Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині Маргариті Рівчаченко

Мужність українських жінок вражає увесь світ. Бути військовим — важка праця, яка під силу не кожному. Маргарита Рівчаченко — у минулому журналістка, яка вирішила вступити до лав ТрО, а тепер парамедик — знає про це все. Зворотний бік воєнного життя зазвичай прихований від сторонніх очей. Саме тому шеф-редакторка сайту ELLE.UA Катерина Попова поговорила з Маргаритою про те, як вона прийняла рішення піти на війну, як проходить її день, про складнощі та прояви гендерної дискримінації. 

Наша героїня — парамедикиня Маргарита Рівчаченко 
Вік —
Звання —
Досвід —

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

Я прокинулася сама за кілька хвилин до будильника і побачила купу есемесок на телефоні. Потім я перетелефонувала татові — і дізналася, що почалася війна. 

Як ви прийняли рішення піти на війну?

Це було спонтанне рішення. Мені здавалося 24 лютого, що в мене просто немає іншого виходу, як піти якимось чином допомагати війську. Тоді я не розуміла, що стану військовою. Просто подумала, що серед військових і зі зброєю буде безпечніше, ніж самій десь у підвалі. 

Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні? 

По-різному. Інколи тихо і спокійно. Буквально кілька консультацій. Інколи, навпаки, напружено, бо треба і хворих до госпіталю відвести, і якісь надзвичайні ситуації пофіксити. До того ж у нас є виїзди на полігон, де супроводжуємо стрільби. А також довгі тренувальні виїзди, де я викладаю тактичну медицину і тренуюся сама. 

Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?

У моєму рідному підрозділі — ні. Там мене бережуть. Але в різних частинах по-різному. І якщо ти молодший сержантський склад і до того ж жінка — це може викликати до тебе недовіру як до професіонала, а також ігнорування. 

 

 

 

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Публикация от Marharyta Rivchachenko (@ritarivchachenko)

Які складнощі вам довелося подолати?

По-перше, це фізичний біль. Носити бронежилет, тренуватися. А коли ми на виїзді — на полігоні, то не тільки сидиш, але й бігаєш в усій екіпі й до того ж читаєш такмед.

По-друге, це розуміння того, що свобода твоїх дій обмежена, що ти не можеш нічого змінити самостійно. 

Але насправді все можна подолати. Якщо є бажання. 

Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?

Вразило єднання і те, наскільки швидко можна вирішити питання. Це я про волонтерів. Реально можуть знайти суміш кленового з носорогом, ще й тепловізор подарують. 

Що не дає зараз упасти духом і зламатися?

Мої близькі та мрії про майбутнє. Прочитавши книгу Едіт Егер «Вибір» про життя жінки, яка пережила концтабір та стала потім психотерапевткою, я загорілася бажанням після війни допомагати іншим. 

Які перспективи розвитку України ви бачите?

Я вірю, що Україна, по-перше, була, є і буде. По-друге, що в нас буде важкий період реабілітації країни, людей та економіки. Але наш народ пережив століття воєн і зберіг свою ідентичність, культуру та генофонд. Тому я все ж вірю, що, незважаючи на втрати, ми зможемо жити далі. Не так, як раніше, але далі. А ще пророкую бебі-бум після перемоги. Як, наприклад, після Помаранчевої революції. 

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни? 

Складне питання. Мабуть, більше ніколи не казатиму «ніколи». Війна похитнула в мені впевненість у незмінності траєкторій нашого руху. Тому, мабуть, не буду зарікатися. 

Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?

Хочу сказати: «Дякую». Бо щоразу, коли бачу ту вдячність ЗСУ від народу, хочеться віддячити тим же. А ще хочу сказати, що нам буде важко. Дуже важко. Протягом великого проміжку часу. Але ми сильні та вміємо любити. Через любов до своїх побратимів, до країни, до народу ми переможемо. І як каже Святослав Іванович: «Веселі, брате, часи настали. Нове майбутнє дарує день!»

Читайте також: Жінки на фронті: 10 запитань офіцерці ЗСУ Вікторії Кравченко

---