Чи маємо «програму на завтра»?
Чи маємо «програму на завтра»?

Чи маємо «програму на завтра»?

«Ми маємо створити формулу суспільства, яке не має прецеденту в жодній країні», – заявив свого часу Ясухіро Накасоне. У цій категоричній сентенції колишнього прем’єр-міністра Японії прихований глибокий сенс. Надто у час війни.

Хтось мудро сказав, що «живуть ті нації, які мають програму на завтра». Тобто йдеться про реалістичний план дій, про стратегію бачення майбутнього та його неухильне опанування. Натомість проєкт Програми уряду Свириденко мало схожий на стратегічний документ, який мав би визначати ключові пріоритети та напрямки роботи нового Кабміну в умовах війни. Безумовно, «мілітарна логіка» потребує максимальної концентрації ресурсів на безпеці й обороні. Але негоже, щоб з 12-ти пріоритетів Програми Кабміну на 2025-2026 роки наука-освіта з культурою ділили 8-е та 11-е місця.

Навіть в умовах війни серед основних засад оборонної політики держави мають стати інвестиції в науку, освіту, культуру. Наразі через тотальне зниження рівня знань серед учнів шкіл, що особливо помітно при опануванні точних наук, молодь не хоче бути інженерами, фізиками, хіміками й математиками. Хто конструюватиме й вироблятиме ракети й літаки, сучасну військову техніку?

«Зв’язок війни з науковими дослідженнями та відкриттями очевидний. Війна є принциповою мотиваційною силою в розвитку науки на всіх її рівнях від абстрактно-концепційного до вузько-технологічного... Війна виконує як усередині суспільства, так і в зв’язках з  іншими спільнотами стабілізуючу функцію… Війна сама собою є основною соціальною системою, з якою інші форми соціальних організацій перебувають у конфлікті або змові. Це система, що керувала більшістю людських спільнот, знаних історії… Від воєнної системи залежать значною мірою навіть рівень культури й наукові досягнення. «Танець війни є найважливішою формою мистецтва примітивних народів. У всіх народів найрізноманітніші ділянки культури й мистецтва розробляли тематику війни» (Осип Мороз, доктор економіки,США).

У сучасних економічних і соціологічних теоріях активно використовуються поняття «соціальний капітал» і «довіра». Стало класичним визначення Френсісом Фукуямою соціального капіталу як сукупності неформальних норм, які сприяють співробітництву між двома і більше індивідами.

«Стан українського суспільства можна визначити як ірраціональний. Тобто, використання чинників, які унеможливлюють досягнення бажаного результату. Те ж саме стосується і керівників держави. Їхня поведінка настільки ірраціональна, що результат може набути будь-якого значення. Незаперечним фактом є те, що стабільність в ірраціональному суспільстві при ірраціональних лідерах неможлива».

Цей коментар, вміщений в інтернеті на одну зі статей автора, досить вдало окреслює головні причини виснаження найважливіших джерел стійкого зростання Української держави. У розколотому, інфікованому штамом недовіри суспільстві найлегше поглиблювати розбрат, відтак ставити найризикованіші політичні й соціальні експерименти. Одним з яких стало голосування 2019 року 13,5 мільйонів некритично мислячих українців.

Будь-який соціальний капітал ґрунтується на взаємодовірі, на суспільній довірі. За відсутності соціального капіталу держава не здатна до розвитку, до модернізації. Коли говоримо про безпеку держави в умовах війни, то розуміємо, що насамперед йдеться про довіру до президента, до головнокомандувача ЗСУ, до прем’єр-міністра, до Верховної Ради, до держслужбовців, до представників правоохоронних структур. На жаль, ці владні інституції не уособлюють найкращі якості складових Проводу. Навіть Церква в Україні уповні не працює на консолідацію суспільства. Навіть в умовах війни соціальні ліфти по суті не функціонують, людський капітал значною мірою зруйнуваний, бракує соціальної культури, державницьки налаштована еліта нечисленна і неспроможна зупинити моральний розклад політичного проводу.

Яким чином відродити суспільну довіру, яка була такою яскравою і дієвою на початку широкомасштабної агресії московитів 2022 року? Геніальний художник Іван Марчук емоційно, але слушно радить: «Треба найперше не красти, а по-друге – не ворогувати. А тому … найкраще, щоб прийшли німці. Німці не дадуть погано жити, бо вони не дадуть красти. Вони просто зароблять чистою своєю працею. А українці ніколи не зможуть управляти державою. Бо Бог дав українцям рай, але забрав розум».

В’ячеслав Липинський 1921 року зрезюмував: «Владу українську треба допіру сотворити. А творити владу можуть тільки люди моральні, то єсть люди, які глибоко всіми фібрами своєї душі вірять, що те, що вони творять, єсть правда, єсть добро. <...> Чи маємо ми свою мораль? Чи маємо ми своє творче поняття про добро і зло? <...> Коли у нас єсть віра в правоту свого діла, коли у нас єсть мораль, справи бюджетові вирішаються просто. <...> Коли ж у нас віри і моралі нема, ми перетворюємось знов-таки в аморальну сучасну політичну партію, тобто в політичне акційне товариство, оперте на надії виграти на од- ній спільній політичній спекуляції. <...> Без жертв не можна збудувати ніякої влади, ніякої держави, а тим більше держави української. Але для жертви, крім моралі, необхідний порив діла, з цієї моралі випливаючи».

Ніщо так не зміцнює правовий стан суспільства, як почуття власної гідності громадян. Саме воно є основою тієї риси, яку називаємо порядністю, моральністю. Йдеться про чесність, обов’язковість, дотримання даного слова, відповідальне ставлення до праці, повагу до гідності інших, відразу до шахрайства і всього того, що називаємо брудними вчинками.

Порядність є основою духовності. Але почуття власної гідності появляється в суспільстві тільки тоді, коли громадянин знає і бачить, що і від нього залежить стан цього суспільства, коли розуміє, що доля його та його близьких залежить тільки від власної праці й тих законів, до ухвалення яких причетний. Якщо ж доля громадянина залежить від сваволі й самодурства чиновників, то ні про яку гідність і порядність не може йти мова.

Свобода суспільства та його моральність перебувають у синергетичному зв’язку. Без свободи і виховання почуття власної гідності не може бути моральності, як і без виховання почуття гідності не може бути й свободи. Людина з почуттям власної гідності ніколи «не сяде на голову іншому», але й не дозволить сісти на голову собі. Тобто самоповага до себе – це одночасно повага до інших людей і повага до законів. Свободи для хама не існує. Хам може принижувати інших і сам готовий принижуватися. Хами беруть хабарі, запускають руки в державну скарбницю, брешуть, не додержують слова.

Доки люди не зрозуміють, що гідність і порядність – це не просто абстрактні поняття, а головні умови виживання суспільства, доти хами братимуть гору над народом і рано чи пізно доведуть суспільство до краху.

Безумовно, скептик поцікавиться, скільки держав у світі постало за рецептами ідеаліста-мораліста Липинського. Чи відповідали його критеріям Хмельницький і Кромвель, Вашингтон і Лінкольн, Черчілль і Рузвельт, Наполеон і Де Голль, Пілсудський і Валенса? У чомусь скептик матиме рацію. Але згадані політики чудово розуміли, що «хамство і глупота ще ніколи і ніде жодної держави не збудували». Про совєтських і постсовєтських керманичів помовчимо…

Чверть століття тому вже цитований доктор економіки Осип Мороз слушно радив: «Україні потрібен технологічний, науково-фундаментальний прорив. Бо сьогодні на один і той же результат можуть працювати один японець і багато-багато українців. Світ разюче змінився. Те, що вчора вважалося головним багатством – природні ресурси, нині поступається високим технологіям, науковим досягненням. Бюджет – це не просто певна сума банкнот, це фінансовий план, доцільні проекти. Гроші – це мильна бульбашка, якщо не мати чіткої програми їх використання. Треба створити атмосферу довір’я в суспільстві. І насамперед довір’я до влади, уряду. Йому мають довіряти люди. Бо якщо не вірять свої, то й за кордоном не повірить ніхто, отже, не буде і вкладень. Це просто: коли не вірять банкові – гроші тримають під подушкою».

Порадою американця українського походження земляки традиційно знехтували. Може, війна нарешті прищепить українцям критичне мислення?

Источник материала
loader
loader