все докорінно змінилося. Війна розділила життя дівчини на «до» та «після», як і кожного українця сьогодні. Тепер Юлія працює не тільки ведучою, а й психологом на гарячій лінії психологічної підтримки. 

«Поки мій чоловік — міністр оборони України Олексій Резніков — робить усе можливе і неможливе, щоб забезпечити наших хлопців і дівчат, я буду допомагати тим, що вмію і чим можу бути максимально корисною зараз. З 8:00 до 20:00 ми працюємо на гарячій лінії психологічної підтримки», — писала на своїй сторінці в Instagram Юлія на початку війни. 

Шеф-редакторка сайту ELLE.UA Катерина Попова поспілкувалася з Юлією та дізналася про те, як змінилося її життя з 24 лютого, про роботу під час війни та про те, як це — бути дружиною міністра оборони України. 

Про життя під час війни

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого? 

Почну з того, що я нікуди не виїжджала до 24-го числа. Мене часто питали в інтерв’ю про тривожну валізу, я розповідала, що в нас її не було, оскільки ми й справді нікуди не збиралися виїжджати. Ми з чоловіком не могли навіть припустити, що почнеться така війна. Якби таке розуміння в нашій сім’ї дійсно було, Олексій порадив би мені кудись поїхати, але я залишалася в Києві. Я не могла повірити, що це може статися і що буде така цинічна розправа над нашою країною — це ж просто знищення України та українців.

Коли почалася війна, чоловік підійшов до мене близько п’ятої ранку та сказав: «Усе, я поїхав на роботу, він розпочав війну». У моїй голові це ніяк не вкладалося, я в нього перепитувала, чи можу я піти на роботу та хоч щось зробити, але Олексій сказав: «Вгамуйся, ти нікуди не йдеш, розпочалася війна, ти повинна сидіти та чекати моїх вказівок». Із цими словами він поїхав. 

Як змінилося ваше життя після 24 лютого та як минає ваш день сьогодні?

Абсолютно все змінилося. Особливо в осмисленні цінностей. Я повністю переглянула життя, яке було «до», і сьогоднішній мій день минає в надії, вірі та в молитві про те, щоб ця війна припинилася та щоб Україна перемогла і перестали гинути наші люди, цвіт нашої нації. 

Про повсякденні обов’язки в мирний час

Ви за освітою політолог, але вже на третьому курсі пішли працювати на радіо редактором та диктором новин. Потім вели на ICTV програму «Ранок у великому місті». Чим ви займалися після одруження у мирний час? 

Я продовжувала працювати ведучою та вивчати психологію: закінчила університет і здобула другу вищу освіту саме за фахом «практична психологія». Від початку війни «Ранку у великому місті» немає в ефірі, оскільки йде «Єдиний марафон новин», тому я себе повністю реалізую саме як психолог. Уже на другий день я почала працювати на безкоштовній гарячій лінії психологічної підтримки Центру психологічної допомоги «ТОПСЕНС». Ця лінія була запущена ще в часи коронавірусу і зараз також надає допомогу всім, хто її потребує.

Було дуже багато дзвінків, було надзвичайно складно і важко, тому що, по-перше, треба було самому прийняти факт війни, а по-друге, щоб підтримувати та заспокоювати людей, ми ледь не цілодобово сиділи на лінії. 

Який вигляд мають ваші будні сьогодні?

Мої будні зайняті безкоштовною психологічною підтримкою, і я далі веду свою приватну психологічну практику, своїх клієнтів. Тобто зараз я працюю як психолог. 

За якими речами з довоєнного життя ви сумуєте найбільше?

Найбільше сумую за життям, яким я жила до війни і яке я любила. У ньому не все було гладко, воно не завжди було легким, але це було моє життя, і я його проживала з усіма його недоліками, з плюсами і мінусами. Мене страшенно засмучує той факт, що нас усіх позбавили того життя, яким ми жили. І яким би воно не було, воно було нашим. Я прекрасно розумію, що того життя, яке ми мали до війни, у нас ніколи не буде. Але в наших силах зробити нове життя комфортним, наскільки це можливо, а подекуди і кращим, ніж воно було. Бо я все одно вважаю, що у багатьох людей сталася величезна переоцінка цінностей і те, що було для нас важливим до війни, стало абсолютно непотрібним із початком війни і всього того страху і жаху, які вона із собою несе. 

Про те, як це — бути дружиною міністра оборони України

Як це — бути дружиною міністра оборони країни, в якій іде війна?

Насправді нічого не змінилося, окрім того, що до статусу дружини міністра оборони додалися величезні переживання і тривога, тому що я дуже хвилювалася за свого чоловіка і боялася за його життя. Коли мені довелося поїхати з Києва, це розставання далося мені дуже складно: я не їла, не пила, жила увесь час із телефоном у руках у надії отримати хоча б одне СМС, що з ним усе гаразд, що він на зв’язку. 

Чи говорите ви про воєнні дії зі своїм чоловіком? 

Так, частково ми це обговорюємо, особливо коли в мене з’являються якісь питання. Якщо якась ситуація мені незрозуміла, я прошу, щоб Олексій мені її пояснив. Але я роблю це вкрай рідко. Коли ми маємо можливість побачитися, я намагаюся не зачіпати ці теми, бо розумію, що поряд зі мною чоловікові хочеться просто відпочити. Але якщо мене щось цікавить або мені щось незрозуміло в якійсь ситуації, я в нього питаю, і він мені все розповідає, наскільки він може це розповісти.

Попри те що ви одна з небагатьох, хто знає вашого чоловіка краще, ніж будь-хто в його оточенні, чи відкрили ви за час війни для себе якісь його якості, що стали несподіваними навіть для вас? 

Ні, нічого нового я не відкрила, лише підтвердила те, що і так про нього знала. Олексій — людина дуже стабільна емоційно, дуже врівноважена та зосереджена на результаті. А ще безстрашна: він їздив по Києву, писав пости, робив фотографії для того, щоб люди знали, що він та керівництво країни — в місті, що ніхто нікуди не виїхав. Це було небезпечно для його життя, але він робив це для того, аби показати людям, що влада на місці, та заспокоїти їх. Пам’ятаю, що люди сприймали це дуже доброзичливо, писали навіть: «Пане міністре, не робіть цього, ми віримо, що ви в Києві та нас не кинули». Це людина, яка у будь-якій царині буде розбиратися до дрібниць, щоб бути максимально ефективною. 

Я вам скажу відверто, як би це пафосно не звучало: я завжди із цим чоловіком відчуваю себе у безпеці. Так було завжди з моменту нашого знайомства. Тому він як міністр оборони уособлює ось ці «руки», в яких ти у безпеці.

Тому що я точно знаю про його патріотичну налаштованість, його професіоналізм, комунікативні навички. Це приносить велику користь нам усім, і я дуже рада, що така людина, як Олексій, перебуває зараз на цій посаді. Я в жодному разі не применшую важливості всіх інших посад і внеску інших людей, але я говорю саме про нього, тому що він мій чоловік, а зараз ще й міністр оборони. Більш достойної та порядної людини, правда, ще треба пошукати. Я дуже рада бути з ним і вважаю, що Україні дуже пощастило з Олексієм, бо його моральні цінності — великий бонус та плюс для нас усіх. 

До постаті вашого чоловіка сьогодні прикуто багато уваги. Чи стало важче бути дружиною Олексія Резнікова з моменту його призначення на пост міністра оборони у листопаді минулого року?

Ні, важче не стало. Зараз стало більше відповідальності, хоча й хейту було достатньо, адже не всі сприймали його призначення на цю посаду, бо він людина не військова (хоча це не є основним критерієм для цієї посади), тому сказати, що стало важче, я не можу. Я знала, що ми публічні люди, знала, за кого я виходжу заміж, я розуміла, ким він може бути, і тому просто приймала це як факт нашого життя. 

Єдине — мене стали більше сприймати не як телеведучу Юлію Зорій, а як дружину міністра оборони, але мене цей факт абсолютно не засмучує: я приймаю свою роль у нашій сім’ї. Так, до нього стало більше уваги, він публічна особа, але ми із цим нормально справляємося і не конкуруємо у цьому. 

Про стосунки під час війни 

Як ви підтримуєте свого чоловіка зараз, у такий складний час? 

У нас не з’явилося чогось нового з початком цієї повномасштабної війни. Ми як підтримували завжди одне одного, так і підтримуємо. Він емоційно стабільний, тож навіть просто поговорити іноді не про війну — це вже відволіктися, це і є велика підтримка.  

Чи змінилися ваші стосунки із чоловіком під час війни? 

На щастя, стосунки не змінилися, а стали ще міцнішими, тому що ми почали більше цінувати час, який проводимо вдвох, ми почали більше мріяти — це теж такий своєрідний захист під час війни, коли ми мріємо, обговорюємо якісь наші плани, поїздки в майбутньому після нашої перемоги. Це надає нам сили та наснаги жити далі з вірою в те, що все буде добре, в те, що ми переможемо. 

Чи є зараз місце для романтики у ваших стосунках із чоловіком? Чи можна попросити вас згадати один з таких моментів?

Коли мені довелося поїхати з Києва, Олексій завжди знаходив можливість, де б я не була, передати мені квіти — через знайомих, службу доставки... Він все одно підтримував цю нашу традицію, і я завжди була дуже розчулена тим, що він знаходив спосіб передати якийсь букетик. 

Про роботу під час війни 

Зараз ви працюєте психологом. Розкажіть, чим саме ви займаєтеся? 

Наразі я менше працюю на гарячій лінії, натомість в основному надаю онлайн-консультації (безкоштовно) людям, яким потрібна ця підтримка, і веду своїх клієнтів.  

Що ви можете порадити людям зараз: як боротися зі стресом, що робити з емоційним онімінням, як реагувати на новини? 

Якраз писала про те, чи варто боятися стресу, як позбутися залежності від новин та як взяти емоції під контроль на своїй сторінці в Instagram. (Можна прочитати за посиланнями вище. — Прим. ред.)

 

 

 

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Публикация от Юлія Зорій (@yulia_zoriy)

Розкажіть про свої плани щодо роботи на майбутнє?

Я вірю, що «Ранок у великому місті» повернеться в ефір, але навіть якщо цього не станеться, буду продовжувати займатися психологією. Зараз я повернулася з Ізраїлю, куди з ініціативи першої леді України та першої леді Ізраїлю ми з групою психіатрів та психологів України їздили переймати досвід, вчитися того, як працювати з ПТСР, як надавати допомогу при різних травматичних і тривожних станах. Це було дуже класне навчання в одному із центрів Ізраїлю. А тепер разом з усіма іншими під керівництвом першої леді буду працювати над тим, аби надавати психологічну підтримку саме людям з ПТСР, військовим, сім’ям військових і взагалі всім, хто потребує цієї підтримки. Тому що нам і під час війни, і після нашої перемоги потрібно повертати людей назад у нормальне життя. У нас зараз немає людей, яких би не торкнулася війна. Усі українці так чи інакше травмовані, і тому перед психологами, психотерапевтами, лікарями стоїть зараз великий виклик — допомогти всім і реабілітувати та повернути людей до звичного життя. І я впевнена, що ми із цим справимося. 

Про тривогу та синдром відкладеного життя

Як ви боретеся з тривогою, апатією та синдромом відкладеного життя? 

Звичайно, мені, як і будь-якій нормальній людині, страшно. Страх — це нормально, тому що страх — це інстинкт виживання. Такий механізм захисту, базове налаштування, яке в нас є. І коли ми це приймаємо і даємо страху право бути в нашому житті, тоді із цим страхом можна працювати. Це не те, що нам заважає жити, а те, що є частиною нашого життя. Але коли нам страшно, ми завжди можемо для себе виробити якийсь план дій: «Що я можу зробити / Як я можу собі допомогти, якщо мені страшно?» От ви просто шукаєте для себе різні варіанти: «Якщо я боюся сирен, то що я можу із цим зробити?» І на кожен цей страх ви обираєте варіант дії. Ви плануєте свій день, ви намагаєтеся робити свої звичні, рутинні справи, якими ви займалися до війни.

Будь-яка фізична дія зменшує силу емоцій, тому, навіть прописуючи, проговорюючи це, ви вже собі допомагаєте, ви вже розвантажуєте свою психіку. І дуже важливо далі намагатися робити все, що ви робили до війни: дотримуватися режиму дня, ставити собі якісь завдання (невеликі чи довготривалі). Треба починати жити життя знову. 

Що не дає вам зараз упасти духом і зламатися?

Віра в те, що ми переможемо. Ми не можемо просто опустити руки, ми повинні щось робити, але я сподіваюся, що ми на фінішній прямій, тому що дуже хочеться, аби цей жах уже закінчився. Важливо усвідомити, що відкладати життя на завтра не можна, що потрібно жити тут і зараз. 

Про щоденні подвиги українців та майбутнє України

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?

Я це вже почала робити і, сподіваюся, продовжу — я просто стала більше цінувати життя. Ось це життя, про яке ми говоримо тут і зараз, людей, які поряд, близьких, друзів. Я стала краще розуміти, як важливо приділяти їм час, знаходити можливість подзвонити, написати, поцікавитися їхнім життям, допомогти, коли це потрібно, бути більш чуйними та добрими одне до одного. Це якісь прості базові речі, але ми так часто в мирний час на них не звертали уваги. Також допомагати дітям і всім, хто цього потребує. Звісно, допомагати нашим воїнам, завдяки яким ми можемо просто жити. Сьогодні кожен з нас по-своєму супергерой, тому що те, як ми об’єдналися, як ми разом, хто як міг, допомагали і протистояли ворогу, — це героїзм. Це дійсно подвиг українських воїнів та українського народу.

Які епізоди та моменти вселяють у вас оптимізм та віру в майбутнє? 

Я зараз дивлюся на дітей, які збирають гроші та передають на ЗСУ чи в різні фонди — Сергія Притули чи «Повернись живим». Мене до сліз розчулюють історії про дітей: дівчинку, яка грала в шашки та прийшла до Сергія Притули з грошима; хлопчика, який співав пісень та таким чином заробляв гроші; дівчинку, які підстригла своє довге гарне волосся, щоб його здати і таким чином передати кошти на ЗСУ чи у фонд. Ось ці моменти, коли я дивлюся на маленьких, але таких дорослих і свідомих дівчаток і хлопчиків, в мене просто серце розривається від суму, радості та гордості за наших дітей.

Які ж ростуть свідомі українці, і я ось зараз це говорю, а в мене сльози на очах. Заради цих дітей ми обов’язково повинні перемогти. І ми переможемо, тому що цей цвіт нації, який у нас зростає, нам необхідно зберегти й обов’язково зробити життя дітей щасливим. 

Які перспективи розвитку України ви бачите?

За кілька років я бачу Україну успішною країною. Мати український паспорт буде величезною честю. Жити в Україні буде престижно та круто, і ми зможемо пишатися своєю країною. 

---